Левко Лук’яненко: трохи особистого про «батька» Незалежності України

Надія Іванівна, вдова Левка Григоровича, у рік його 95-ліття розповідає про гострий розум Лук’яненка і перші зустрічі  після 27 років ув’язнення

«Тепер Москва напала на Україну. Цю війну виграти остаточно вона не зможе», – писав ще у 2014-му, у перший рік сучасної  російсько-української війни, один з отців української  Незалежності Левко Лук’яненко. Він, до речі, саме тому так і не погодився з аморфною назвою АТО. Уродженець Чернігівщини, юрист за освітою, правозахисник, який провів в ув’язненні у два заходи майже 27 років, своє життя називав «постбандерівською» боротьбою. І були в тому житті 45 протестних голодувань, понад 500 днів карцерів і ще – 72 доби у камері смертників...

І – так, це був знак долі, що проєкт Акту проголошення відновленої Незалежності України, за який проголосувала Верховна Рада 24 серпня 1991 року, було написано рукою незламного Левка Лук’яненка. Тоді був 63-й день народження борця за волю, народного депутата України чотирьох скликань. Чернетка Декларації, фото, рукописи, а також багато іншого зберігає Надія Іванівна, вдова Левка Григоровича. Вони прожили разом останні його 28 років.

У домашньому музеї Левка Лук'яненка, у Хотові поблизу Києва, Укрінформ розпитував пані Надію про маловідомі факти з життя – особистого і політичного – її чоловіка, Героя України.

ДОМАШНІЙ МУЗЕЙ ЛУК'ЯНЕНКА У ХОТОВІ – КОГО ТУТ ТІЛЬКИ НЕ БУЛО…

У Києві «особливо небезпечний» політв'язень після виходу на волю ще у радянському 1989-му оселитися не міг, не прописували. Для таких, як він, існувала заборона: не ближче ніж за 100 км від столиці. Нишпорки з КДБ всюди йшли слідом. Не дозволили мати власну оселю навіть у Ніжині Чернігівської області (відстань 130 км до Києва можна легко здолати прямим залізничним сполученням). Тож помешкання у Хотові – а це 20-30 км від центру столиці – спочатку оформляли на іншу людину. Коли представники «госбєзопасності» із запізненням (часи на межі 90-х були ще радянські, але уже не людожерські) дізналися, хто житиме у Хотові у придбаному будинку, пропонували попередньому власнику втричі більшу суму, щоб розірвав договір, але не отримали згоди, розповідає пані Надія. 

…Добратися з Києва у Хотів не складно. Спочатку через Феофанію. А потім уже їдеш звивистою вулицею Богдана Хмельницького в Хотові, яка веде у центр невеликого пристоличного поселення. А там, за ліцеєм імені Левка Лук'яненка, ще кілька поворотів – і будинок, який зберігає унікальну історію і перетворений господинею на неофіційний домашній музей.

Основна експозиція – у робочому кабінеті Левка Григоровича. На стінах – багато фотографій, які інакше, ніж історичними, не назвеш. Тут бували люди, без яких неможливо уявити епоху. Президент Віктор Ющенко, прем’єр Арсеній Яценюк, прем’єр Юлія Тимошенко, знамениті письменники – Володимир Яворівський, Дмитро Павличко... На окремій полиці –  все написане Левком Лук’яненком, до двох десятків найменувань. Зокрема, наповнений унікальним фактажем 13-томник вибраного – опис життя, документи судових справ, листи, статті…

У травні 1961 року Львівський облсуд за «зраду радянської Батьківщини» – спробу створити підпільну партію (тоді і ще наступних три десятиліття могла бути лише єдина комуністична) – засудив Левка Лук’яненка до страти. Після 72 днів чекання виконання вироку його замінили на 15 тюремних років. До речі, його етапували на зону в Мордовії 20 жовтня. А рівно через 17 років, 20 жовтня 1978-го, Левка Лук’яненка привезли в автозаку до тієї ж самої Соснівки Мордовської АРСР.

У своєму життєписі Левко Григорович написав про те дуже коротко: «Тільки  тоді то була велика зона, а тепер через дорогу від неї маленька в'язниця. Йдучи в прокляте місце, не раз згадував Шевченка:

«Далекий шлях, пане брате,

Знаю його, знаю –

Аж на серці похолоне,

Як його згадаю…»

Вдруге Лук'яненка заарештували 12 грудня 1977 року за текст звернення до Бєлградської наради 35 держав про дискримінацію українців. Тоді він оголосив голодування проти несправедливого арешту, вирішив не давати показання і намагався відмовитися від радянського громадянства. А Чернігівський обласний суд у Городні (де жив брат Віктор, а батьківська Хрипівка була лишень за 2 км) визнав Левка Лук’яненка «особливо небезпечним рецидивістом» і засудив до 10 років ув'язнення та 5 років заслання.

Що доводилося терпіти особисто – про це Левко Лук’яненко майже не залишив спогадів і розповідати не любив, каже пані Надія. Утім табірне життя вимальовується із його описів доль побратимів, з якими він відбував неволю за «антирадянщину».

А у лютому 1980 року Левка Лук’яненка перевезли на Урал у спеціально збудовану тюрму в селі Кучино. Через свою агентуру «на зоні» гебісти поширили таке: ніхто не вийде звідти живим, якщо не буде каяття. Не повернулися Олекса Тихий (дата смерті 5 травня 1983), Юрій Литвин і Валерій Марченко (обох не стало у 1984), Василь Стус (1985) та інші борці за українську справу…

Місцем заслання 61-річного Левка Лук’яненка на початку 1988 року стала Томська область Росії, село Березівка (десь 340 осіб населення).  Це вже за Горбачова, у «перестройку». Призначили працювати різноробом на лісоповалі. Ну а в лісі – як в лісі: спецодяг - ватяні штани, куфайка, валянки, рукавиці. І знай собі пильнуй, щоб зваленим кедром не вбило… Втім п'ять років заслання не тривало. Перед звільненням йому навіть пропонували емігрувати – бо совєтам це тепер стало вигідно – нехай, мовляв, такі як Лук'яненко з-за кордону «клєвєщут», а не розбурхують і без того неспокійну вже Україну. Він відмовився. 3 грудня 1988-го Левку Григоровичу Лук'яненку, після 27 років битви з тоталітарним монстром, видали паспорт і вдали, що відпустили на всі чотири сторони.

ГАЗЕТНЕ ФОТО З ПІДПИСОМ «ЛЕВКО ЛУК'ЯНЕНКО З ДРУЖИНОЮ» З’ЯВИЛОСЯ ЗАВЧАСНО, АЛЕ ВИЯВИЛОСЯ ПРАВДОЮ

… У 1990-му доля звела 47-річну Надію, яка працювала в Івано-Франківську, і Левка Лук'яненка, якого ще на засланні обрали головою виконавчого комітету Української Гельсінської спілки. Надія Іванівна долучилася до УГС у 1989 році, була секретарем обласної організації, яка налічувала спочатку 9 осіб, потім 15. Працювала в Івано-Франківську на швейній фабриці начальником експериментального цеху, шили верхній одяг – дитячий і жіночий.

 «У нашому селі Дубівці на Галичині було багато репресованих. Татів брат, Петро Озарко, мій хрещений, загинув у криївці УПА в 1944 році, – розповідає пані Надія. – А в 1974-му, Олега Озарка, мого рідного брата, батька двох дітей, засудили на два роки – читав «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби. Він відбував покарання поблизу Чернівців на каменоломнях».

Вперше Левко Лук'яненко приїхав до Івано-Франківська, коли балотувався до Верховної Ради І скликання. Це був 1989 рік, він прийшов в обласний осередок УГС, тоді й побачилися з пані Надією. Вона згадує: «Я знала звісно, що він був репресованим. Ловили по «Радіо Свобода» програми, де звучало його прізвище». А як він тоді перед людьми виступав! Але ж всяке бувало… От, скажімо, у Будинку політосвіти в Івано-Франківську встає чоловік і запитує: «А що ви скажете про Леніна як генія?». «Геніальний злочинець!» – миттєво парирував Лук'яненко».

Вибори вони виграли обоє – Левко Григорович пройшов до Верховної Ради, а Надія Іванівна – до місцевої ради. «Він часто телефонував мені на роботу. А номер був на паралелі з іншим відділом, мене часто на всіх трьох поверхах фабрики розшукували, щоби покликати до розмови», – згадує жінка. І щомісяця – ніби ненароком – зустрічі. Ну, в партійних справах…».

«У червні 1990-го, пам'ятаю, приїздила у Київ, привозила якісь документи в УГС, – продовжує  Надія Іванівна. – Тоді у Хотові опинилися одночасно із журналістом із Дрогобича. Левко Лук'яненко тоді мене йому представив: «Це моя дружина».

А вони ж ще на «ви» між собою спілкувалися. Тож серйозно цю репліку Надія Іванівна, наче й не сприйняла. А в понеділок – пані Надія вже була на роботі в Івано-Франківську – зайшла в один з відділів, а їй колега показує газету і запитує: «Фотографія твоя?» – «Моя». А там підпис: Левко Лук'яненко з дружиною. «Клацнув» таки той журналіст…

Тоді багато було дзвінків і всім вона відповідала: «Це випадково». Невдовзі жінка взяла відпустку і приїхала знову до Києва. 30 червня це було. Вагалася. Бо ж треба було в «нікуди» розраховуватися з роботи. І знаходити спільну мову з людиною з непростою біографією. Вже збиралася назад в Івано-Франківськ, але Левко Григорович захворів, потрапив у лікарню. Умовляв: «Не їдьте».

«Я була у розпачі. Запитувала у нього: що я тут робитиму? Ви без прописки. Хата оформлена не на вас. А в Івано-Франківську маю помешкання своє, роботу, – розповідає Надія Іванівна. – Після цієї розмови Левко Григорович дуже швидко, буквально з лікарні, знайшов жінку, на яку був оформлений дім у Хотові, дав їй гроші за юридичну послугу, хату переписав. 25 липня я мала бути на роботі. Левко Григорович все ще лікувався і вмовляв не їхати. Знайшов формулювання, щоб я врешті-решт зателефонувала на роботу і попросила написати за мене заяву на звільнення. «Ти добре подумала?» – перепитали. – «Не знаю. Як буде».

Дуже скоро на вікнах будинку Лук'яненка у Хотові з'явилися фіранки та тюль. Тож сусіди визначили: з'явилася господиня. До того невибагливий до побуту колишній політв'язень спав просто на матраці. Тож меблі – кухню і спальню – Надія Іванівна привезла з Івано-Франківська. У серпні поїхали разом із Левком Григоровичем до рідних пані Надії.

Побралися (обоє вдруге) 1 вересня 1990 року в Хотові. Гостями були депутати Олесь Шевченко і Василь Червоній, знайомий канадець, молодша донька-студентка Надії Іванівни з подружкою.

Про подальші стосунки подружжя говорять, скажімо, слова, написані Надії 1996-го року: «Надю, Господь послав мені тебе, щоб у єднанні любові до України та одне до одного зробити наше життя на схилі літ приємним і щасливим. Дякую йому. Дякую тобі, моя кохана, що ти прийшла в моє життя. Дружинонько моя кохана, прийми від мене цей дарунок і в день, коли журба захоче оповити твою душу, відкрий сторінку цієї української Біблії – вона розрадить, напоїть вірою і дасть силу як мені давала в тюрмі…».

І в останній книзі Левка Григоровича «На позвах» є подячні слова дружині за велику працю з її підготовки. Пішов у засвіти Левко Григорович, автор Декларації Незалежності України, 7 липня 2018 року, лише місяць не дожив до 90-ліття.

«Ми жили в гармонії, – каже пані Надія. – Бо мали спільну думку і однакові позиції. Нас об’єднувала любов до України і розуміння того, що відбувається і що потрібно робити».

А свій будинок подружжя почало переоблаштовувати після повернення з Канади, де Левко Лук’яненко був послом у 1992-1993 роках. Добудували перед виходом у сад велику веранду, де теж багато фото, інших пам’ятних відзнак. Плитка на підлозі – різна, бо дороблювали ремонт поступово, коли з’являлися на те гроші. Втім, тут часто дружньо спілкувалося багато людей – і що їм до тієї плитки… До своєї недавньої круглої дати пані Надія зібрала свої портрети за часів молодості. А на чільному місці висить виборчий плакат Левка Лук’яненка з гаслом: «Незалежну Україну хочу бачити побудовану не на ненависті, а на любові».

Життя на любові треба будувати теж. І тут нема чого додати.

Валентина Самченко, Київ

Фото Геннадія Мінченка