Безбар’єрність – це свобода для тих, хто заплатив здоров’ям за нашу свободу
Лише за перші 10 місяців Великої війни 45 тисяч воїнів отримали інвалідність. Саме для них наші міста мають ставати безбар’єрними. Втім, надто повільно це робиться…
На сайті Київради 11 березня з’явилася петиція з вимогою облаштувати металеві пандуси у приміщенні Київського фунікулеру. Серед аргументів, зокрема, є й такі: “Ми пропонуємо встановлення металевих пандусів, які дозволять самостійно підніматися та спускатися особам з обмеженими можливостями. Ця ініціатива також полегшить переміщення батьків із візками та осіб, які супроводжують дітей на велосипедах”.
На день виходу цієї публікації петиція набрала трохи більше 800 підписів з шести тисяч необхідних. Та навіть збір усіх підписів не є гарантією облаштування пандусів. Ба більше, скільки потрібно ще точкових петицій, аби ситуація з доступністю українських міст, нарешті, стала змінюватись на користь усіх мешканців?
Укрінформ готує кілька публікацій щодо безбар’єрного простору столиці, зокрема і щодо міських ініціатив та пріорітетності напрямку для КМДА, а поки поспілкувався із урбаністом та ветераном і київським активістом, які на власному досвіді можуть оцінити ситуацію із доступністю і безбар’єрністю столиці України.
Кому потрібен безбар’єрний простір?
За даними ООН , близько 15% всього населення Землі має інвалідність. Проте, як кажуть урбаністи, більшість міст України розраховані винятково на молодих, сильних та здорових, хоча часто навіть для таких категорій прогулянка вулицями може перетворитись на біг із перешкодами. Крім того, у містах є цілі соціальні групи, які не включені або лише частково включені у життя суспільства за різних обставин (догляд за хворими, паліативні випадки), і тут питання логістики стає найголовнішою перешкодою.
Україна у цьому випадку має ще й додатковий аргумент. Він стосується наслідків війни як для цивільних, так і військових. Тих, хто отримав травми, які змінюють спосіб життя. І число людей з інвалідністю росте. Скажімо, статистика перших 10 місяців повномасштабної війни демонструє в 3.5 рази вищу кількість реєстрації людей з інвалідністю, ніж за аналогічний період до великої війни. Голова Національної асамблеї людей з інвалідністю Валерій Сушкевич зазначає: “У довоєнний рік інвалідність отримали 13 тисяч осіб. За перші 10 місяців війни у 2022 році, за офіційною і не дуже адекватною статистикою, інвалідність отримали понад 45 тисяч українців". Повторюсь, що це перші 10 місяців повномасштабної війни і тільки офіційні дані.
Запитайте себе, чи багато людей з функціональними обмеженнями ви бачили на вулицях столиці? Один знайомий-іноземець поставив саме таке питання, перебуваючи кілька днів у Києві: “А де ті, хто повернулись із війни і мають інвалідність? Чому я не бачив їх на вулицях?”. Відсутність маломобільних громадян на вулицях міста є, на жаль, яскравим прикладом того, що проблеми цих людей заганяються у невидимий кут домашніх чотирьох стін.
А ще у цивілізованого ставлення до людей з проблемами є три складові: доступність громадського транспорту для всіх без винятку громадян, безбар’єрність громадських просторів (відсутність загороджень, низькі бордюри і облаштовані з нормальним кутом пандуси або підйомники, доріжки для незрячих, звукові маячки) та толерантність і вміння людей спілкуватись і перебувати поряд з людьми із певними обмеженнями.
Інклюзія - це, в першу чергу, комплексний підхід, а не точкові зміни
Для влади у Києві інклюзія не головний пріоритет - в один голос говорять експерти. Іван Вербицький, урбаніст та директор аналітичного центру Cedos, вважає що процес потихеньку рухається, нехай і точково та повільно: “Якийсь рух в цьому напрямку відбувається. Чи він є достатнім, мабуть, ні. Бо все ще не можна сказати, що це - пріоритет. З іншого боку, чи можливо зараз рухатись швидше? Також складно сказати”.
Олег Симороз, київський активіст, переконаний, що питання інклюзії в Києві взагалі нині без руху. Ветеран війни, який “втратив ноги на війні, але не втратив дух”, тричі був змушений змінювати місце проживання. Через просто необлаштованість навіть нової забудови, яка мала би враховувати нові вимоги. Високі бордюри не дають можливості добратись навіть до дверей будинку, і не тільки маломобільним людям, але й людям із візочками для дітей. “На жаль, пріоритети у влади були і лишаються інші. Це скляні мости, незрозумілі реконструкції парків. Був у багатьох нових житлових комплексах. І дивувався: от будинку два роки, красива закрита територія, а з інклюзивністю системні проблеми - бровки не поопускали, безліч різних порогів. І в мене питання: є діючі державні будівельні норми, які не витримані, то як же забудовники отримали сертифікати на введення в експлуатацію?”.
Іван Вербицький як урбаніст розуміє, що навіть такого бюджету, як у Києві, не може вистачити на всі напрямки. “Можна витрачати гроші на щось одне. У Києві можна побудувати ще один прекрасний міст на Оболоні, або ще одну розв'язку. Чи вони нагально потрібні? Взагалі, так, але… Можливо, ці гроші можна було б використати на щось інше? Наприклад, на якесь гостро необхідне пов'язане з безбар'єрністю міського середовища рішення. Так, я бачу, що на деяких пішохідних переходах площини тротуарів справді понижаються. В районі, де я живу, бачу, їхня кількість, в принципі, збільшується. Але чи цього достатньо? Ні”.
Олег Симороз додає ще одну деталь, яка пов’язана із суспільним простором, де розташовані магазини, аптеки, кав’ярні, туалети (до речі, людям у візочку знайти інклюзивний туалет у місті надзвичайно складно. У приватній розмові одна із анонімних співрозмовниць зізналася, що іноді їй доводиться одягати памперси при виході на вулицю, якщо вивчення мапи показує відсутність таких обладнаних вбиралень. “Іноді достатньо вирішити питання дитячим відерцем бетону, щоби в більшості випадків зробити доступними для людей із проблемами сходи, бровки, пороги. І це всюди - від стоматології до вуличних кафешок”, - каже Симороз.
Натомість у 2024 році у бюджеті Києва передбачено 1.5 млрд.гривень на створення безбар’єрних просторіві у столиці. Нагадаємо, що цьогорічний бюджет загалом це 72.6 млрд.грн. За словами заступниці голови КМДА Ганни Старостенко: “Доступність та інклюзивність є пріоритетами для міста, особливо в умовах війни, коли драматично збільшується кількість людей з інвалідністю. Передбачені кошти підуть в основному саме на забезпечення житлового фонду пандусами та іншими необхідними умовами для покращення доступності на вулицях столиці. Люди з інвалідністю не мають відчувати обмежень під час пересування, а суспільство не має сприймати їх як неповноцінних.”
Олександр Рак, ГО “Пасажири Києва”, підрахував конкретніше, що в проекті міської цільової програми розвитку транспортної інфраструктури передбачено на 2024-25 роки 250 понижень бордюрів. “Це лише 4,7% від потреби. Якщо такі темпи зберігатимуться, то всі переходи стануть безбар'єрними через 40 років.”
Європейські підходи для європейської столиці
Безбар’єрність, насправді, це не лише точкове застосування зусиль міської влади, як-от пандуси, пониження бордюрів та відкритий простір без огорож чи відповідний громадський транспорт. Саме на цих роботах любить акцентувати і звітувати влада. Так відбувається і у Києві і, приміром, у Львові, де площа Ринок стала інклюзивною. Але для того, аби місто стало зручним простором для всіх, потрібен комплексний підхід. Він має стосуватись не лише середмістя, а й околиць.
Як розповідає Іван Вербицький: “Наприклад, у містах купили низькопідлогові автобуси. Але ж вони не під'їжджають до тротуару. Бо, приміром, сніг випав, машина припаркована, “антикишеня” (звуження проїжджої частини для видимості пішоходів, - ред.) чи у водія автобуса просто немає такої навички. Відповідно, щоб із зупинки потрапити в цей транспортний засіб, тобі потрібно з'їхати на проїжджу частину з бордюра, і потім, власне, на таку ж саму висоту піднятися, щоб потрапити в цей автобус. Тобто, ніби є позитивна зміна, так? Але чи вона реально працює? Ні”. Це як раз про системний підхід. Саме його і досі не помітно на вулицях міста.
У нас часто, коли йдеться про доступність міста, як приклад, наводять європейську традицію. Там забезпечено не лише спеціальні доріжки для незрячих чи відсутність бар’єрів для маломобільних людей - весь простір європейських міст адаптований до практично всіх громадян. Це стосується і кав’ярень і потягів чи автобусів. Олег Симороз переконаний, що і в Києві цілком можливо запровадити такі зміни. Йдеться не лише про значні кошти з міського бюджету, а й більш жорстку регуляцію цієї сфери: “Європа, взагалі цивілізовані країни в сфері інклюзивності ефективно регульовані. Там є штрафи для порушників встановлених правил і норм, система контролю. І там неприпустимо, щоб відкрилося, скажімо, кафе, і воно було неінклюзивне. Якщо у приміщенні будуть лише високі столики чи нема інклюзивного туалету, це все там карається дуже жорстко: позбавленням ліцензії або величезними штрафами. І так регуляція ефективно працює, повірте».
Повернуться з війни і наведуть порядок?
Київ стоїть не на трьох пагорбах, а на мільйонах сходів, - такий образ нездоланих перешкод, які поки що має столиця, наводить один із наших експертів. Міста потребують і тепер вже нагально - змін у пріоритетах міського планування.
Радянське містобудування взагалі ігнорувало потреби людей з інвалідністю. Історію тих, хто повернувся із Другої світової інвалідами та їхнє примусове виселення з міст і перевезення у спецзаклади закритого типу можна прочитати в книгах і в матеріалах преси. Тоді інваліди війни без опіки “муляли” очі начальству і влада вирішила просто - насильно прибрала з вулиць тих, хто захищав країну. Як говориться: “с глаз долой із сєрца вон”.
Зайве говорити, що питання безбар’єрності має у нас вирішуватись цілком іншим чином - пристосуванням міста до потреба захисників. І тут часто, можливо, від безсилля, доводиться чути фразу: от повернуться з війни ветерани і наведуть лад. Що ж тут не так?
Не варто применшувати заслуг і змін, у майже всіх українських містах вже досить давно розпочалися перетворення. Як слушно зазначає Іван Вербицький: “По-перше, інклюзивні простори почали розбудовуватись у містах України ще до 2014 року. По-друге, зусиллями небайдужих (як от у Вінниці, Луцьку) міські простори почали змінюватись комплексно”.
Олег Симороз: “Країну мають змінювати всі. Так, ветерани заслужили на особливу увагу. Але я думаю, що це має бути спільні зусилля. Ми захищали цивільних. І куди цивільні без нас? Але куди і ми без цивільних? Всі наші проблеми ми будемо вирішувати разом. От наскільки у нас вистачить мудрості, сил все разом пройти, така у нас буде майбутня країна”.
І тут важливо наголосити саме на цілісному, системному і якісному підході до інклюзії. Одинокі приклади не працюють. Доступність міста не обмежується лише пониженням бордюрів чи закупівлею транспорту з низькою посадкою. Скажімо, Симороз пропонує радикальний варіант: “Варто сісти раз в колісне крісло проїхатися по Києву і зрозуміти, нарешті, киян. Але ж це не лише про таке крісло, це й коляски для дітей, ті ж самокати, велосипеди”.
Від будинку до світлофора: ми всі рівні у своїх містах
Загалом треба зафіксувати, що українські міста і столиця теж, попри нові інфраструктурні концепції не демонструють достатньої уваги до потреб значної кількості містян. Проблеми починаються від ліфтів, в які не поміщаються візочки, порогів біля під'їзду, які недоступні колісному транспорту, тротуарів із перешкодами, переходів, необлаштованих світлофорами, громадським транспортом, особливо підземним.
Не може “соціальний транспорт” (програма мікроавтобусів для перевезення людей з інвалідністю) замінити комплексний підхід до доступності міських послуг.
Врахуйте, що маломобільні люди мають менше можливостей доносити свою позицію. Як каже Іван Вербицький: “Для здорових людей - це їхня відповідальність - використати свої більші можливості. Приїхати, розказати, вибити потрібний підпис, а не перекладати це на інших, мовляв: якщо тим людям це потрібно, хай вони самі цього й домагаються.
Наші міста заслуговують того, аби їхніми вулицями могли скористатись всі містяни. Це і буде однією зі складових нашої перемоги.
Ярина Скуратівська, Київ