Про волонтерство і до чого тут міжусобиці між князями
Колись на шкільних уроках історії, вивчаючи історію Київської Русі, я неодноразово натрапляв на таке кліше як «міжусобиці між князями».
Зазвичай саме вони наводились як причина поразок у війнах із зовнішнім ворогом.
І дійсно, набагато легше перебити князів один за одним, попередньо погравши на їхніх амбіціях (комусь щось пообіцявши, комусь допомігши поквитатись за старі образи), аніж дозволити їм об’єднати зусилля та виступити проти ворога єдиним фронтом.
Минули століття, але тактика загрози зі Сходу не змінилась.
Фінансування та підтримка проросійських політичних сил в Україні, дискредитація українських націоналістів підконтрольними кремлю медіа, політтехнології, якими країну ділили на три сорти, зрощування міфу про «Донбас кормит Украину», постійний «кач» мовного та релігійного питання, вливання коштів у всіх можливих і не можливих європейських ультраправих та ультралівих.
Все це робилося для того, щоб виплекати всередині українського суспільства думки про те, що:
- Ми різні і у нас мало спільних знаменників
- В Європі нас не чекають
- росія – не агресор, це недолугі українські політики не можуть з нею домовитись
Метою було роздробити українців на «групи по інтересах», заставити ворогувати між собою, посіяти сумнів у нашій спроможності і, як наслідок, підготувати зневірене у собі суспільство до приходу «асвабадітєлєй/денацифікатарав».
І не зіграло…
Ні, не те, щоб зовсім не мало успіху. Але точно не той, на який розраховували окупанти.
Замість «хлєб-соль» патєшниє украІнци виходили проти танків з «коктейлями молотова» і голіруч, а в колаборанти подались божевільні маргінали, яким і до того ніхто руку не подавав.
Західне суспільство, вражене мужністю та стійкістю українського народу, не пішло по протореному шляху висловлення глибокої стурбованості, а почало ставити своїм урядам, парламентам, президентам питання: «якого дідька? Як ми можемо допомогти Україні?».
І ті суспільства, які, зазвичай, вважались проросійськими, відкинули дешеві енергоносії, як аргумент лояльності, на користь конструктивної підтримки України.
Зазначу ще раз і акцентую на тому, що подібне відбулося завдяки кільком факторам:
1. Хоробрість та звитяга українського воїнства.
2. Усвідомлення політичними елітами загрози втрати державності і, як наслідок, припинення (станом на сьогодні доречно вжити слово «тимчасової») ворожнечі еліт.
3. Тотальна і безпрецедентна підтримка українським громадянським суспільством своєї Армії.
Третій пункт став одним із найнеочікуваніших для політиків та лідерів думок усього світу.
Часто живучи в полоні російських наративів, вони теж були глибоко подивовані здатністю українського народу до самоорганізації.
Як багато хто з іноземних дипломатів та журналістів потім казали мені: «ми про вас зовсім нічого не знали».
Феномен українського волонтерського руху зараз не просто вивчається під мікроскопом, а й всерйоз береться за основу для переосмислення національних безпекових доктрин. Бо, як виявилось, якщо оборона країни – це справа не лише Уряду та Армії, а кожного громадянина, то і результат може бути зовсім іншим.
Проте, повернемось до тактики ворога. Чи він її змінив?
Ні. Ні. І ще раз ні.
Отримавши облизня, ворог переписав методички і продовжує шукати болючі точки українського суспільства, щоб, тиснучи на них, отримати необхідний результат.
І, на жаль, дуже часто ця тактика знаходить відгук у втомлених від війни людей. Що найстрашніше, знаходиться достатня кількість «корисних ідіотів», які, вважаючи, що боряться за правду, навіть не помічають, як стають рознощиками російських наративів.
Зупинюсь на тому, що мені є найближчим. На волонтерстві.
З 2014-го року я маю за честь допомагати нашим захисникам. Спочатку, як просто волонтер, з 24.02.2022, як засновник одного з найбільших в країні благодійних фондів.
І я мав можливість спостерігати за еволюцією волонтерського середовища.
Від спалаху у 2014 і поступовим згасанням з 2016 до кінця 2021. Від «вибуху» волонтерства у 2022 і до того, що ми бачимо зараз.
А зараз ми переживаємо дуже критичний період в нашій волонтерській історії.
Моя філософія волонтерства є дуже простою – це синергійне середовище. Крапка! Чи то пак, «знак оклику»!
Волонтер волонтеру – друг, брат і підтримка!
Найстрашніше, що може трапитись із волонтерством – це коли його почнуть сприймати, як конкурентне середовище. І якщо волонтерів будуть протиставляти одне одному чи міністерству оборони!
І це, на жаль, відбувається!
Щодня в мережі я натрапляю на якісь наративи, типу «не донатьте великим фондам, а хлопцям напряму», «навіщо нам МО, якщо волонтери затикають всі діри», «цей фонд галімий, бо ось цей купив щось дешевше, тому донатьте тільки на цей»…
Еееееееей!!!
Нічого не нагадує?
Відмотайте на початок допису!!!
А тепер тако…
Чи треба донатити на прохання хлопців і дівчат з передової, якщо вони просять?
- Так, треба. Бо вони мають нагальні потреби і ви можете їх оперативно закрити.
Чи потрібно донатити місцевим волонтерським ініціативам?
- Так, потрібно. Бо вони, зазвичай, можуть акумулювати достатні бюджети для забезпечення більшою кількістю номенклатури більшої кількості підрозділів.
Чи треба донатити великим фондам?
- Так, треба, бо вони роблять закупівлі у великих об’ємах і закривають потреби на рівні рота/батальйон/бригада, маючи добру експертизу у потребах вздовж всієї лінії фронту.
Чи варто порівнювати фонди по кількості закупленого чи по ефективності роботи?
- Чисто для статистики – можете. Але царину у якій ми працюємо, не можна екстраполювати на всіх підряд. Хтось купив меншу партію за дорожче, але привіз швидше. Хтось купив більшу за дешевше і привіз довше. Хтось купив ще більшу за дорожче, але привіз швидше. Важливо те, що всі купують і везуть! Не собі, а Війську!
Чи варто протиставляти волонтерів МінОборони?
- Не варто! Бо під час війни – це не змагання! Бюджет оборонки на цей рік – 2 трильйони гривень. Якщо усі волонтери разом узяті за цей рік зберуть 100 мільярдів – це круто.
Протиставлення в цьому випадку є абсолютно недоречним!
Це потрібно розглядати не інакше, як взаємна робота на зміцнення нашої обороноздатності і спільне забезпечення підрозділів Сил Оборони!
Під час такої страшної війни забезпечити на всі 100% наше військо неможливо ні силами союзників, ні силами МінОборони, ні силами усіх українських волонтерів.
Але якщо всі разом працюватимуть на максимумі зусиль, тоді це щодня відвойовані метри нашої землі і збережені життя наших захисників та захисниць.
Не протиставляйте, а донатьте!
Донатьте всім: військовим, волонтерам, фондам. Донатьте тим, кому довіряєте.
Але донатьте!
Не дозволяйте посіяти розбрат та міжусобицю!
Тримайте стрій! Інакше буде лихо.
Дякую за розуміння, за донати і що дочитали до цієї крапки.
Сергій Притула