Не слід ігнорувати історичну правду
Відкритий лист до письменників в Україні про користування московськомовними цитатами в українських виданнях
Від 1997 року Фундація Українського вільного університету щорічно проводить конкурс літературної та наукової творчості зі скромними фінансовими нагородами. Зауважувано один засадничий напрям: майже всі публікації, подані на конкурс, походять з України. Правда, причиною того може бути припис, що публікація мусить бути українською або англійською мовами, а коли англійською, то тематика має бути про Україну.
Висновок також може бути, що письменникам з-поза України може не залежати на наших преміях, бо вони скромні, але також тому, що дуже мало в діаспорі українців користуються українською мовою, тим більше письмово, і, на велике диво, це явище поволі належить до нової хвилі також. Інколи смішно на нарадах наших установ слухати, як іммігранти настирливо намагаються говорити по-«англейськи, щоби не думали, що ми якісь інакші», як сміявся з них Гриць Зозуля – Едвард Козак, особа, мабуть, мало відома для читачів цього листа.
Цей лист не до діаспори, хоча треба також її згадати, але для діаспори потрібно не одного листа, а книжки та конференції. У Нью-Йорку – Нью-Джерсі, де я живу, найбільше люблю іспаномовних, бо вони розмовляють дуже часто рідною мовою. Фактично мало я маю друзів українських серед діаспори, бо від мене втікають ровесники і молодші. Знають, що з українцями я розмовляю виключно по-українському. До речі, багато українців у діаспорі не знають про комп'ютерні клавіші кирилиці і тому бесіди по електронній пошті майже виключно по-англійському.
Сьогоднішня тема – це користування московськомовними цитатами в українських виданнях. Хтось дуже учений з України пояснював мені, що в Україні є практика подавати цитати в оригінальній мові. Тобто коли судові рішення, декрети чи навіть листування були по-московському, так і треба їх подавати. Цікавим є те, що не знаходжу цього припису стосовно інших мов, а також такого рабського підходу не бачу в жодній іншій літературі. Ось договорились до того минулого року, що одна праця, яка навіть здобула нагороду, цитувала ввесь час Mein Kempf московською мовою, і мені сказали, що це мова оригіналу.
Для зовсім практичного, неідеологічного, підходу, читач, який не знає по-московському, тратить велику частину книжки, якої він не розуміє. Це велика прогалина, зокрема коли стосується наукових видань. Головна мета видання – дійти до найширшого кола читачів. В українському перекладі вигідно почуватиметься той, хто знає українську і московську, і той, хто знає українську та інші мови, але не московську. Тобто де тут логіка?!
Від практичного – до ідеологічного. Користування московськими цитатами – це наслідок рабської психології та спадщина «совка». До цих «совків» належать дуже поважні та освічені особи. Не одному професорові в Україні я вказував на цю недугу. Найбільш примітивну відповідь я чув від колишнього посла України у Канаді, який аргументував, що на фронті воюють російськомовні також.
В’ячеслав Липинський, поляк з походження, аргументував, що всі, які живуть в Україні, є українцями, незважаючи на етнічне походження. У цьому він мав рацію. Дякувати Богу, що не всі його думки популяризувались, бо він також заступав ідею українського диктатора, монарха чи гетьмана. Московськомовне явище в Україні дуже різко змінюється, зокрема за час нового вторгнення двадцять місяців тому. Ця зміна стає очевидною, зокрема серед звичайного населення. Чомусь найбільш впертим у цьому є український світ науки та літератури.
Тут треба більше сказати про нашу рабську психіку, зокрема історично нашої інтелігенції. Про це писали наші визначні батьки оформлення української нації як державної – Микола Міхновський та інші. Українське село затримало не тільки мову, але також і нашу гідність.
Останні іронічно-смішні події щодо Дивізії «Галичини» у США та далеко більше у Канаді є прикладом рабства.
Аскольд Лозинський, експрезидент Світового конгресу українців