Посмертна репродукція: на що мають право вдови героїв і... суспільство

Збереження генофонду має бути спільною справою всіх

Наприкінці січня український інформпростір збурила новина. Медична адвокатка Олена Бабич у дописі на Фейсбуці розповіла, що вдові загиблого героя не дали використати для запліднення біоматеріал чоловіка. Лікарі пояснили відмову тим, що за новим (фактично, першим у сфері репродукції) законом  №8011 (офіційна назва «Про внесення змін та доповнень до деяких законів України з метою забезпечення прав учасників війни на біологічне посттравматичне батьківство/материнство») -  по-простому, «законом про зберігання біоматеріалу», поширюється лише на живих людей, коли обидва в подружжі живі. А у випадку загибелі клініки зобов’язані до 1 березня знищити біоматеріал. Всі соцмережі гули, у парламентських та непарламентських виразах обурювалися нормою закону і журналісти, і блогери, і вчені.

На момент написання матеріалу в Раді вже зареєстрований новий проєкт закону, який начебто знімає проблему (про це - нижче), але ми вирішили обговорити тему, яка ще довгий час буде однією з панівних у нашому суспільстві.

Ця неймовірно гаряча дискусія оприявнила, як серйозно обговорюється ця тема, як глибоко поселилася ця ідея в усіх прошарках суспільства. Ми вирішили показати ситуацію та й визрівання проблеми в динаміці.

Фраза «втрачаємо тисячі найкращих синів» стає настільки реальною і настільки усвідомленою суспільством, що теми штучного запліднення та збереження генофонду давно перейшли зі сфери медичних протоколів, або пафосних теоретизувань до жвавого обговорення, як можна «відтворити», «повторити», «зберегти», «продовжити» тих самих героїв, які загинули, захищаючи Україну. Тим більше, що додатковим супроводом є дані демографів, які передбачають, що на 2030 рік нас може бути 24 мільйони. («Забудьте про 40 і 50 мільйонів, бо це неможливо без потужної імміграції», – каже професорка Елла Лібанова).

Власне, я пам’ятаю публічний початок цієї важкої розмови. Трохи більше року тому вдова героя  Віталія Кіркача-Антоненка Наталія сказала, що вони з чоловіком заморозили його біоматеріал і вона вирішила народити ще одну дитину. Головний меседж такого камінг-ауту вдови був у тому, щоб жінки, які мають чоловіків та коханих на фронті, переконали їх здати біологічний матеріал... 

Не знаю точно, чи тоді саме, але тема репродуктології у війну отримала шпальти десятків іноземних медіа: «The New York Times», «Associated Press», «Le Monde» і сотень вітчизняних ресурсів.

Тема зрезонувала всім не лише тому, що була нова, а й тому, що всі про неї думали. Інтелігенція та науковці міркували про втрати генофонду, а в медичних чатах лікарі-репродуктологи, які теж бачили проблему, намагалися допомогти не словом, а ділом.

МОРОЗИТИ БІОМАТЕРІАЛ РЕПРОДУКТИВНІ КЛІНІКИ ПОЧАЛИ З ПЕРШИХ ДНІВ ПОВНОМАСШТАБНОГО ВТОРГНЕННЯ. АЛЕ ВИКОРИСТОВУЮТЬ НЕЧАСТО.

Ми зв’язалися з медиками, чиї заклади намагалися з першого для війни долучитися до збереження цього генофонду.

«Від перших днів війни я знав, що нікуди не поїду, бо в моїй клініці зберігалося дві з половиною тисячі ембріонів, – розповів Укрінформу власник «Клініки Матері» (яка саме надає медичні послуги з репродуктології) Олег Берестовий, – і я одразу почав думати, що ми маємо зберегти біоматеріал захисників. Я був першим, хто запропонував цю ініціативу, причому одночасно генералам з двох підрозділів (це мої дуже давні знайомі). Вони поставилися уважно, сказали, що поговорять з хлопцями. За кілька днів сказали, що хлопці не хочуть, це, мовляв, демотивуючий фактор. Звісно, що я (і практично всі профільні  клініки Києва) почали «морозити» – безплатно зберігати біоматеріал чоловіків та й жінок-військовослужбовиць. Але хочу зауважити, що це не та «процедура на потоці», як хотілося б суспільству. І це робиться не задля постмортального запліднення. Просто військовослужбовці (і жінки, і чоловіки) розуміють, що з об'єктивних причин, через довгі розлуки, перебування в різних куточках країни вони не мають можливості вагітніти, тож звертаються за цим просто, щоб мати можливість штучного запліднення. Так буває, що пара військовослужбовців хоче дітей, але відпрошуватися кожного разу з передової не може. Тому люди обирають такий шлях. Як людина, яка вже 30 років у репродуктивній медицині, мушу визнати, що масовим це явище не стало ніде, бо добре знаю і ситуацію у колег».

«До війни в Україні сфера репродуктології не мала законодавчого оформлення, а відтак – регулювання. Але думка, що треба зберегти біологічний матеріал захисників, після початку війни була очевидна медичній спільноті репродуктологів, – ділиться з Укрінформом медичний директор клініки АРТКЛІНІК Роксолана Семчишин, – тож клініки репродукції у перші тижні війни перебрали на себе досвід наших міжнародних колег США та Ізраїлю (там цей закон був прописаний після початку однієї з гострих фаз конфлікту буквально за тиждень), і в тих країнах  було передбачено державою, що коли військові йдуть воювати, вони залишають свій зразок у кріобанку, де він і зберігається. Тобто, підкреслю, що в Ізраїлі буквально в межах тижня  прописали  нашвидкуруч всі нюанси, з якими могли стикатися пацієнти, пари, і зробили умови для зберігання та використання сперми максимально лояльними. А в Україні цього взагалі не було, тому всі питання кріоконсервації  лягли на плечі самих військових, а ці витрати взяли на себе клініки. Тобто, ми популяризували цю послугу, шукали пацієнтів і безплатно зберігали біоматеріал. Але на початок війни таких було небагато. Зараз людей побільшало. Проте, пацієнти здають зразки не на випадок посмертного запліднення.

Ми всі зрозуміли, що війна може тривати довго. І для військових через відсутність регулярного статевого життя, часто єдиний варіант отримати омріяну вагітність – програма запліднення in vitro. Тобто, у звʼязку з  відсутністю чоловіка його матеріал був попередньо кріоконсервований, а потім він може бути використаний для запліднення. Не тому, що у пари є проблеми з настанням вагітності, а тому, що один знаходиться у Львові, а другий - на Донецькому напрямку. Люди розуміють, що час іде, а біологічний годинник наш тікає, а можливості врегулювати оце життя немає. Тому люди  не хочуть втрачати час. Таких пацієнтів побільшало».

ЯК СПЕРМУ ПОМЕРЛИХ ГЕРОЇВ ЗАКОНОМ  ЗОБОВ’ЯЗАЛИ УТИЛІЗУВАТИ, А ПОТІМ ПООБІЦЯЛИ НОРМУ СКАСУВАТИ

Ситуація з початком війни зрозуміла. Але ми намагалися з’ясувати, де ж тут місце саме «постморального» використання біоматеріалу. Невже заклик Наталі, про яку йшлося на початку матеріалу і яка з чоловіком законсервувала матеріал для найбільш драматичного сценарію, залишився непочутим?

Тим більше, що через рік  Наталя (здається, щаслива, наскільки можна було бути щасливою в цій ситуації) оприлюднила фото новонародженої донечки від загиблого чоловіка саме в ті дні, коли приймався закон зі скандальною нормою. Два фото -  малечі та чоловіка - вражали неймовірною  схожістю.

Про те, що приклад Наталі надихнув інших матерів та дружин, можна зрозуміти із скандалу, який виник, і про що написала Олена Бабич. Бо вдова героя таки захотіла мати дитину, але їй відмовили через прийнятий наприкінці грудня закон.

На якому етапі в законі з'явилася скандальна норма, детально прописали журналісти (за посиланням).

Чи звертаються пари в клініки репродуктивних технологій саме для такої делікатної та інтимної ситуації?

«На жаль, постмортальна репродукція не популяризувалася, бо вона взагалі ніяк не регулювалася українським законодавством, – ділиться з нами Роксолана Семчишин. – І ми мали вузькі місця у нашій роботі. Коли, припустимо, жінка мала створені ембріончики, але чоловік помер. Людини, яка за життя дала дозвіл на використання біоматеріалу немає, і ми не можемо використати цей матеріал без взаємної згоди. Як ми виходили з цієї ситуації до появи норми закону? Пацієнти підписували нотаріальне доручення на те, що вони дозволяють користуватися цим матеріалом конкретній людині - або його дружині, або співмешканці, якщо офіційно не одружені. Але якщо ми говоримо про Цивільний кодекс, то, на жаль, це не унормовує ситуацію.  Бо з моменту смерті людини втрачають актуальність всі варіанти доручень, які були видані нею за час життя. Тому, якщо відкинути будь-які емоції, то ситуація виглядає так. Людина померла. Разом з нею померли всі варіанти дозволів і згод, які вона давала. Ми не знали, як вийти з цієї ситуації, але поки це не було заборонено, шукали варіанти компромісних рішень. А станом на зараз, після прийняття закону №8011, це реально заборонено. Після оприлюднення кейсу Олени Бабич і скандалу наші парламентарії винесли дві пропозиції, як виправити цю ситуацію, і ми сподіваємося на співпрацю з депутатами».

Лікар Галина Стрілко з клініки «Айвімед» на своєму акаунті фактично підтверджує вищесказане, що їхній заклад за відсутності закону морозив біоматеріал військових, а їхні юристи намагалися на свій розсуд скласти документи так, щоб дати надію військовим, що в разі їхньої загибелі залишаться діти.

Втім, пише Галина Стрілко, вони не могли ділитися з журналістами контактами жінок, які завагітніли, використовуючи сперму померлого чоловіка, бо таких, мовляв, немає, адже законодавство не врегулювало це питання.

«І я, і багато моїх колег поділяють думку, що подружжя, де чоловік  - захисник, має право на постмортальне запліднення. Я і професійно, і морально за те, щоб впроваджувати це в життя. Але це неможливо, поки держава не прописала всі нюанси закону. Спочатку має бути закон, який прописує процедуру, а потім -   популяризація, а за тим це стати нормальним для військових, – ділиться Олег Берестовий, – але закон має узгоджуватися із Сімейним кодексом, враховувати безліч нюансів із біоматеріалом померлої людини. Хто спадкоємець? Уявімо ситуацію: ви народите дитину, а потім з'являються його/її брати, сестри, батьки померлого і так далі. Вони мають, грубо кажучи, майнові чи не майнові претензії. Ми не можемо йти цим шляхом без чітко прописаної кожної букви».

Народні депутати в особі Радуцького поспішили пояснити скандал тим, що внесення скандальної норми мало виключно процесуальний характер, аби уникнути суперечності закону зі статтею 248 Цивільного кодексу, яка передбачає припинення представництва за довіреності після смерті довірителя і що жодних правових підстав для утилізації (сперми – ред.) зараз – немає. Закон не набрав чинності.

Медична спільнота вважала (автору рядків казали саме так), що нардепи внесли скандальну норму, щоб, можливо, не зберігати безоплатно біоматеріал загиблого, якщо дружина не захоче мати запліднення.

«Уявіть дружину військового, який загинув. Напевно, ця жінка не скоро знайде партію, іншого чоловіка, – міркує Роксолана Семчишин. – Її психіка, її голова ніяк не зможе з цим справитися, думаю,  протягом років. Чому не дати їй можливість скористатися спермою свого чоловіка,  щоб його частинку таки зберегти і змогти його бачити у своїй дитині? Чому використовувати сперму донора для того, аби стати вагітною, можна, а законного чоловіка –  ні? Чомусь наш законодавець вирішує, що сперма донора для неї буде кращим  рішенням. Я вам більше скажу, в Ізраїлі використовується постмортальний забір сперматозоїдів. Тобто, у людини, яка померла, протягом кількох годин після смерті ще можна отримати хірургічним шляхом живі сперматозоїди. І у них реалізований механізм, коли постсмертно можна забрати матеріал і його заморозити. Для нас це космічний варіант людяності і розуміння того, що держава зацікавлена в тому, щоб своїх людей розвивати, своїх людей збільшувати і, відповідно, їх підтримувати».

На момент написання тексту в Верховній Раді зареєстровано проєкт закону, який має зняти і небезпеку знищення сперми і перешкоди для запліднення. Він і називається по-іншому –  «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо збереження генофонду Українського народу».

Перше, що впадає в очі у короткому тексті нового закону. Дві норми.

«У разі загибелі або визнання померлою в установленому порядку особи, репродуктивні клітини якої зберігаються, їх безоплатне зберігання відповідно до цього Закону здійснюється протягом трьох років з моменту загибелі цієї особи або визнання її померлою. Після закінчення цього строку подальше зберігання таких клітин може бути продовжене за рахунок іншої особи, визначеної у розпорядженні особи щодо власних репродуктивних клітин, які зберігаються відповідно до законодавства, на випадок своєї смерті або оголошення судом її померлою чи безвісно відсутньою». І друга норма.

 «Фізична особа, репродуктивні клітини якої зберігаються відповідно до законодавства, має право розпорядитися ними на випадок своєї смерті або оголошення судом її померлою чи безвісно відсутньою».

Таким чином, вдовам дали право і на «запліднення», і час на зберігання матеріалу. 

Цю ситуацію можна було б вважати перемогою громадськості. Але ми тут не мислимо в категоріях боротьби, яка передбачає перемогу. Все ж збереження генофонду має бути спільною справою всіх. І цю роботу тільки всі починають. Зараз у тих самих медичних чатах обговорюють новий проєкт закону, який покликаний зберегти генофонд. За попередніми оцінками, і тут багато нюансів. Але ми розраховуємо, що цього разу парламент буде уважніший до зауважень фахівців саме медичної спільноти репродуктологів. Зрештою генофонд нації він – для всіх, хто вважає причетним для неї.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Регулярно буваючи на Львівському військовому кладовищі, яке раз від разу збільшується, вже давно помітила, що намагаюся читати на табличках могил не лише де загинув, ким був, а й скільки було років герою.

Завжди здається, що чим старший чоловік, тим більше шансів, що лишив по собі дітей. Якщо біля могили є родина, з якою вдається поговорити, то намагаюся запитати про те, чи мають вони дітей чи онуків від загиблого захисника. Напевно, в такий спосіб хочу полегшити сприйняття непоправності втрат. Не здивувалася, коли дізналася, що в такий спосіб поводиться інша моя колега, яка буває на могилах військових у Києві або на сільських кладовищах. Ми платимо велику ціну, але всім нам буде легше жити, якщо ми знатимемо, що всі ці хлопці мають нащадків і наша земля на зміліла на героїв. Навіть, якщо державі треба буде отримувати їх in vitro. Хіба не спосіб, якщо йдеться про героїв?

Ярослава Міщенко, Київ