Владика Іоанн Черкаський, голова Синодального управління військового капеланства ПЦУ

Конфлікт капеланів та замполітів. Так між собою називають цю ситуацію посвячені у тему журналісти.  Непорозуміння між військовими священниками та їхніми формальними керівниками з Генштабу існує вже кілька місяців. 

Прояснимо: капелани мають два центри управління.  Перший – власна Церква (це їхня, так би мовити, «франшиза») та власне Служба військового капеланства при ЗСУ. Тож капелан має отримати два дозволи на служіння: від Церкви і від ЗСУ.  

Саме між «церковним командуванням ПЦУ», що відповідає за військове духовенство, і службою військового духовенства Генштабу і виник конфлікт.  Хоча, здавалося б, ніщо не віщувало біди. За роки війни капелан приріс до армії, а армія до капелана, такою була спільна думка тих, хто тим цікавився.

Представники християнських церков (православні, греко-католики, євангельські християни-баптисти) їздили на фронт з 2015 року як волонтери, коли інституту капеланства ще не існувало, а вони – проповідували, створювали на фронті духовну місію, причащали військових. Священник на передовій був потрібний завжди.  Вони ж пізніше займалися підготовкою Закону про капеланство. Закон прийняли. Набір та навчання капеланів триває.

І ось наприкінці червня з’являється заява голови Синодального управління військового капеланства ПЦУ владики Іоанна Черкаського, де він каже, що становлення системи військового капеланства у кризовому стані. Заяву перепостили всі церковні «генерали» ПЦУ і всі відомі капелани. Зазвичай те, що відбувається у кабінетах Олімпу (політичного і військового), тим чи іншим чином завжди відгукується в «низовому» житті, у нашому випадку – на війні. Про те, що відбувається, ми говоримо з автором заяви владикою Іоанном Черкаським.

- Владико, що стало імпульсом для  оприлюднення заяви?

- Ми не хотіли виходити у публічний простір. Але інша комунікація не склалася. Зустріч з міністром оборони (на момент розмови Олексієм Рєзніковим, – ред.) так і не відбулася. До Головкома ми не зверталися - йде контрнаступ, йому не до нас. Із заступницею міністра Ганною Маляр контакту немає. На мої смс вона не відповідає, протягом війни у нас жодного разу не було зустрічі. Донести проблему просто неможливо. У нас була одна зустріч із представниками Департаменту гуманітарної науки і освіти Міністерства оборони, була обіцянка, що буде створена якась комісія для з’ясування, чому виникла така ситуація. Нічого не зрушилося. Ми мали комунікацію із начальником служби військового капеланства. Але саме з ним у нас саме і є непорозуміння.

- Чому?

- Його стратегія становлення цієї служби призвела до стану глухого кута.

Імпульсом для заяви стало створення Міжконфесійної ради. Ми були проти створювати її зараз, бо служба не в тому стані, щоб створювати Міжконфесійну раду.

- І знову - чому?

- Спочатку треба усунути розбіжності,  тому що, у іншому випадку ми узаконимо ці розбіжності в спільному органі. Оскільки нас ніхто не слухав, ми відмовилися брати участь у цьому органі і оприлюднили проблему. Бо таке враження, що служба існує для вирішення якісь власних інтересів і досягнення власних цілей її керівників.

- От в заяві ви кажете, що причиною стали недовірливі відносини ПЦУ та СВК ЗСУ, неналежна увага останніх до справи та некомпетентність. У чому це виражається?

- Компетентний начальник служби повинен будувати службу, враховуючи конфесійну приналежність військовослужбовців. Згідно з законом було проведено дослідження конфесійного складу Збройних Сил України і чітко визначено який відсоток має кожна конфесія в ЗСУ. Згідно з цим визначається склад і загальна квотність всіх військових капеланів в армії.

- Конкретизуйте.

- Передбачалося, що українській армії потрібні приблизно 700 капеланів. До Православної Церкви  себе відносять (це результати опитування військовослужбовців) 80%, тож у неї квота на 494 капелани. У римо- та греко-католиків 16 відсотків. У протестантів 0,5 відсотка військовослужбовців. Далі, коли писався закон і конфесії між собою домовлялися, як краще нам на початку розбудовувати капеланство, передбачалося, що у начальника служби для розв'язання якихось проблем становлення (мається на увазі військовий з Генштабу, – ред.) буде 10% квот, які він зможе заповнювати, але обов’язково радячись з тими конфесіями, в яких є квоти. Тобто, він радиться з представниками церков і вирішує кому дати ті чи інші вакантні місця. А голова служби створює всупереч нашим застереженням Міжконфесійну раду, де протестанти, яких у ЗСУ пів процента мають п’ять голосів, греко- та римо-католики, яких 16 відсотків, три голоси. А наша конфесія представляє 80 відсотків військовослужбовців ЗСУ – має один голос. І я вже не кажу, що голова служби вводить у капеланське середовище представників настільки малочисельних конфесій, які по Україну мають одну громаду і яких навіть нема у Всеукраїнській раді церков. Ми пропонуємо іншу модель представництва в міжконфесійній раді.

- Владико, ну але якщо зараз йде процес становлення, чому б не дозволити протестантам спільно підтримувати моральний дух війська. Хіба варто так боятися цього?

- Ми боїмося прозелітизму. Це явище, проти якого виставлено дуже потужні запобіжники в капеланських службах всіх країн-членів НАТО. Прозелітизм – це відведення військовослужбовців від їхньої конфесії і перетягування в іншу конфесію, і воно табуйоване капеланськими законодавствами країн, де військовий священник вже давня традиція. Ми ж, коли працювали над законом, вивчали законодавства країн НАТО. Коли створювалося положення про нашу капеланську службу, то за заборону прозелітизму виступили і православні, і греко-католики і деякі протестанти. А от деякі, хто якраз відсутні в опитуваннях, категорично проти цього.

- Як зрозуміти, що те, що відбувається це не сварка церковних та світських полковників, а дійсно криза інституту?

- Інститут капеланства створювали на початку війни капелани саме Київського патріархату (тоді ще ПЦУ не було), велику участь у цьому взяли греко-католицькі капелани, свій немалий внесок зробили протестанти, євангельські християни баптисти, з ними у нас завжди були чудові відносини. Але є одна протестантська харизматична течія, з якою у нас і тоді були проблеми, і зараз вони є. Вони вдягали підрясники, брали в руки кропила, хрести і представлялися як православні капелани і тим самим дезорієнтували військовослужбовців.

- Ну тоді це просто духовні шахраї. Щоб носити такий одяг, звершувати служби, слід мати духовну освіту, дозвіл єпископа та власне бути священником.

- І ця течія має в ЗСУ три десятки мандатів. Військовослужбовець повинен знати, до якої конфесії належить капелан, який приходить до нього. Тепер стосовно вашого питання, чому це не є міжособистісні якісь наші непорозуміння. Нинішня служба військового капеланства створена за «радянським» взірцем, коли капеланами керують замполіти. Це колишні офіцери морально-психологічного забезпечення, у війську їх досі називають замполітами. Так партія керувала сталінською церквою, визначала що їй робити.

- Ну тоді капеланів не було.

- Але партія і КДБ керували церквою. Очікувалося, що у нас капеланською службою, як і в країнах-членах НАТО, керуватимуть військові капелани-офіцери. У нас є офіцери, капітани, майори, але не вони керують капеланською службою.

Коли ми намагалися туди інтегрувати професійного капелана, який був головним військовим капеланом АТО, а потім ОСС, то він протримався три місяці. В службі панує атмосфера радянських замполітів, бо більша частина яких взагалі атеїсти, які з насмішкою ставляться до віри, до конфесійної приналежності і взагалі до капеланства. Але саме вони призначені керувати капеланами зараз.

І оці колишні замполіти, офіцери служби морально-психологічного забезпечення, які не є віруючими, без поваги ставляться до служіння, не можуть бути компетентними в релігійному середовищі, ані в православному, ані в будь-якому іншому.

Ми десятий рік займаємося духовною місією на фронті, ми проходили цей історичний сюжет, формувалися як капелани, знаходили шляхи бути на фронті, серйозно вчилися цьому навіть маючи богословську освіту чи й дві освіти. Для православного капелана обов’язковим є знання і нехристиянських релігій. І у нас є розуміння: хто такий юдей чи мусульманин, їхні традиції, бо ці люди теж частина ЗСУ.

Капелан має знати і суть інших релігій, і церковний ландшафт армії, але мати єдність зі своєю конфесією. А коли капеланами керують невіруючі замполіти, то виникає системна криза, яку неможливо ніяк виправити, крім як повністю реорганізувати службу.

- Військові капелани у нас зараз на рівні батальйонів, бригад, а в управлінні військового капеланства є представники ПЦУ?

- На жаль, в керівництві немає жодного капелана від Православної церкви України і це теж є наша претензія, це якесь упереджене ставлення до ПЦУ. 

- Чи є чіткі нормативні вимоги до того, хто має право бути капеланом?

- Згідно з законом, капеланом може бути духовна особа, яка має духовну освіту на рівні бакалавра і стаж не менше трьох років пастирської діяльності і ще має мандат від своєї конфесії на звершення служби. Але на час війни було прийнято компромісне рішення, що, якщо людина не має духовної освіти державного зразка, то вона може мати дипломом вищої богословської освіти. Друге відступлення було зроблено щодо трьох років священицького стажу.

- Скажіть, а якщо ми зрештою «поремонтуємо» ці відносини, ПЦУ набере необхідну кількість капеланів?

- Безперечно, тільки не за місяць і не за рік, нам потрібен певний період, про який ми ще домовлялися з депутатами Верховної Ради, з головою комісії з безпеки і оборони паном Романом Костенком. Пояснювали, що  ми потребуємо певного перехідного періоду, п’ять років. Але зараз, у стані кризи відносин, ми бачимо демотивацію священників. Ті, кого ми раніше бачили потенційними військовими капеланами, зараз відмовляються і кажуть, ми почекаємо коли зміниться щось. І тому в кризовій ситуації ми не наповнимо капеланами сто відсотків цих квот. Більше того зараз і ті капелани, які вже стали на посади, кажуть, що після завершення війни повернуться до цивільного священства. Це криза: капеланство руйнується зараз.

- Як має виглядати взірцевий капелан? От я собі сформулювала так: він має служити в годині доступу до будь-якого свого підрозділу, номер його мобільного телефону має бути в кожного бійця, він благословляє штурмові групи, служить літургію, молиться будь-де, так? Один отець казав, що він взимку грів на окопних свічках відморожені ноги бійців. Душпастир, психолог, розрадник, лікар та побратим. Ви можете щось додати до цього переліку… Яка кількість чинних капеланів має таку якість?

- Це неможливо визначити, в мирних умовах одне, а на війні багато що може змінюватися. І тому це питання з багатьма невідомими, яке вирішується тільки практикою. У нас було дуже багато випадків, коли капелани, які були не готові, потрапляли на війну, а там дуже швидко адаптувалися. А були й інші, які навпаки були нібито готові, а потрапляли туди і бачили, що не можуть, що швидко вигорають емоційно... Але та характеристика, яку ви дали, на мою думку, відповідає тому, який має бути капелан. От будемо прагнути і шукати таких, тим більше, що шукаю не я, Бог шукає таких пастирів, ми лише маємо створювати умови, обставини, в яких вони можуть себе проявити, послужити, реалізувати себе. Але у нас зараз служать вісімдесят капеланів, а сорок не можуть стати на посаду через військову бюрократію.

- До 2022 року в ЗСУ були цивільні посади військового капелана, зараз вони офіцери, наскільки ефективніша ця модель?

- Набагато ефективніша. Зараз капелан є невід’ємною частиною бойового організму, його так і сприймають військовослужбовці – це наш капелан. А коли він був цивільний, він і був як приліплений.

- Я чула, що в НАТО капелан є правою рукою командира, що без поради із капеланом не приймається жодне серйозне рішення, яке може вплинути на моральний стан бійців. У нас до цього ще далеко?

- Далеко. Бо у багатьох командирів ще взагалі не склалося розуміння ролі капелана, багато хто з них взагалі не розуміє, що має робити капелан, що може він зробити і наскільки плідною буде його робота, якщо він буде заодно з командиром. І там, де це є, ефект просто шалений в комунікації з особовим складом.

Єдине, що капелан не може мати такий вплив на командира. Ми не можемо дати такого права капелану офіційно, просто є командири, які прислухаються до капелана, а є які не прислухаються. Але все одно вся відповідальність лежить на командирі, а капелан – помічник, навіть якщо командир приймає по особовому складу рішення, з яким капелан не згоден, він може пожурити його, помолитися врозумлення, але він не може заперечити командиру.

- Якими ви бачите наслідки для армії, якщо взаємодію капеланства із ЗСУ не буде налагоджено?

- Наслідки будуть плачевні, тому що війна не завершується з останнім пострілом, війна буде продовжуватися у нас десятиліттями, поки живе покоління  фронтовиків. І якщо не буде духівника, який буде допомагати військовослужбовцям тут в бою, то потім, коли вони демобілізуються, у нас буде шалений обвал суїцидів, алкоголізму, розвалу сімей.  Якщо не буде сили духовної, яка зможе це спиняти і приводити до нормального життя – погано буде.

Лана Самохвалова, Київ

Фото: Юлія Овсяннікова

P.S. Укрінформ звернувся до Служби Військового капеланства ЗСУ  з проханням прокоментувати ситуацію. Але протягом тижня відповідь так і не надійшла. Ми готові надати слово протилежній стороні.