Олександр Білоус, психолог

Укрінформ продовжує цикл розмов із відомими українськими психологами та психотерапевтами

Мабуть, це багато хто відчув: на українське суспільство цієї осені накочується важка хвиля - люди втомилися чекати обіцяних в прогнозах позитивних змін на фронтах, їх дратують всі «часткові успіхи», вони не здатні розібратися в об’єктивних причинах і тому - психологічно виснажені. Треба вміти чинити цьому спротив, і робити це - обов'язково. Але як? Ми всі зараз живемо під сильним ворожим психологічним тиском. Соцмережі та Ютуб заповнені сумнівними роликами та різноманітними фейками, які саме й покликані сіяти в людях зневіру та розчарування. Деякі з них зроблені доволі професійно і не піддатися їм – ще треба уміти. Є серед нас такі, що не витримують, ловляться на такі «гачки» і активно поширюють все це.

Наш співрозмовник – кандидат психологічних наук, доцент кафедри загальної психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Олександр Білоус.

- Пане Олександре, ми всією країною давно живемо в стані стресу і кожен намагається його долати, як може. Хтось умовно абстрагується від суцільного жаху, розсудивши так – є маленькі ситуації, на які я можу вплинути, а є - великий світ, на який я не вплину. Тому, якщо я не можу закрити залізним куполом всю країну чи оплакати кожного загиблого воїна, але я можу перерахувати невеликі кошти на лікування конкретного пораненого, можу зробити пожертву для притулку тварин, можу піклуватися про своїх стареньких рідних, можу якісно виконувати свої обов’язки на роботі… Я належу саме до такої категорії, тим не менш, мене, як і багатьох інших українців періодично «накриває»… Чи не звикли ми до того, до чого звикати не можна?

- Насправді, добре, що ви знайшли для себе спосіб подолати напругу, в якій ми живемо вже довго. Ми не можемо дуже довго відчувати одну вкрай сильну емоцію. Будь-яка найсильніша емоція – чи то неймовірна радість, чи то шалений жах, згодом змінюється. А ситуація, в якій ми живемо з 24-го лютого 2022 року, змушує нас весь час переживати цю надзвичайно сильну емоцію, що неможливо з точки зору фізіології. Якщо людина тривало переживає потужні негативні емоції, вони згодом «капсулюються» і далі проживає негативний емоційний стан вже зі зниженим фоном.

Ніхто не каже, що треба примушувати себе до позитивних емоцій – весь час посміхатися чи намагатися бути оптимістичним (коли це здається неможливим), але треба все ж залишатися у функціональному стані - бути здатними працювати, жити. І жити - зараз. Повномасштабна війна загострила у багатьох синдром відкладеного життя, але життя - воно тут і зараз, тож за можливості, його треба проживати зараз. Ви це й робите.

Зараз для всіх важливою є організація постійних ритуалів побуту – вечірній перегляд фільму, читання книжки, прогулянка з собакою. Це – елементи нормального життя. Ми з вами про це говорили в перші дні повномасштабної війни і зараз ситуація така ж.

ТРЕБА ВИХОДИТИ НАЗУСТРІЧ СТРАХАМ, БО ЯКЩО ЇХ УНИКАТИ, У СТРАХУ БУДЕ БІЛЬШЕ СИЛ, НІЖ У ТЕБЕ

- Знервованість, тривога, постійне фонове відчуття страху… А знаєте, пане Олександре, я для себе в якийсь момент вирішила, що буду боятися, коли буде реально страшно. Майже виходить!

- Любо, то ви «пропрацьована»! Так, це діє: я буду боятися потім, бо мені зараз ніколи боятися, у мене немає ресурсу на страх, у мене троє дітей, чоловік, батьки, купа побутових задач, робота - коли мені боятися? Це як в роботі хірурга – він або боїться оперувати, або оперує, бо оперувати і боятися одночасно не вийде. Страх забирає людину в полон, і коли ти нічим крім страху не зайнятий, треба щось робити, найстрашніша штука – це бездіяльність. У мене є знайомий хлопець, який не виходить з квартири з 24-го лютого 2022 року, працює дистанційно, він живе не сам - його добре годують, набрав вагу до 150 кг. Тобто, щоб його не забрали в військо, він вбиває себе вдома такою хворобою, як ожиріння. От, що з людиною робить страх.

Ми колись робили великий медійний психологічний проєкт – працювали з людьми, які мають ОКР (обсесивно-компульсивний розлад) з нав’язливими станами. Брали їхні страхи (у когось це були шприци, у когось – павуки) і кожен конкретний страх втілювали для них засобами телебачення у вигляді ролика з яскравим візуальним образом. Я тримав героя за руки і пояснював: можна боятися або сильно, або довго, але не зможе боятися довго і сильно одночасно. Ми намагалися досягати, щоб страх став максимальним. А оскільки довго сильно боятися людина не може, рівень страху починав знижуватися. Треба виходити назустріч страхам, повертатися до них обличчям, бо якщо їх уникати, то у джерела страху буде більше сил, ніж у тебе.

- Бо очікування страшних новин, інколи страшніше самих новин? Але це ж ми говоримо про нав’язливий страх, або те, що ми називаємо «накручуванням». Зрозуміло, що люди, які пережили бомбардування, чи у кого на очах загинули близькі, мають страхи іншого порядку…

НЕ МОЖНА ГОВОРИТИ: ВБИЛИ СТІЛЬКИ-ТО РОСІЙСЬКИХ СОЛДАТ. ТРЕБА: ЗНИЩИЛИ СТІЛЬКИ-ТО ВОРОГІВ. ЦЕ – НЕ ЛЮДИ, ЦЕ – ЖИВА СИЛА ПРОТИВНИКА

- У нас, я так розумію, люди самотужки «лікувалися» - пам’ятаєте був період, коли соцмережі та телеграм-канали були заповнені фотографіями мертвих ворогів.

- «Груз-200» - обожнюю, улюблений канал в Телеграмі. Я не боюся дохлих кацапів.

- А я на таке не хочу дивитися. Певно, у мене самозахист психіки спрацьовує?

- Зараз я вже теж не хочу таке дивитися, але в перші дні це мене дуже надихало. Це - образ поваленого ворога. Тоненька плівочка культури злітає дуже швидко в такій ситуації.

- Можу пояснити, чому я їх не переглядала, у мені постійно пульсувало – от, зараз я дивлюся на розірваного ворога, а десь там лежить наш хлопець, і я не хочу, щоб його хтось там розглядав і зловтішався.

- У вас дуже високий рівень саморегуляції і рефлективності, бо я в той момент звісно знав те, про що ви зараз сказали, але це мене не зупиняло. Тому що мені треба було отримати якусь емоцію задоволення мінімальними перемогами. Ось оці дохлі кацапи – це наша помста за те, що вони роблять з нами!

І не можна говорити: вбили стільки-то російських солдат, треба: знищили стільки-то ворогів. Це – не люди, це – жива сила противника.

ФОРМУВАННЯ ПРОВИНИ В ЛЮДЯХ - ЦЕ СХОЖЕ НА ТЕ, ЩО В РАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД НАЗИВАЛИ ТЕРМІНОМ «ВРЄДІТЕЛЬСТВО»

- Поставлю питання, яке мучить багатьох: куди подітися від почуття провини: там наші захисники гинуть, а ми тут з собачками бігаємо? Там за тебе життя віддають, а ти тут, пішов нюхати квіти…

- Важливе питання. І у мене на нього є відповідь. Головне не забувати про те, що хтось воює за тебе. Коли ми намагаємося підтримати наших літніх батьків, родичів, ми кажемо їм: ти можеш мені допомогти тим, що будеш в гарному здоров’ї, доброму настрої, у мене тоді менше клопоту. От в таких простих речах - дотриманні нами (тими, хто не на фронті) порядку свого здоров’я та побуту – криється стабільність нашого суспільства.

Тому прогулянка з собачкою, нюхання квітів, відвідування театру – це важливий елемент повноцінно функціонуючої людини, нормально працюючих установ, інституцій, всіх сфер життя. Бо, якби на весь період війни закрилися всі театри чи культурні заклади, що станеться з професійною кваліфікацією митців? Що ми робитимемо з цим після перемоги? Життя має тривати, хоч і в змінених формах. 

- Тим не менше, з досвіду знаю, що почуття провини відчувають чоловіки, які за віком – підлягають призову, але не у війську з різних абсолютно законних причин. І таку провину часто формує пресинг у соцмережах, де сили-силенна звинувачувальних дописів: «Ви втомилися від війни? То подумайте про солдата, який зараз в окопі». Або ж питання-обвинувачення: «А чому ти не на фронті?» як головний аргумент, щоб перемогти опонента в будь-якій суперечці.

- А у мене питання до авторів таких дописів: вони справді українські блогери? Чи це ті, хто вміє зачепити, спровокувати низку реакцій - хейту, гніву, срачу. Не знаю, з якою метою вони це пишуть, але роблять це точно не з окопу. А людина, яка це читає – яка, хоча не служить, але ж, працює десь на підприємстві, яке можливо є частиною критичної інфраструктури, чи на зарубіжну компанію, чи є підприємцем – і донатить на ЗСУ чи комусь конкретно допомагає. То навіщо формувати в ній докори сумління, вкорінювати думку, що ти винен апріорі?

- …це тільки сварить суспільство і руйнує людей зсередини?

- Пам’ятаєте, була «тема» – «зберегти обличчя Путіну». Зараз вже немає чого зберігати, але, логіка та зрозуміла – коли ми входимо в конфлікт, нам краще не доганяти його до рівня знищення один одного, бо потім треба далі якось жити. І, коли ми формуємо у людей почуття провини, в чому наша мета? Щоб вони впали в депресію, вчинили суїцид, виїхали нелегально за кордон? Мені здається, це злоякісні послання, які ініціюють не друзі України, щоб розшаровувати нас.

Ну ось, наприклад, якщо я піду служити - то можу стати прекрасною «мішенню». За законом, викладачів вищої школи - кандидатів, докторів наук не призивають, і це раціонально, бо підготовка таких фахівців – довготривала справа. Але якщо дуже хочеться, вони можуть йти добровольцями і таких чимало. Я не йду добровольцем, знаючи стан свого здоров’я, свої можливості на фронті, я можу принести більше користі тут, викладаючи в університеті, що я й роблю.

Формування провини в людях - це схоже на те, що в радянський період називали терміном «врєдітельство». Таке почуття провини не дає жодного позитиву.

ЦЕ БИЧ НАШОГО ЧАСУ, КОЛИ ЛЮДИ СВАРЯТЬСЯ З НАПІВОБЕРТУ, НЕ З’ЯСУВАВШИ ЧІТКО ПОЗИЦІЙ ОПОНЕНТА

- Як діяти, коли ти все ж відчуваєш провину і це впливає на твій психологічний стан? 

- Звісно, я раджу звернутися до психолога, але, якщо людина ловить себе на якомусь переживанні, яке їй здається некорисним, то це вже вона зробила пів роботи сама.

Ми всі варимося в інформаційній бульбашці, і прості рефлекторні реакції - це бич нашого часу, коли люди сваряться з напівоберту, не з’ясувавши чітко позицій опонента. У нас відсутня навичка уточнення. От, наприклад, приятель мені скаже: «я слухав Шарія». А я не дослухаю і дам йому по обличчю. Правильна реакція мала б бути такою: без емоцій дозволити людині сказати те, що вона хоче сказати, уточнити, що в тому, що говорив Шарій, її зачепило і що їй дає підстави вірити в те, що ним сказано. З повагою. Тобто, зберегти обличчя співрозмовника і посіяти в ньому зерно сумніву. Тоді – це не твій ворог, це все ще твій друг, з яким ти не згодний зараз.

- На жаль, простіше – відразу посваритися і в бан…

- Іноді справді перша реакція розвернутися і піти, а потім ти ставиш декілька питань і розумієш, що людина не слухає Шарія як єдине джерело інформації, просто якийсь акцент її зачепив. І оце якраз - робота ІПСО. Пам’ятаєте, на початку жовтня у Фейсбуці кочував текст про «м’ясні бригади» ЗСУ, в яких нібито погано оснащені, зовсім необмундировані бійці.

У нас немає таких, але це було успішне ІПСО з російського боку – анонімний текст був написаний наскільки правдоподібно, що величезна кількість українців його поширили.

ВОРОЖА ПРОПАГАНДА ВИКОРИСТОВУЄ ТЕ, НА ЩО ЗАРАЗ ВІДГУКУЮТЬСЯ – БЕЗПЕРСПЕКТИВНІСТЬ, ЗНЕВІРА

- І що в ньому так зачепило людей, як ви поясните?

- А їх зачепило розуміння того, що з обмундируванням наших хлопців справді не завжди все дуже добре - щось дає держава, але ми всі чуємо про довгий процес закупівель,  що щось по-швидкому дають волонтери, щось за свої гроші докуповують. І воно спрацювало! Ворожа пропаганда використовує те, на що зараз відгукуються – безперспективність, затягнутість процесу, зневіра.

На фейки клюють різні і, навіть, дуже розумні люди, які не звикли працювати в інформаційному полі. Це велика проблема - інформаційна гігієна, інформаційна грамотність. Я не бачу простого шляху її вирішення, бо всі наші розмови про критичне мислення, про аналіз інформації, різноманітні проекти «Стоп фейк» не досягають результату. 

- Я колись мала велику цікаву розмову з доктором наук Олегом Чабаном про природу фейків і про те, як завдяки саме страшній, негативній інформації нами маніпулюють. Завдяки тому інтерв’ю я для себе особисто змогла налаштувати внутрішній «фільтр» - коли бачу в інтернеті щось зубодробильно-страшне-кричуще, яке відразу викликає в мені потужні базальні (первинні) емоції, то за замовчуванням вважаю, що це – фейк. А потім починаю шукати підтвердження своїм здогадкам. Майже завжди – так і є. Наприклад, в «ізраїльських дітях в клітках» я відразу розпізнала фейк, але велика жіноча аудиторія моєї ФБ-стрічки повірила, дуже емоційно реагувала, плакала, нервувала, проклинала… 

- Шукайте позитив у тому, що у нас кожен день щось новеньке, якщо один день пропустив, нічого не втратив. Але найпростіша порада, щоб не потрапляти в павутиння фейків, користуватися перевіреними інформаційними телеграм-каналами, у мене це: Укрінформ, Суспільне, Радіо Свобода. Це моя інформаційна гігієна, у багатьох інших людей так не працює, на жаль, їм в кайф зануритися в срач.

Я між іншим, теж підписаний на всяку «погань», але це в окремій папочці, як розвага, або матеріал для аналізування, коли є час.  

ФЕЙСБУЧНІ СРАЧІ - ЦЕ НЕ СПРАВЖНЯ ІНФОРМАЦІЙНА ВІЙНА, ВИ ЛАЄТЕСЯ ОДИН З ОДНИМ. МЕТА ЇХ ОРГАНІЗАТОРІВ ДОСЯГНУТА - УКРАЇНЦІ ЧУБЛЯТЬСЯ МІЖ СОБОЮ 

- Якщо їм в кайф занурюватися в срач, то можливо, хай собі занурюються? Це ж вони так емоції виплескують. Їх же кудись скидати треба, врешті-решт?

- Розумієте, вони туди занурюються і починають в цьому жити. Спочатку подумки: «зараз я йому наваляю в коментарях», а потім заводяться-заводяться і вже не можуть спинитися. Фейсбучні срачі - це перенаправлення енергії і ресурсу, це – форма реагування, але це ж не справжня інформаційна війна, ви лаєтеся один з одним. Мета організаторів досягнута - українці чубляться між собою. 

- Але чи чубляться насправді? В інфопросторі здається, що ніби так, але ж ми ж не б’ємося на вулиці через ці ж питання. Все тільки віртуально. То чи досягається мета організаторів? 

- Це, до речі, цікавий момент і він не так про війну, як про інформаційне суспільство, про нашу інформаційну епоху. Інтернет подарував нам таку штуку, як анонімність суб’єкта – коли ти в коментарях можеш бути собою, а можеш бути ноунейм. Тобто, можеш стати кимось іншим або собою без сорому - з ненормативною лексикою, з прокльонами.

Дивна річ – бо це начебто недобре, але... Ти наче випускаєш з себе якесь потаємне скажене єство, яке «наклацало» тисячу знаків прокльонів до 10 коліна всім російськомовним, а потім у крамниці мило усміхнулось продавчині, яка обслугувала його російською мовою, не накинувшись на неї з кулаками. Коли ми маємо конфлікт «офлайн», у нас є модуляції голосу, розмахування руками, міміка – ми повноцінно проживаємо емоцію гніву. А онлайн – сваримося лиш емоційно, перенавантажуємо серцево-судинну систему, накопичуємо гормон кортизол і не скидаємо його через фізичне навантаження. Це недобре, тому що надлишок емоцій при фізичній обмеженості набагато гірший, ніж фізична втома при емоційній скудності подій. Якщо ви пробігли крос, а подій було мало, ви просто фізично втомилися і гарно спите. А, коли поскандалили в соцмережах, сидячи вдома на дивані – привіт, безсоння і тиск. 

МИ НЕ МАЄМО СИЛ ПЛАКАТИ НАД УСІМА ЖАХЛИВИМИ ПОДІЯМИ, АЛЕ МИ МОЖЕМО ХОЧА Б СМІЯТИСЯ НАД ДЕГТЯРІВСЬКИМ МОСТОМ, ЯКИЙ «ВТОМИВСЯ І ВПАВ»

- Ще один феномен сьогодення – знецінення та панібратство щодо відомих людей (від світових політиків, спортсменів - до Ілона Маска. Що з точки зору психології спонукає українців на таке? 

- Це класичні психоаналітичні переноси, коли ми намагаємося побачити в подіях життя інших людей те, що нас чіпляє. Тобто, це наша інтерпретація. Такі форми реагування не дуже коректні, але вони зрозумілі. Зловтішання - це суто людська риса. У тварин немає зловтішання, бо це – фактично винесена назовні реакція гніву і чогось поганого, що ти міг би зробити та не зробив, але воно відбулося і ти з того радієш.

Але, тим не менше, потенціал сміхового, комічного реагування – в Україні класний. У нас немає стільки сил, щоб плакати над усіма жахами, немає сліз оплакати всі некрологи, але ми можемо хоча б сміятися над Дегтярівським мостом, який «втомився і впав». Сміх – це емоція, яка залишається: відсміялися над чимось, а посмішка - залишилася. 

- Але має ж бути щось святе? Чи в умовах війни всі обмеження ламаються… Мене вразило, що коли померла Ніна Матвієнко –витягли її цитати п’ятирічної давності, почали поширювати, коментувати, намагаючись заплямувати пам’ять про неї. Навіщо?

- Я думаю, що така реакція декого - це все разом, і війна, і зачерствілість, і те, що вона для них не така свята, як для нас. Плюс – принизити іншого і відчути себе, якщо не кращим, то живим. До того ж, ми не знаємо точно, де зараз живуть люди, які те все писали – ми живемо в Києві зі своїми родинами, а вони може десь у вимушеній еміграції, в обмеженому колі спілкування, де скрізь чужа мова. Від цього ж справді «їде дах» і дуже зміщується фокус уваги. Тому й пишуть у мережі що завгодно. Може, це його крик відчаю, а не зневага до Матвієнко? Може людина потребує допомоги? Я так це можу інтерпретувати.

У тих дописах йдеться про її коментарі, дані до 19-го року - якось їй тоді вдалося повірити в те, що війна не закінчується, тому що це комусь вигідно і не лише росіянам. Але коли почалася Велика війна, вона таких коментарів не давала! Ніна Матвієнко співала, де тільки могла: і у нас в Червоному корпусі, і тривогу ми разом у підвалі перечікували, а вона там саме новенький текст вчила. Я не знаю, що з людьми, які це повитягували, але мою пам’ять про Матвієнко це не може перекреслити, це – Ніна Матвієнко! Вона більше, ніж те, що вона сказала десь, колись...

Але ви праві в тому, що війна дуже змістила рамку, навіть не етичну, а світського спілкування. Зараз я маю великий перший курс психологів - вісім груп, 240 студентів. Вони провели декілька років навчання онлайн (старші класи школи), а зараз щодня ходять на заняття. І часто буває, що говорять щось недоречне та безтактне на адресу викладача, аж інші студенти починають їм робити зауваження. А я кажу: заспокойтеся, ми його всі разом навчимо, бо де він мав відточити норми, не виходячи в світ? Він кілька років сидів вдома за комп’ютером!

Це велика проблема. Спочатку через ковід, тепер через повномасштабну війну, ми втратили повсякденні зустрічі в робочих колективах, бачимось іноді десь. Особливо страждають самотні люди - хтось стає грубим, хтось втрачає психічне здоров’я.

МОЛОДЬ ЗАРАЗ НЕ МАЄ ПІЄТЕТУ ДО ПОХИЛОГО ВІКУ, ХОЧА, МОЖЕ ДОСТАТНЬО ПРОСТО ПОВАЖАТИ ІНШИХ ЛЮДЕЙ…

- Мені чомусь згадалася березнева історія з «вірусним» відео, на якому студентка стрибала на скакалці і сварилася зі старшою жінкою. Я тоді замислилася, що у нинішніх підлітків та молоді (на відміну від нас в їхньому віці) справді не закладено (хоча б формального) шанобливого ставлення до старості як такої, жодного пієтету до віку! Навіть, навпаки. Я собі це жартома пояснила наслідками глобального прогресу – погодьтеся, між нинішнім онуком і бабусею прірва технологічна, і питання від онука, чи бачила бабуся динозаврів, не завжди жарт...

- Звісно, раніше покоління були ближчі одне до одного, бо всі ми користувалися дисковим телефоном (сміється). Ми з вами застали ще підхід, що старших людей треба поважати апріорі, бо вони - ветерани війни, праці, пережили важкі часи. А тепер нам самим важких часів випало стільки, що ми теж можемо щось про них розказати… І 90-і були складні з точки зору постачання, злочинності, а останні пару років, взагалі - обстріли, руйнування, війна.

Хоча, з іншого боку, може, достатньо просто поважати людей, незалежно від їхнього віку? Розуміти, що кожна людина самоцінна, що у кожної людини є власні кордони і суть того конфлікту «бабусі та дівчинки зі скакалкою» - якраз у тому, що вони не змогли коректно означити свої межі.

- Потрібно було просто почути і вислухати одна одну?

- І це головне. Коли опонент говорить щось, що у нас викликає реакцію заперечення, гніву, бажання перервати бесіду, знайдіть в собі сили дослухати і поставити уточнююче питання. І в половині випадків з’ясується, що немає причини для конфлікту! Є просто різні способи опису, різні нюанси одного й того ж бачення. Ось це у нас втрачено через війну.

- А ЗСУ? Як би ви оцінили психологічний стан наших воїнів?

- У нас зараз змінилася концепція психологічної служби в армії. У нас Національному університеті імені Тараса Шевченка, є Військовий інститут, де готують військових психологів, військових картографів, військових перекладачів і офіцерів. Коли на початку 2000-х розробляли Концепції розвитку морально-психологічного забезпечення сил оборони, там закладалася ідея військового колективу, злагодженості – зараз треба інше: ресурс, відновлення, здатність виконувати завдання, подолання страху бойового зіткнення. І тут вкрай важлива правильна термінологія, як у офіційному зведенні: «відбулося 50 бойових зіткнень, в яких було знищено стільки-то техніки і живої сили противника». Це формальні, правильні назви.

Війна - це не нормальна ситуація, її треба формалізувати, тобто, неприпустимо казати, що лейтенант Петров вбив майора Сидорова. Він не вбив, а ліквідував живу силу противника. Ніхто ж на м’ясокомбінаті не говорить, скільки корів убили – говорять: обробили стільки-то туш.

Так, це «розлюднення», але нам потрібні наші хлопці живі й здорові, вони ж не страчують цих росіян, вони відбивають напади, вони мають змогу здатися в полон. Ми маємо наших хлопців берегти, вони не мають себе почувати вбивцями, вони воїни, наші захисники і після перемоги мають повернутися до нормального цивільного життя.

Ви знаєте, я наприкінці вересня був в Одесі і ходив там в оперу – якраз грали «Тоску» Джакомо Пуччіні – була повна зала і дуже багато людей у військовій формі. Я потім розпитав і мені сказали, що військові часто ходять саме на «Тоску», вона їм відгукується.

ЛЮДИНІ ХОЧЕТЬСЯ СВІТЛА, І ЛЮДИНА МАЄ НА ЦЕ ПРАВО. НЕ ТРЕБА СОРОМИТИСЯ СХОДИТИ НА ЯКУСЬ ЛЕГКУ КОМЕДІЮ

- Взагалі, театр зараз, під час повномасштабного вторгнення отримав додаткову функцію – терапевтичну. Лікує людські душі, дає світло і надію. Ви підтримуєте?

- Звісно! Людині хочеться світла, і людина має на це право. Не треба соромитися сходити в театр на якусь комедію. Я нещодавно спонтанно хотів потрапити на «Кармен» в Національну оперу, але не лишилося жодного квитка. Аншлаги. Людям хочеться чогось хорошого. А в Одеській опереті, коли я купував квиток на «Сільву» Імре Кальмана, залишалося всього п’ять місць. Це був кайф - живі голоси, «Красуні кабаре» українською мовою. І мені не соромно, що я дивився не якусь високочолу трагікомедію «Чекаючи на Ґодо», а саме «Сільву», в якій наперед знаєш, що всі оженяться, ніхто не вмре і все буде добре.

Людина, за будь-яких обставин має право на сміх і задоволення, а висока відповідальність театру, якщо він, навіть, ставить драму, щоб вона давала глядачу не лише співпереживання героям, а промінчик надії, в ідеалі – катарсичне переживання, коли крізь сльози, бачиш світло. Інакше, навіщо ставити вистави, якщо в них немає надії?

Любов Базів. Київ

Фото Кирила Чуботіна