День політв’язня: українські дисиденти про те, як нам вберегти Україну
Напередодні 12 січня – Дня українського політв’язня – Укрінформ розпитав причетних, як їм бачиться перемога України і що ми маємо для неї робити
Сьогодні Україна відзначає День українського політв’язня. Політв’язня, без якого неможливо уявити становлення та виживання сучасної України. Ба більше, новітня історія країни була б іншою без політв’язнів з традицією опонувати владі, навіть у найстрашніші тоталітарні часи, без жодної надії на перемогу.
Ці люди знали, як відплатить їм тоталітарна держава за прагнення волі для себе і для України, але вони обирали сторону добра, і в ті часи це завжди виводило на шлях страждань. Цей день відзначається 12 січня, бо саме 12-14 січня 1972 року відбулися масові арешти українських дисидентів. Ще напередодні багато хто з них святкував Різдво, брав участь у домашньому вертепі, а вже через три дні за ними прийшли. Тоді були заарештовані всі відомі представники національно-демократичного руху України: Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Стус, Леонід Плющ, Зіновій Антонюк, Іван Дзюба; В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Ірина Стасів-Калинець, трохи пізніше – Ігор Калинець та інші.
І через понад пів століття цього погрому шістдесятників Україна може сказати, що у неї була і є совість нації, яка дала прекрасні паростки.
А відзначати день політв’язня (фактично це день генерального наступу КГБ на шестидесятників) через три роки запропонував В’ячеслав Чорновол.
Напередодні цього дня у 2024-му ми зв’язалися із українськими дисидентами (дисиденти та політв’язні – одна спільнота, просто не всі із дисидентів потрапляли у табори) та поставили їм два запитання.
Перше про те, що об’єднувало українських в’язнів сумління, якими їх запам’ятали побратими по спротиву.
І друге – якою бачать дисиденти перемогу для України у цій жорстокій війні, адже вони багато у чому були отцями української стійкості.
ПРЕМІЮ ІМЕНІ МИТРОПОЛИТА ШЕПТИЦЬКОГО ВИТРАТИВ НА ДРОНИ
Ігор Калинець, 84 роки, представник пізньошістдесятницької генерації і дисидент, політв'язень, почесний доктор Львівського національного університету імені Івана Франка:
Не можу по частинах поділити дисидентський рух. Його довга історія починалася ще з 1960-х років. Дисидентів і політв'язнів завжди об'єднували патріотизм і відповідальність перед нашою Батьківщиною.
Я був причетний до шістдесятників. Був покараний, засуджений радянськими органами на 9 років. А за пів року до того так само була покарана моя дружина – Ірина Стасів-Калинець. Покарання відбував у Пермських концтаборах разом з Іваном Світличним, Василем Стусом, Миколою Горбалем, Степаном Сапеляком.
Повернувшись, ми старалися докласти зусилля до будівництва Незалежної України. Це був кінець 1980-х – початок 1990-х років.
Нас залишилося кілька людей із тієї когорти. Їм телефоную чи вони мені. Спілкуємося з Миколою Горбалем. Нещодавно вітав із 75-літтям Мирослава Мариновича. Нікуди не ходжу. Бо трохи слабий.
«Важливо тримати нашу місію, не виявитися зайвою людиною. Вірші я давно не пишу. Свідомо вирішив, що досить – щоби не повторюватися. Те, чого досягнув, – достатньо думаю, щоби бути зафіксованим у літературі».
Щоби наблизити перемогу, потрібно ще успішніше воювати. А також ще більше допомагати армії.
Отримавши у жовтні минулого року премію імені Митрополита Андрея Шептицького (це відзнака від Львівських обласної військової адміністрації та обласної ради), яка має грошову винагороду в сумі 160 тисяч гривень, – на сімейній раді вирішили передати їх на купівлю дронів для українських захисників.
ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ ЗБЕРІГ ПРАГНЕННЯ ДО СВОБОДИ
Борис Херсонський, 73 роки, психіатр, учасник дисидентського руху Одеси, який видавав та поширював антирадянську літературу:
Я спілкувався із Святославом Караванським, довголітнім в'язнем радянських таборів, членом ОУН, та його дружиною Ніною Строкатою і з учасницею українського правозахисного руху, членом Української Гельсінської групи Ганною Михайленко (вона сім років провела у психіатрічній лікарні), Василем Берладяну. Я мав широке коло знайомих дисидентів, але не всі були українськими. Для українських дисидентів характерною була все ж мрія про незалежну Україну. До слова, в Галичині (а я якийсь час вчився у Івано-Франківську і мав знайомих серед професури, які теж були націоналістами та дисидентами) був тренд: євреї та українці мають спільного ворога – радянську владу. Це мені озвучила Марія Лукаш.
Але і українських, і радянських дисидентів об’єднувало ще одне спільне: вони категорично не приймали радянської дійсності, брехні, приниження свобод.Тут до перебудови ми всі були разом, а після перебудови розбилися на групи. Рух «За перебудову» мав переважно українські обличчя. Тоді виокремилася загальнодемократична група, основне гасло – свобода слова, свобода спілкування. Були марксистські дисиденти, ліві (вони не приймали радянську владу, але вірили в теорію Маркса). Але всі ми не любили радянську владу, читали спільну дисидентську літературу і не мали протиріч.
Дисидентський рух зберіг прагнення до свободи. А український дисидентський рух був дуже національним, дуже послідовним та спрямованим на відрив від росії, який стимулював розвиток національної культури та ідентичності.
Я вірю у перемогу України. Що потрібно для перемоги – говорити не буду. Але я знаю, чого не потрібно. Нам не потрібні розрізненість та різноголосся. Коли ми починаємо з’ясовувати, хто любить Україну так чи інакше, і як правильніше; що є Україна, хто є росіяни, хто справжній українець…
Ми маємо сповідувати єдину істину: ми всі – громадяни України, ми точно знаємо, хто наш ворог, знаємо, хто наші друзі. І зараз нам потрібно не псувати відносин із друзями і не миритися із нашим ворогом.
Наприклад? Російськомовну людину не потрібна відштовхувати, якщо він ворог Путіна та Росії. Не будемо відштовхувати друзів.
Думаю, що доки триває війна, виборів не буде. Бо якщо вони будуть, то ми всі посваримося, як це було. Я свого часу не голосував за Зеленського, але зараз не час думати, хто має сидіти на Банковій чи Грушевського. Всі люди мають недоліки, але головний наш недолік – “де два українці, там три гетьмани”.
Нам потрібна єдність. А коли ми переможемо, то тоді будемо розбиратися в деталях.
ВІДСТОЮВАННЯ ПРАВДИ – ЦЕ ЗАВЖДИ ОЗНАЧАЄ ГРЕБТИ ПРОТИ ТЕЧІЇ
Мирослав Маринович, 75 років, один із членів-засновників Української Гельсінської групи, дисидент і політв'язень часів СРСР (1977-1987), проректор українського католицького університету:
Окрім любові до України, нас – політв'язнів і дисидентів – об'єднувала ще любов до правди і нульова толерантність до фальшивості й безчестя. Шевченкове «у нас нема зерна неправди за собою» – це також про дисидентів і політв'язнів, які посеред моря ідеологічного лукавства і брехні творили собі оази правдивості та взаємної довіри. А обстоювання правди вимагало від тебе мужності, бо це завжди означає гребти проти течії. Отож, з точки зору цінностей, всі періоди духовного піднесення України були рівноцінними: Рух опору 1960-1980-х, Революція на граніті, Помаранчева революція, Революція гідності, спротив агресору 2014-2024 років.
Україна вистояла уже майже впродовж 2-х років, незважаючи на страхітливу навалу значно більшої та сильнішої держави. І вистояла передусім завдяки потужному духові консолідації та готовності до спротиву.
Ми багато говоримо про зброю, і вона справді має величезне значення. Проте, зброя в руках зневіреної людини стає мало ефективною. Тому що невидимою, але вирішальною передумовою перемоги є людський дух.
Отож, плекаймо свій дух, вірмо, що за нами правда. Бережімо національну єдність, не допускаймо внутрішніх роздорів і ворожнечі – і ми переможемо!
«НЕ СЛІД ПІДДАВАТИСЯ АНІ РОЗЧАРУВАННЮ, АНІ ВІДСУТНОСТІ НАДІЇ НА КРАЩЕ»
Євген Захаров, 71 рік, правозахисник, учасник Групи «Першого грудня»:
Я знав багатьох українських дисидентів. Вони ніколи не боялися називати речі своїми іменами. А ця війна у тому числі за те, щоб давати імена, свої назви. Окрім свободолюбства та любові до країни, у всіх українських дисидентів та політв’язнів було ще одне: здатність ретельно вивчати українську історію, досліджувати, видавати та поширювати справжню історію України, а не те, що нам намагалася згодувати радянська влада. Це велика та непомітна робота.
Вони відостоювали саме національні права українців, наражаючись на ув’язнення, і їх об’єднує сміливість та рішучість у цій боротьбі. А тепер про нашу майбутню перемогу...
Незабаром Група «Першого грудня» видасть звернення до українського суспільства із закликом до єдності. Основна ідея звернення, що, попри все, має бути єдність у прагненні до перемоги, коли одні воюють, а інші – допомагають. Це має бути самовіддана праця, і кожен має розуміти, що без єдності та спільної роботи перемоги може не бути. Неможливо перемагати, коли при битві одних, інші будуть усуватися від війни. Ну і ще одна частина звернення про те, що нам потрібно і комунікувати, і просити, і тиснути на партнерів про допомогу, бо Росія має неспівставно більший ресурс.
Але головний наш меседж: не слід піддаватися ані розчаруванню, ані відсутності надії на краще, бо прекрасні сини та доньки нашого суспільства і креативно, і натхненно, і жертовно воюють за нашу країну. Тож, вони мають бути для нас взірцем.
ДЛЯ ПРИШВИДШЕННЯ ПЕРЕМОГИ У РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКІЙ ВІЙНІ ПОТРІБНО СТВОРИТИ УРЯД НАЦІОНАЛЬНОЇ ЄДНОСТІ
Олесь ШЕВЧЕНКО, 83 роки, політв’язень, дисидент, член Української Гельсінської групи, голова Київської організації Української Гельсінської спілки:
Середовище найближчого спілкування в мене лишається те ж саме, оскільки я очолюю Київське товариство політв’язнів та репресованих і водночас очолюю Ветеранське об’єднання Українська Гельсінська спілка. Змінилося тільки місце наших постійних зустрічей – це єдине місце тепер у столиці, де дух українського дисиденства постійно світить і не згасає, – це Музей шістдесятництва на Гончара, 33.
Об'єднувала й об'єднує політв'язнів та дисидентів всеохоплююча риса – підпорядкованість особистих інтересів інтересам України.
Вважаю, що для пришвидшення перемоги у російсько-українській війні потрібно створити Уряд національної єдності. До нього мають увійти досвідчені патріоти: політики, дипломати, військові, розвідники, господарники, правники – незалежно від їхнього перебування чи не перебування у складі чи Верховної Ради, чи Кабінету Міністрів, чи Офісу Президента.
Валентина Самченко, Лана Самохвалова, Київ
Перше фото надане Мирославом Мариновичем