Чому люди з інвалідністю не відчувають себе включеними у процеси прийняття рішень?
Майже 80% українців покладають на місцеву владу обовʼязок займатися вирішенням питань людей з інвалідністю
Нещодавно ми у громадській спілці «Ліга Сильних» ініціювали проведення національного дослідження про сприйняття людей з інвалідністю. Його на наше замовлення виконала соціологічна група «Рейтинг». В опитуванні ми ставили перед собою за мету побачити об’єктивну реальність щодо ставлення до людей з інвалідністю в українському суспільстві. Ми обрали дві основні групи респондентів: люди з інвалідністю та без інвалідності. Учасниками дослідження стали понад 2000 респондентів віком від 18 років.
Дослідження показало кілька важливих тенденцій, з якими ми як суспільство маємо почати працювати вже найближчим часом. Перш за все, слід відзначити, що 50% українців рідко або майже ніколи не бачать людей з інвалідністю. Є кілька причин, чому так стається. Одна з них – очевидна. Це фізичні бар’єри та недоступність громадського простору. Інша – аспект сприйняття. Більшість опитаних відчувають сум та співчуття, коли бачать людей з інвалідністю. Погодьтесь, це не ті емоції, які будь-кому з нас хочеться відчувати, виходячи на вулицю.
Все, що насправді потрібно, – повага до кордонів іншої людини та визнання її гідності незалежно від стану здоров’я. На практиці це означає не ховати очей при контакті з людиною з інвалідністю, чи, інша крайність – не розглядати вкрай зацікавлено. А ще – не спілкуватись про людину в третій особі при наявності супроводжуючого.
Інший аспект – сфери, у яких люди з інвалідністю зазнають дискримінації найбільше. Окрім фізичної доступності, це сфера працевлаштування. Раніше я вже розповідала про те, що в Україні працевлаштованими є лише 17% людей з інвалідністю, хоча загалом в Європі цей показник в середньому складає 40%. Частина людей з інвалідністю працює завдяки просуванню інтернету і дистанційної роботи, коли роботодавець навіть не завжди знає, чи є у працівника інвалідність. Певна кількість респондентів працює саме дистанційно. Проте більшість мала в досвіді безпідставні відмови, коли компетенція працівника та його можливість виконувати роботу навіть не розглядалася, а причиною відмови ставала видима інвалідність. Отже, забезпечення інклюзивності ринку праці має стати одним з першочергових завдань влади.
Проте дуже важливим є ще один момент. 98% українців вважають людей з інвалідністю повноправними членами суспільства. Це показник, який позивно вражає. Однак є одне але. Самі люди з інвалідністю не відчувають себе достатньо залученими до процесів прийняття рішень.
Чому це проблема? Якщо спробувати коротко передати ключовий принцип Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю, то він зводиться до формулювання «Нічого про нас без нас». Йдеться про наскрізне врахування поглядів та потреб людей з інвалідністю при прийнятті рішень, що стосуються їхнього життя. На практиці українці з інвалідністю не відчувають себе залученими до процесу творення змін, а відтак, є ризик, що не будуть поінформованими про них та не матимуть бажання й можливості ними сповна скористатись.
Що можна зробити, щоб змінити ситуацію? Уже зараз почати включати саме експертів, які є носіями інвалідності в робочі групи. Уже зараз можна створювати дорадчі органи при органах місцевого самоврядування, до складу яких входитимуть люди з інвалідністю та які зможуть консультувати з питань доступності та інклюзії. Вже зараз можна проводити опитування щодо доступності та безбар’єрності у містах та селах та враховувати досвід людей з інвалідністю при плануванні відновлення та відбудови міст чи сіл.
У цьому аспекті є ще одна важлива тенденція – майже 80% українців покладають на місцеву владу обовʼязок займатися вирішенням питань людей з інвалідністю. Утім, люди з інвалідністю дещо частіше покладають відповідальність на вирішення власних питань самих на себе. Якщо ж об’єднати бажання людей з інвалідністю брати участь у суспільному житті та зусилля місцевої влади, інклюзивний розвиток нашої країни відбуватиметься значно швидше.
Дар’я Сидоренко