Чому заплакані очі в журналістів та читачів місцевої преси

Друковані видання переживають нині важкий період. І чи настануть для них колись кращі часи – невідомо

Ігнорування потреби багатьох членів українського суспільства в друкованому правдивому слові зумовлене не стільки диджиталізацією, скільки нерозумінням його важливості з боку влади на всіх рівнях. Якщо не сказати – знищенням місцевої преси як джерела інформації.

Категорично? Так. Але, впевнений, правдиво!..

Проілюструю таке твердження на своєму прикладі.

За більш як 38 років – а саме стільки вже працюю редактором «Трибуни праці» – припиняти випуск газети мені доводиться, на превеликий жаль, уже втретє (її попередниця газета «Червоний промінь» знала таке тільки в 1941–1943 роках)…

Вперше за останні десятиліття не потрапила Іванківська райгазета до рук своїх читачів 24 лютого 2022 року. Зрозуміло чому. Але після 36-добової окупації нашого краю московітами-рашистами, коли 1 квітня минулого року ворог втік туди, звідки сунув на Київ, уже 22 квітня жителі громади тримали в своїх руках свіжовіддруковане місцеве періодичне видання.

Залишаючись після деокупації єдиним журналістом редакції, випустив за цей короткий період 11 номерів.

Вдруге не потрапила вона до читачів 1 липня минулого року: через значні фінансові проблеми, що швидко нагромадились за ті два з чимось місяці (борги редакції із зарплати, податків та перед друкарнею сягнули 72 тисяч гривень), довелось призупиняти вихід газети уже самостійно.

Проте після 7-місячної перерви таки вдалось відновити її випуск 25 січня ц.р. Завдяки дружній допомозі колег – голови НСЖУ Сергія Томіленка та керівників Академії української преси Валерія Іванова й Андрія Коваленка «Трибуну праці» додали в один з грантових проєктів. Фінансова допомога дала змогу видавати газету впродовж 10-ти місяців – до кінця жовтня.

Але все в нашому житті – і хороше, і погане – рано чи пізно закінчується. Перше – на жаль, друге – на щастя. В листопад довелося входити без рятівного додаткового фінансування. Вирішив, що ще трохи повипускаю за власні кошти – з домашнього бюджету. Бо заробляти потрібні на випуск газети суми ну ніяк не виходить на нашій деокупованій території. Від її реалізації вроздріб (за меншою від собівартості ціною!) – невеликі гроші, від епізодичних оголошень та «куцої» реклами – ще менші. Тобто, нестабільні й мізерні доходи не дають можливості у сьогоднішній ситуації навіть на 50 відсотків покривати фактичні затрати на видання газети. А тут ще частину тиражу розповсюджуємо безкоштовно…

Припертий «до стіни» такими обставинами, і почав писати ці рядки – про третє протягом двох останніх років припинення випуску «Трибуни праці», яка стала за цей період фактично єдиною місцевою газетою у північному регіоні Київщини. Адже в Поліській ОТГ і Славутицькій міській громаді своїх друкованих видань не мають уже кілька років, а Вишгородська – «Слово» – після деокупації й до сьогодні (!) не відновила свою «паперову форму»: їй теж районна влада відмовляє у фінансовій підтримці.

Але тут знову на допомогу прийшла… дружба. Й обопільне розуміння того, що не можна залишати земляків без «Трибуни праці». Один з моїх гарних друзів пообіцяв на перших порах підтримати фінансово. Але… Через свою скромність попросив не називати його імені.

Проте постійно тривати так не буде, самі розумієте. Отож, якщо не знайду якогось іншого варіанта підтримки (не від держави, Вишгородських райради і райдержадміністрації та Іванківської селищної ради: їм уже давно байдуже до інформаційного забезпечення населення через місцеві друковані видання!), випуск газети доведеться через якийсь час знову призупиняти. Або ж закривати цей 92-річний проєкт. Уже назавжди.

Бо чи настануть колись кращі для преси часи – невідомо.

Ситуація складна ще й через інші причини. Зокрема, через неможливість гарантованої доставки газет до передплатників. Адже гендиректору «Укрпошти» Смілянському це невигідно. І листонош йому тримати невигідно. Дешевше ж привезти пресу й поштові відправлення в село і залишити в магазині, у старости чи ще десь. А ви, бабусі й дідусі, думайте самі, як забирати…

Та й цього згаданому панові мало. Він у 3,2 раза (!) підвищив на 2024 рік тарифи на доставку преси читачам. Ці гроші пошта забирає наперед з передплатної вартості газет, що далі погіршить фінансовий стан редакцій всіх українських газет: їх видання стане ще більш збитковим.

У боротьбі журналістів з неприхованим волюнтаризмом «Укрпошти» директивні органи України зайняли позицію невтручання. Але насправді це означає їхню підтримку бізнесових апетитів керівництва цього відомства. Означає, що державі байдуже до долі друкованих ЗМІ. Означає, що їх просто знищують немовби чужими руками…

Днями я сфотографував у Іванківському поштовому відділенні картонні коробки, наповнені паперовими рахунками за природний газ. Кожному його споживачу чималенького територіально селища тепер треба самому діставатися сюди й розшукувати свої квитанції. На майже 10-тисячне населення Іванкова залишилось дві (!) листоноші. За мізерну оплату праці, звичайно ж, вони відмовилися доставляти ці рахунки до кожного двору. Отож у людей, особливо стареньких, які не в змозі самостійно ходити на пошту за 2–3 кілометри, з’явилися додаткові проблеми й претензії. І до Укрпошти, і загалом до держави…

Тому й не питайте, чому в багатьох з них заплакані очі.

Так само вони заплакані вже й у журналістів та читачів місцевої преси.

Павло Смовж