Два роки, які змінили Україну

Як саме війна змінила кожного/кожну з нас і змінює український соціум загалом

З якого б періоду ми не вели відлік російсько-української війни – чи то від лютого 2014 з перемоги Революції гідності, втечі Януковича і окупації Криму, чи від 2003 року, коли виник перший конфлікт за острів Тузла, чи навіть з часів визвольних змагань ХХ століття – 24 лютого 2022 року для кожного з нас без винятку лишатиметься днем надзвичайної ваги. Важким, переломним і знаковим, для більшості українців - доленосним вододілом між умовно мирним життям “до” і життям “у війні”. 

Переживання воєнних катастроф такого масштабу як на рівні персональному, так і геополітичному, та ще у Європі і у ХХІ столітті... Чи буває гірше? Але ми не обираємо такі виклики, натомість, саме нам під силу опанувати ситуацію і  реагувати на неї відповідно. Боротись чи здаватись? Захищатись чи втікати? Ці  дилеми два роки тому стояли не лише персонально перед кожним з нас, а й перед спільнотами, цілою країною. Ці ж виклики лишаються для нас актуальними і сьогодні, на початку третього року війни з російським агресором, який не приховує, що хоче нас знищити – як людей, як націю. 

Як змінювались ми в особистісному зрізі, а ще – суспільному і військовому за ці 730 днів?  

Іноді таке сканування “минулого” і “нинішнього” дає терапевтичний ефект, розуміння своїх сильних і слабких сторін. Як зазначив військовий експерт Павло Лакійчук, “так, зараз важко, але коли ми згадаємо перші дні війни, то зрозуміємо, що важко було тоді”. Те, що суспільство змінює свої настрої, емоції з низки причини, зовнішніх і внутрішніх, особливо у воєнний час – безсумнівно і нормально. Але в який бік розвивається процес? Нас усіх це непокоїть. Наприклад, з’явилися соцдослідження, згідно яких лише 10% європейців вірять у перемогу України у цій війні. У те, що переможе Росія, вірить більше народу - 16%. А як українці, що тримає нас, що дає надію? Згідно зі свіжими опитуваннями, 75% вірять у нашу перемогу. Прикметно, що минулорічні опитування давали практично ту саму цифру. Зміна лише в  тому, що зросла частка тих, хто вірить у перемогу не беззастережно, а “скоріше, так”. Але можна сказати, що це позитив, бо це означає, що люди відповідають зваживши на всі обставини, прийнявши відповідальне рішення, а не сподіваються перемогти,  “верхи на рожевих поні”.

Як, з чого це складалося й закріплювалося  в настроях українців?  Військовий експерт, соціальний психолог та українці “з соцмереж” і відомі -  розповідають про етапи, які ми прожили за ці два роки люди війни.

Війна бліцкригів та виснаження: “Завжди поки тримаєшся, здається, що сьогодні найгірше”

Росіяни готувались до війни. Це було очевидно. Так само очевидним видавався для них факт неготовності українців чинити опір. Але саме російська оптика дала збій. Перший етап – від 24 лютого 2022 року, коли у багатьох куточках України люди прокидались від звуків, які вони ще не чули, звуків війни, російське керівництво застосувало “класику” воєнної стратегії початку війни.

“Вони почали бліцкриг”, – коментує  керівник безпекових програм Центру глобалістики «Стратегія XXI» Павло Лакійчук. “Це означає широкомасштабне вторгнення з декількох напрямків з метою максимального просування в тил противника, з повітряними і морськими десантами, які не вдалися ворогу через героїчний спротив наших оборонців”. Так само ворогу не вдалось завоювати панування в повітрі ”Дивлячись на співвідношення сил, для росіян це стало шоком”. Невдача із швидким просуванням вглиб України стала переломним моментом на цьому етапі війни. І далі йде вже класичне протистояння. Ми нарощуємо м'язи. Ворог намагається просунутися, отримує відсіч”. 

Другий етап, за словами Павла Лакійчука – перший український контрнаступ. Весна-літо і частково осінь 2022-го.  Саме цьому етапу завдячує звільненням Київщина, Чернігівщина, Сумщина, Харківщина, “ну і Харківська наступальна операція, звільнення Херсона. Це була кульмінація періоду. А далі розпочалося протистояння, де все залежить від того, у кого більше ресурсів людських та матеріальних. І воно триває досі…” Десь ми мали перемоги, десь противник теж їх мав. Скажімо, окупація ворогом Бахмута. А ще за рік Авдіївки. “Насправді, в порівнянні з тими успіхами росіян, які вони мали за лічені дні лютого 2022 року, оця нинішня кривава баня це така собі “перемога”.

Окрема сторінка війни – море. На першому етапі “росіянам майже все там вдалося, окрім морської десантної операції”. Але наступне практично звільнення акваторії від ворожого флоту за відсутності флоту власного -  це неймовірний успіх Збройних Сил України. Павло Лакійчук: “В України після 2014 року флоту не залишилось.Точилася наукова дискусія, що нам будувати: чи флот “великого моря” з такими ж кораблями – корветами, фрегатами, чи взятись за нову концепцію, “москітну” – з невеликими маневреними катерами”. Дискусія до кінця не дійшла, бо російське вторгнення почалося раніше. То ж після першого етапу українська сторона запропонувала асиметричну відповідь – на озброєння стали абсолютно нові в воєнній практиці засоби – морські дрони. “Фактично, це той же москітний флот, але ще більш просунутий. Безекіпажний москітний флот. І от ці безекіпажні катери стали основною силою на морі”.

Як уявити собі тектонічні зміни, які сталися у військовій справі не лише за останні два роки. А от порівняємо кількість людей в одностроях, задіяних у Першій чи у Другій світовій, а ще – якість і точність зброї. Битви за участю мільйонів військових уявити собі нині важко. На сьогодні в тих самих окопах вже не потрібні тисячі солдатів, а керувати дронами на воді і в повітрі можуть військовики у відносно безпечних місцях. Це з одного боку. З іншого – генерали й адмірали не лише Росії, але й Європи, Америки, Китаю, Індії на таку війну не розраховували. Вони, як завжди, готувалися до війни колишньої, а Україна – показала їм сучасне бойовище.

Вони не очікували, що доведеться мобілізувати всі можливі ресурси. Як приклад, експерт наводить шведську САУ “Archer”, яка має чудові показники. “Видавалася, що один “Арчер” перемагає ледве не цілу армію. Він як 9 пострілів за хвилину зробить, – так всі тікають”. Але в такому масовому протистоянні, як на початку ХХІ століття, цього виявляється замало. 

“У нас поки що виходить поєднання архаїчної масової війни з надсучасними  технологіями”. Але контури сучасної технологічної війни уже проступили в тумані – вона поруч. 

Військовий експерт прогнозує, що третій рік Великої війни буде відмінний від попередніх років. Без людей, без снарядів, без піхоти, без арти війну не виграти. “Але для рішучого перелому до цього всього потрібні технології. Сучасні технології, які дадуть нам змогу піднятися хоч на один щабель, вище росіян. І тоді буде все добре. А поки що  важко”.  

Поки здається, що ситуація на війні ледве не критична, пан Лакійчук радить згадувати початок 2022 року. “Уявіть собі два роки тому, останні дні лютого – перші дні березня. І ви тоді зрозумієте, що зараз дуже важкий етап, але не найважчий. Завжди поки тримаєшся, здається, що сьогодні найважче”.

Суспільство в кризі: у нас найскладний етап

Логіка війни, що поєднує в собі досвід дідів і надсучасні технології, малює зовсім іншу синусоїду проживання війни громадянами України, аніж її прогнозують соціологічні опитування і логіка. Якщо військовий експерт говорить про важку, але не критичну ситуацію на фронті, соціальні психологи переконують, що громада перебуває у складній фазі проживання війни – близькій до депресії. Тут варто розібратись в етапах, які подолало суспільство і де ми перебуваємо нині, на 2 рік війни як цілісний колектив. Говоримо про це з президенткою Асоціації політичних психологів України, кандидаткою наук Іриною Губеладзе.

Насправді суспільне проживання кризових ситуацій не сильно відрізняються від переживань індивідуальних. Це традиційний шок, завмирання, гнів, злість, заперечення, потім – етап прийняття та примирення. “Зараз, як на мене, етап більш депресивний. Він може бути триваліший в часі за інші, відчувається загальне виснаження, втома, поширеність депресивних станів на індивідуальному рівні і сумарно це складає в суспільстві картинку доволі депресивну”. 

Ірина прогнозує затяжну нинішню стадію для українців, а ось вихід із неї це надзвичайно важливий процес, який залежить від вміння цілого суспільства пропрацьовувати травми і шукати правильні точки опори. “Це залежить від того, які дії будуть зроблені для того, щоб з неї вийти, щоб з цієї ями винирнути. Після депресії настає етап прийняття ситуації і змін, життя із ними, і це, як знаєте, точка біфуркації, від якої починається новий етап життя. Але до цієї точки хтось приходить, а хтось ні”. Для якнайшвидшого подолання проблемного етапу, соціальний психолог радить: “На суспільному рівні мають бути спільні практики прийняття втрат і якоїсь адекватної комунікації”. 

У суспільному зрізі проживання третього року війни ми маємо зробити хронологічний відступ. Адже українське суспільство переживало не одну подібну травматичну історію. “Колективні практики опрацювання травм для нас відбувались дуже по-різному.  І і ІІ Світові війни, радянська окупація, голодомори. Тоді не було спільного медіапростору, в якому проживаються всі ці події. Не було поширеного реагування на все, що людей травмувало”. Нині Ірина звертає увагу на сучасні  соцмережі, вони, як не парадоксально, можуть давати терапевтичний ефект: “З одного боку, вони посилюють переживання. А з іншого – дають відчуття єдності”. Згадайте шквал взаємної підтримки у перші дні в Великої війни. “Як ти?”- два ключових слова того періоду. Непромовлені травми, заборонені теми стають через покоління, новими травмами вже для онуків. “Бо травматичний досвід має таку властивість передаватися через покоління. Не безпосереднім досвідом проживання травматичних подій, а через зразки поведінки“.

“Наприклад, тема Голодомору була заборонена, не можна було говорити навіть вдома на кухні, як наслідок ми отримали аж три покоління з колективною травмою”. Так і нині “люди війни” (один із термінів на позначення суспільств, які живуть під час воєнної агресії, – ред.), уже з інших причин, але теж можуть передати травму своїм онукам.

Чи вистачає нині нам ресурсів для адекватного подолання кризи? “Ну, про адекватність в умовах такої війни говорити важко, але основне тут – ми встояли, втримали країну і виборюємо її. Це, безумовно, показник зрілості, сили суспільства. Можливо, не загалом на 100%, але це й неможливо. Втім, у нас достатньо критичної кількості людей, які за собою локомотивом тягнуть всіх інших”.

Як індивідуальне проживання війни, так і суспільне, зіткане із різних проявів та емоцій, дуже різних і нелінійних. “То ж чи буде травму в майбутньому прожито чи передасться вона далі – залежить від того, як кожен з нас опрацьовує цей досвід”.

На думку соціальної психологині, наше суспільство намагається долати травму і депресивні ситуації. “По-перше, дуже сильно зріс запит людей на фахову психологічну допомогу. В тому числі це відбулося завдяки національній програмі Олени Зеленської «Ти як?», яка підсвітила значущість проблеми – люди перестали соромитися, боятися просити допомогу. І це добре дуже, тому що чим більше звертаються, чим більше навчаються, чим більше оволодівають техніками самодопомоги, тим ефективніше ми подолаємо наслідки”.

То ж зафіксуємо, що нині, на думку Ірини Губеладзе: “У нас найскладний етап. Проживання депресії, момент нащупування точки опори. Якщо ми цього не зробимо з різних причин, депресія може бути дуже затяжною і деструктивною. А всі попередні етапи: шок, заперечення, горювання є закономірними, “автоматичними” їх важливо дозволити собі прожити”. 

Пошуки точки опори, шляхів руху це дуже важливо і дуже складно. І це, знову ж таки, про зрілість суспільства і готовність брати відповідальність за життя – своє і країни.

Особисті історії: я була налаштована на гірший результат

Особисті переживання і спогади… Який шлях подолав кожен із нас ці два роки – найважчий для формулювання і для власного розуміння. Які зміни відбулися з нами на персональному рівні? Традиційно, як зазначають психологи, чоловіки (і це теж наслідки воєн) менш відкриті до “сканування” внутрішніх станів. Тому й у нашому імпровізованому опитуванні їх на одного менше, ніж жінок. 

Можливо, досвід інших стане приводом пошукати в собі і власні слабкості, і місця “мозолів“, які стають проростками сили. Опитані нами у соцмережах українці вказували на досить важкі емоційні моменти, які переростали у реальні дії,- від сліз до бажання змінити зачіску, від розпачу і дезорганізації у лютому 2022 року до усвідомлення потреби зчепити зуби – і перемогти у 2024-ому. 

Ольга Бабчук, комунікаційниця: “Розумію одне: я стала зовсім інша. Дуже хочеться хоча б деколи повертатися у стан “до”, я тепер розумію, який він був ресурсний. Але це неможливо. А найбільше відкриття – я значно сильніша, ніж думала про себе. Це усвідомлення сили підтримує мене зараз”.

Володимир Носков, журналіст: “Я з Харкова приїхав в незнайоме місто Львів. Незрячій людині (це я) набагато складніше даються всі побутові зміни. Переформувати треба було й свою роботу. Треба було навчитися сприймати і нічні вибухи, і тривожну інформацію, яка просто зранку до ночі сипалася на голову. Треба було хоча б мінімально адаптуватися до оцього глибокого внутрішнього, до кісток, до хребта стресу. І це ж накопичення – воно йде, йде, йде, йде, йде, йде… Тобто під час війни в мені додалося як сильних сторін, так і слабкостей. Сила – це бути з собою щирим, дозволяти собі те, навіть, що раніше не дозволяв. Наприклад, ти був максималістом, а тут ти вже розумієш: оце можна пережити, оце можна зробити.

Тому що зараз головне це рідні і близькі, зараз головне це люди, зараз головне, навіть словом не поранити людину. І одна із сильних сторін моїх… Ну, от я не знаю, як це тут назвати, але я відчуваю, як треба з людьми говорити, з тими ж військовими, чи пораненими, чи ментально травмованими”.

Оксана Мацько, викладачка: “Дуже змінилась за ці два роки. Ту нудотну тривогу напередодні повномасштабного вторгнення не хочу навіть згадувати, хоча я й не вірила, що вони наважаться піти на Київ. Це для мене стало повним шоком і найбільшим страхом. 24.02.2022 я була за кордоном, а дочка, батьки й собаки у Києві. То був жах! Проживши (якщо можна це так казати) півтора року у Німеччині, повернулася у Київ, і тепер моя проблема – боюсь з нього виїжджати. Мені здається, що я бережу моє місто, а місто береже мене. Міцно сплю вночі й не прокидаюсь від нічних тривог. Повний фаталізм як захисна реакція”.

Павло Казарін, журналіст, військовослужбовець: “Я не знаю, яким би я був, якби не анексія Криму. Саме вона перезавантажила мене – змусивши шукати відповіді на питання, які я раніше міг ігнорувати. Когось змінила АТО. Одні воювали, інші волонтерили, треті ставали переселенцями. Але хтось міг і не помітити першої фази війни. Тому що її було локалізовано на сході – і з нею можна було не перетинатися.

24 лютого помітили всі. Важко не помітити війну, коли ворог дотягується ракетними культями до тилових міст. Вторгнення запустило зміни і багато хто проходить зараз той шлях, який інші почали трохи раніше. І потрібно просто підтримувати тих, хто шукає себе за нових умов”.

Тетяна Шептицька, науковиця: “Тиждень до 24.02.2022 не могла спати, а саме той ранок «продрихла». Щодо іншого. Дізналася, що таке сильний стрес та його прояви (не сподобалося). Тривоги, знов таки, ”просипаю”, просто не чую. В якихось речах стала пофігісткою, в якихось навпаки занадто емоційною і ”переживальною”. Нове для мене – бути дружиною військового. – Це зміни, але він мене до них готував у розмовах із друзями, що війна буде, що вони підуть, що треба мати план, де і коли зустрічатися… Зрозуміло, що мені не хотілося в це вірити. Так, тривожно було, коли хлопці долучилися до війни, лише за окремими зведеннями Генштабу розуміла, де їх носило. Дуже тяжко, коли вони на “нулі”, коли нема зв'язку. І коли чоловік у лікарню потрапив, і коли брата поранило, і ... Про це б написати, але не знаю, чи маю для цього сили і хист. Ясно, що пишаюсь і дуже, але тривожусь так само”.

Мирослав Бух, викладач: “З початком війни став більше боятися втратити роботу, коли не буде за що жити й донатити.  Перестав мріяти про додатковий комфорт і водночас – втратити ті вигоди, які маю.  В той же час, як не парадоксально,  менше став боятися за саме життя. Це сталося, радше, ще не у квітні 2022 року, коли повернувся до вже відносно безпечного Києва, а десь у листопаді, після осінніх обстрілів і першого блекауту. Став таким собі фаталістом. Шкода дітей і молодих. А коли прожив хоч і небагато за сучасними мірками, але довше, ніж жили у середньому більшість поколінь людей на цій планеті, за себе уже й не страшно. Єдине, що лякає, так це те, що можна піти на той світ, так і не дізнавшись, чим закінчиться війна, та не переконавшись, що ворогові не дадуть перетворити  Україну на частину Росії, нинішні покоління українців на рабів та вигнанців, а майбутні – на манкуртів і необурятів. Пов'язані із війною тривожність і нічне безсоння теж доволі швидко минули. Хоча порівняні дрібниці чомусь стали дратувати й тривожити більше”.

Наталка Позняк, дослідниця: “Багато що з того пережила і я. І під обстрілами в Гостомелі, і в Тернополі 1,5 місяця. Та й зараз більше тримаюся режиму не "Життя", а “Виживання”. Але війна позбавила мене багатьох зайвих речей. Я стала абсолютно вільною від “а що люди скажуть”. Вчуся жити тут і зараз. Познайомилася з такими фантастичними людьми, з якими за жодних інших обставин не перетнулася б. А головне – зрозуміла суть гасла “Україна понад усе”. Кожною клітинкою свого тіла і свідомості. Тому – прорвемося. Житимемо!”

Тарас Марусик, журналіст, перекладач: “Я напередодні працював допізна, ліг пізно, десь в п'ятій-шостій ранку старший син дзвонить і каже “Тату, ракетні удари”. Ну, я прокинувся і для мене це не було нічого нового, я знав, що це буде. Але треба сказати, що попри те, що я чекав на війну, я будував плани, у мене були відчуття, що роблю свою роботу. А тоді мене почали мучити сумління, що це я їжджу, презентую книжку, а там іде війна жорстока... І мені стало некомфортно, призупинив ці презентації. І, власне, у творчих планах якась була пауза, тобто якийсь  я був збентежений всередині. За рік мене переконали, що треба продовжувати. Але все одно важко. 

Я не втратив свого, як я люблю повторювати, історичного оптимізму, але став більше дратівливим. Тобто є постійне напруження, не лише від тривог.  Короткий горизонт планування просто психологічно вибиває.  Щоденні жертви, ця жорстока війна, яка найбільше іде там на Сході, дуже сильно впливають на підсвідомість, на емоційний стан. А тепер я відчуваю безсилля перед такою ситуацією, коли продовжується війна. І коли я думаю про те, яка буде перспектива після війни, це мене сильно напружує, виснажує. Сили дає робота. А це мовна політика. Бачу, як люди реагують у мовному плані на те, що сталося, як війна вплинула на суспільство. І це мені ще дає підставу для оптимізму.

Олена Головатенко, медіаменеджер: “Задля порятунку дитини поїхала з України, хоча далі Львова не збиралася. Нарешті прийняла факт втрати – оточення, друзів, звичного життя, улюблених речей, звичок. Пройшла шлях примирення з самою собою. Змінила зачіску. Вчу другу іноземну. Освоїла нові професійні навички і працюю на 2-х роботах. Припинила щоденно плакати. Вжахнулася, подивившись незамуленим оком на рівень української корупції та стан суспільства з відсутнім інститутом репутації”.

Катерина Липа, історикиня: “в останній “мирний день” саме обговорювали мою нову книжку. Тепер написала ще (це було принципово!), не соромилася плакати над нею, хоча/бо книжка не про війну, а про архітектуру. Скоро вийде. Пригодницький історичний «романчик», який закінчила перед вторгненням, теж вже у видавництві і скоро вийде. Попри болісні особисті втрати, зміни у професійному житті й хронічну невиспаність, у мене втішних і невтішних результатів десь порівну. І це мене страшенно радує, бо я була налаштована на гірший результат”.

Що в підсумку? Основне: ми, нарешті, перестали сприймати війну, як кіно, де перемога нам гарантована “правильним” сценарієм. І саме це - головна  її, нашої перемоги, запорука. Вона щодня складається з різних цеглинок - сьогодні одне, а завтра інше. Скажімо, коли готувався цей текст, прийшла новина, яку ми й не чекали: наші збили черговий ворожий літак А-50 - з тих, що координують роботу російської авіації в небі України. ЗСУ тепер буде трохи легше воювати. Це і є реальний крок до перемоги, про який ми дізналися ввечері 23 лютого 2022 року. 

…Не треба “анонсувати” перемогу, як ми це робили в минулому році, треба просто, без зайвих слів,  крок за кроком до неї йти. І тоді перемоги приходитимуть так, наче інакше й бути не могло: знаменита уже Харківська операція,  відновлення морського коридору в Чорному морі, стабільний ріст ВВП в умовах війни, найстрашнішої у Європі в ХХІ столітті…

Тримаємось далі. Буде по-нашому.

Ярина Скуратівська, Київ

Перше фото: hromadske.ua