Як п'ятеро ветеранів на протезах зібрали 10 мільйонів для ЗСУ
Для тих, хто втрачає кінцівки на війні, в Олександра Швецова є порада: «Усе просто. Треба вірити в себе й не здаватися»
Ветеран та голова громадської організації «БратуБрат» Олександр Швецов із Житомира втратив ногу під час бойових дій ще на початку війни. Він пересувається на протезі й власним прикладом мотивує багатьох людей вірити в себе.
За плечима Олександра – сотні кілометрів піших марафонів та мільйони зібраних гривень для ЗСУ. Хоча цьому передувало цілковите несприйняття протеза й титанічна робота над собою.
Ветеран добре знає, як важко адаптуватися до нової реальності, якою мусиш крокувати на протезі. Своїм досвідом він ділиться з іншими військовими, які повернулися з важкими травмами, навчаючи їх долати непрості життєві шляхи.
ЛІКАРІ РЯТУВАЛИ ЖИТТЯ, А НЕ НОГУ
Олександр Швецов був мобілізований у 2014 році й став на захист України в лавах 30-ї окремої механізованої бригади. Улітку того ж року в боях під Луганськом він отримав поранення ніг. Ліву кінцівку йому ампутували, а праву лікарям удалося врятувати.
«Я згадую, як мене з пораненням завозять в операційну. Там дуже багато світла, лікар бере гострий предмет і починає колоти мою ліву ногу, а я її просто не відчуваю, але кажу, що відчуваю. Мій побратим отримав у боях схоже поранення, і в нього була ампутація ноги, тому я дуже цього боявся, бо не уявляв, як далі з таким жити. Лікар зрозумів, що я кажу неправду, і попросив відвернути голову, а потім заплющити очі, після чого я зізнався, що не відчуваю ноги… Я прокинувся з розумінням, що нога вже ампутована. Навіть рукою її не торкався, а тільки глянув на простирадло – і все зрозумів», – пригадує Олександр.
Коли чоловік прокинувся після ампутації, до нього зайшов лікар і пояснив, що він втратив дуже багато крові, тож фахівці вирішили рятувати не ногу, а його життя. Згодом увійшла мама у сльозах, але із сином вони одразу вирішили, що треба якось жити далі.
Потім ветеран тривалий час лікував праву ногу в Київському шпиталі. Там таким пацієнтам, як він, періодично показували металеві протези. Тоді Олександр переглядав відео про протезованих людей у США, які бігали. У той час для нього це була картинка з якоїсь паралельної реальності.
«Протез мені виготовили за державні кошти, – говорить ветеран. – Він простояв у моїй ванній кімнаті понад рік. Я психологічно його взагалі не сприймав. Коли мені телефонували волонтери й запитували, чи ходжу на протезі, я казав, що ходжу, хоча не ходив. Вони це зрозуміли і вирішили мене відправити у школу ходи в Австрію. Мені було 28 років, коли я приїхав туди. Я сидів у візку і дивився, як 70-річні бабусі та дідусі ходять з ампутаціями кінцівок. Тоді подумав – буду ходити».
В Австрії з групою українських ветеранів працював лікар, що навчав, як правильно ходити, і порадив мати вдома бігову доріжку, адже вона добре тренує рівну ходу. Олександр купив таку доріжку, тривалий час займався і добре пам’ятає, як перший раз зійшов із неї і самостійно пройшов із кімнати в кухню.
Ходити по-новому ветеран учився під час подорожей, розчиняючись у натовпі незнайомих людей.
«BUS OF HEROЕS»
«У Житомирі я не дуже любив ходити вулицями, бо коли зустрічав друзів, яких знав до поранення, мені здавалося, що викликаю в них сум. Виникала пауза, коли ми не знали, що сказати одне одному. Може, я й себе накручував. Та мені простіше було зустрічатися з тими, кого не знав раніше, коли люди вперше мене бачили таким, яким я є. Тому я почав подорожувати. Мені на той момент було комфортно в подорожах, бо я не зустрічав там знайомих», – ділиться чоловік.
Якось Олександр побував у французькому Люрді, куди раз на рік з’їжджаються військові з усього світу й моляться за мир. Місто відоме й тим, що до його джерела з надією на зцілення приїздять люди, які мають великі проблеми зі здоров’ям. Коли він повернувся додому, почав розповідати про побачене своїм побратимам і посестрам. У якийсь момент ветеран зрозумів, що багато хто з них навіть не має телефона, на який можна переслати фото з мандрівки. Так у нього з’явилася ідея показати їм те, що бачив сам, яка згодом переросла в проєкт «Bus оf Heroes» («Автобус Героїв», – ред.).
Усе почалося з того, що Щвецов опублікував допис у соцмережах із надією знайти спонсора, який допоможе завезти за кордон мікроавтобусом 18 ветеранів. На це одразу відгукнувся Юрій Когутяк (меценат і керуючий партнер компанії «PDG Havas Group Ukraine», – ред.), а згодом Житомирська міська рада надала для подорожі комфортабельний автобус.
«Таких поїздок потім було багато. Я рахував до 100 людей, яких вдалося завезти на відпочинок за кордон. На сьогодні їх уже понад 500, і далі вже не рахую. Ми були в Азії, Африці, Європі. Згадую, як люди без рук і ніг пірнали в Червоне море, каталися на квадроциклах Синайською пустелею, підіймалися на Ейфелеву вежу. Я по їхніх очах бачив, що вони оживають. Дуже важливо, коли ти є серед своїх, людей із такими самими пораненнями. Я був на екскурсіях зі здоровими людьми і відчував себе тягарем, який їх постійно гальмує, бо без мене вони могли б більше побачити. А коли опиняєшся в компанії таких, як ти, то там ми всі рівні», – говорить Олександр.
СОТНІ КІЛОМЕТРІВ ПІШИХ МАРАФОНІВ ЗАДЛЯ ДОПОМОГИ ЗСУ
Коли розпочалася повномасштабна війна, Олександр Швецов активно волонтерив. Після того як збір на автобус для військових тривалий час не вдавалося закрити, він вирішив пройти відстань від Одеси до Яремча, щоб зібрати 800 тис. грн на три автомобілі для ЗСУ. У підсумку необхідна сума в нього була після подолання 100 км маршруту, а загалом тоді вдалося акумулювати більше 7 млн грн.
Згодом Олександр разом із ветераном Сергієм Храпком під час пішого марафону «Із полум’я зродилися», ідучи один одному назустріч із Житомира та Києва, зібрали понад 3,1 млн грн на гастроскоп для Головного військового клінічного госпіталю.
«Коли розпочалася повномасштабна війна, я розумів, що буде дуже багато хлопців і дівчат із таким пораненням, як у мене, – каже ветеран. – Після поранення людям треба до року часу, щоб кукса загоїлася, а після цього їх можна буде навчати ходити. Спочатку я допомагав своїм побратимам, які воюють з окупантами, а потім вирішив, що можу передати свій досвід тим, хто з такими ж пораненнями. Я здобував його 7 років, і важливо, щоб інші люди не витрачали стільки часу, а прийшли до цього за рік чи півтора.
У перерві між марафонами Олександр ще зміг завезти 30 дітей з Куп’янського району Харківщини на відпочинок до Польщі.
Якось Швецов подумав, що всі ці походи ветеранів можна акумулювати в допомогу підрозділам, де вони служили до поранення. Так у нього з’явилася ідея походу Чорногірським хребтом. Її підтримали протезовані ветерани, які були з ним в Ісландії та Польщі, а також фонд Сергія Притули. Цього разу п’ятеро чоловіків поставили собі за мету зібрати 10 млн грн.
Олександр зізнається, що похід Карпатами був непростим. Він тривав під час зливи, що ускладнювала проходження маршруту. До того ж підвів потужний павербанк, тому одному з екскурсоводів доводилося щовечора спускатися в село, щоб зарядити електронні протези трьох ветеранів (ще у двох вони механічні, – ред.). Окрім того, усі учасники походу несли в рюкзаках по 10 кг піску, вагу яких зменшували на 1 кг із кожним зібраним мільйоном.
«Це в кадрі нас п’ятеро. А насправді з нами ще йшли два гіди, а також ветерани з пораненнями, які несли воду, їжу, намети, і їм також було важко. Дорогою ми зупинилися в хостелі, щоб поїсти, і познайомилися з його господарем, який зі своїм другом пішли з нами. Увечері вони верталися додому, а вранці знову до нас приходили і йшли далі», – ділиться Олександр.
4 жовтня вдалося зібрати всі необхдні 10 млн грн.
На запитання, чи має ветеран намір проводити подібні марафони, з усмішкою відповідає, що всіх їх не планував завчасно, вони були спонтанними. Олександр додає, що за рік загалом пройшов до 300 км, збираючи кошти для війська.
Для всіх, хто втрачає кінцівки на війні, в Олександра є порада: «Усе просто. Треба вірити в себе й не здаватися. Потрібно йти до мети, поки її не досягнеш. Якщо вона в тому, щоб ходити – будеш ходити, якщо захочеш бігати – побіжиш».
Ірина Чириця, Житомир
Фото надав Олександр Швецов