Чому ми, здається, частіше чуємо російську від підлітків, ніж від дорослих?

Це в сучасній Україні закономірність, але проблема – вирішувана. Треба розширювати корпус українських термінів. Зокрема, в цифровій сфері

Українська поступово відвойовує місце в українських містах. Кволий ще років 10 тому процес переходу на українську нині набирає обертів. Укрінформ вже писав про курси, розмовні клуби, книжкові клуби, які допомагають містянам адаптуватися у процесі зміни мови щоденного спілкування, роботи, відпочинку. Але ж ви, звісно, звертали увагу на галасливі ватаги підлітків, які трапляються на вулицях дуже часто. Навіть ще не чуючи здалеку, якою мовою вони спілкуються, це можна досить впевнено прогнозувати – російською. Чому так під час такої війни, коли зсув у бік української у тому ж Києві стає дедалі більш відчутним?

Якщо для дорослої людини мовний перехід може бути політично аргументованим (війна, мова агресора), то для підлітків і дітей такі аргументи спрацьовують не завжди. Двомовна історія, коли дитина знає і спілкується російською та українською одночасно, – типова для сучасних українських міст.  Чи варто цю ситуацію сприймати як загрозливу для майбутнього української? Чи зможе з часом англійська стати в Україні другою мовою, витіснивши російську. І як відбувається зміна мови з однієї на іншу? 

Світлана Сорокіна, вчителька української мови у старших класах, оцінює ситуацію із мовою  як практично стабільну. Так, кількісно у школі української побільшало – на уроках, на перерві режим української працює. Однак на побутовому рівні, у спілкуванні в своєму середовищі, учні оболонської школярі все ще користуються здебільшого російською. «Це залежить від лідера», – пояснює вчителька. Якщо у групі лідер дотримується української, як основної мови, його друзі теж  переходять на неї. Але, переважно, це матюки та російська, адже вони все ще слухають російську музику. Також Світлана Сорокіна звертає увагу на середню школу і початок формування цілком іншого покоління. Каже, що п’ятикласники у спілкуванні переважно україномовні і вони й не думають про якісь загрози українській мові. Скажімо, на запитання «Чи може зникнути мова?» намагаються відповісти, що в майбутньому мова може змінитись настільки, що її не будуть розуміти інші. Тобто існує перспектива зміни лексики, але загроза не російської. 

Ольга Шевчук-Клюжева все своє професійне життя досліджує двомовність дітей. Каже, що сприймає наявну ситуацію нейтрально. Соціолінгвістів, та ще й такого напрямку, в нашій науці, надзвичайно мало. Цей напрям навіть не у всіх філологічних вишах викладають. Адже проблема двомовності одна із ключових у світовій соціолінгвістиці, а мовна політика держав спирається на наукові висновки фахівців. Принаймні, має спиратись. 

Вирішення мовних питань потребує часу, наукової бази і суспільного консенсусу. Цими питаннями керувати складно, але можливо. Передусім для них потрібні політичні рішення і вчинки. Для дорослих такий крок зробила Росія – кордони мови, виявляється, для наших ворогів вже й не мають значення, – якщо вони скидають бомби на російськомовні (на думку ворогів) території і вбиваючи її носіїв. Саме тому дорослі роблять свідомий, політичний вибір, розмовляючи  українською, а не мовою вбивць. З підлітками та дітьми така історія малопродуктивна. Середовище тут має визначальне значення і протестний вік теж, до речі. Хоча, не лише ці фактори мають вплив. 

Почнемо з того, каже Ольга, що нині діти навіть не двомовні, а багатомовні, оскільки засвоюють по три і більше мов. Така тенденція є характерною не лише для України чи інших постколоніальних країн. Це звичайна, закономірна ситуація в Європі. 

Що ж стосується двомовності, то розрізняють дві категорії дітей: тих, у кого першою мовою є російська, і тих, у кого перша українська. «Тут важлива етапність засвоєння мови. Наприклад, українськомовна дитина потрапляє в дитячий садочок, де є діти, які говорять російською. І у безпосередньому контакті з носіями дитина з першою українською, опановує російську мову. Вона не має доступу до занять чи уроків, а лише вивчає її з уст носіїв». 

Діти з першою російською мають трошки іншу історію. «Вони вдома продовжують розмовляти російською мовою, потім починається соціалізація і навчання української, починаючи з садочка. У нас же вся освіта за законом українськомовна. Діти цілеспрямовано вивчають українську мову», на відміну від російської, яку українськомовні білінгви засвоюють усно. І це важливий нюанс.

Він важливий для мовної соціалізації, коли дитина входить у суспільство, яке вимагає користування певною мовою (у нас українською – без знання цієї мови людина буде виключена із багатьох суспільних процесів, – ред.). Далі запускаються механізми, які належать до сфери мовної політики і мовного планування. Процес мовного зсуву чи мовного виснаження, language attrition. Ольга Шевчук-Клюжева пояснює, що це таке: «Це коли поступово носії починають менше використовувати першу мову, в нашому випадку російську. Це має бути політично вмотивоване рішення, бо люди мають відмовитися від своєї першої мови під впливом обставин. І поступово починають її забувати через неактивне використання. Так відбувається мовне виснаження».

Подібна ситуація  детально описана у середовищі іспаномовних мігрантів США. «Є «домашня мова», family language, і потім починається соціалізація дитини в іншій мові.

І перша мова, яка була для дитини в міграції домашньою мовою, починає відходити на другий план. Бо дитячий садочок, школа, вулиця і англійська мова поступово витісняє іспанську мову. І ми матимемо ситуацію індивідуальну з мовним виснаженням. Тобто, якщо батьки не будуть підтримувати іспанську мову, а дитина не буде мати контакту з носіями, то вона перейде на англійську з часом». Соціолінгвістка переконана, що у нашому випадку, в мовній політиці, «ми (науковці, мовні інституції та суспільство – ред.) маємо чітко визначати собі завдання: мовне виснаження має статися для українців з першою російською мовою». Його дуже важко контролювати, але можливо.

На жаль, констатує науковиця, попри наявну хорошу законодавчу базу у сфері освіти досі не визначені пріоритети: «Тому що як система освіти, так і загалом державна мовна політика, не визначає правильно взагалі нашу ситуацію. Якщо ми ставимо собі чітке завдання, що в нас має статися мовний зсув, нам потрібно з цим працювати, і працювати максимально правильно, коректно, об'єктивно. Тобто, українсько-російська двомовність має поетапно переходити до української одномовності. Для цього у світі давно вже є розроблені правила. Це процес лінгвістичний, і термін, і все це описано».

Що каже статистика?

На жаль, окрім відсутності визначеної мовної політики, маємо проблеми із соціологічними замірами.  Втім, за даними КМІС на лютий 2024 більшість українців (66%) вважають, що російську мову потрібно усунути з офіційного спілкування. Це найвищий показник з 1990-х, адже у 1997 році таку ідею підтримували лише 18% українців, а у 2015 році – 21%.Чим молодші респонденти, тим більш активно вони наполягають на усуненні російської мови з офіційного спілкування. Серед наймолодших респондентів (18-29 років) 84% наполягають на повному усуненні російської мови з офіційного спілкування.

Щодо спілкування та переходу на українську, останні дані стосуються 2023 року, коли застосунок «Київ цифровий» проводив онлайн-опитування містян. З’ясувалося, що 33,3% жителів столиці перейшли на українську мову спілкування під час війни. Вдома українською спілкуються 47% респондентів, із друзями – 44,4%, на роботі – 60,2%, а під час навчання – 81,4%.

Для 46,5% респондентів звичка стала головною перепоною, яка заважає почати спілкуватися українською. А переважна більшість опитаних підтвердили, що україномовне середовище (79,2%) найбільше допомагає почати спілкуватися українською».

Загалом, як можна побачити зі статистики процес переходу на українську йде. Наскільки він довго триватиме і наскільки ці зміни будуть незворотними – поки що спрогнозувати важко. Але і тут у кожного різні картинки. Ольга Шевчук-Клюжева пояснює: «Статистика у нас завжди позитивна, особливо останніми роками, бо діти, в основному, плутають поняття «рідна мова» і «державна мова», тому обирають українську як рідну, маючи на увазі державну. Але якщо ставити інші запитання, наприклад, про спілкування з однолітками, мову контенту, який вони споживають, – буде інша картина». Але повноцінного дослідження цієї проблеми все ще нема. Робити висновки ми можемо лише із власних вражень, а вони далекі від об’єктивних. Науковиця каже, що чує російську і обсценну лексику (лайку) від підлітків у центрі Києва. На околицях міста, здається, кількість російської зростає.

«Але з мого досвіду і з моїх спостережень, я бачу, що діти досить активно перемикаються. Принаймні в часи цієї страшної війни, я бачу, що російськомовні діти швидше переключаються на українську мову. Навіть у побутовому спілкуванні. У спілкуванні з однолітками. Я неодноразово це спостерігала. І не бачу, що це для них таке аж принципове питання. Якщо для тебе це перша мова – ти більш активно її використовуєш, українська звучить все ж частіше».

Багато залежить від середовища, в якому перебуває дитина – кажуть вікові психологи. «Наші діти обирають друзів за інтересами, за якоюсь симпатією. І якщо дитина в родині отримує установки про те, що російська – це мова ворога, то  сумніваюся, що така дитина буде дружити з дитиною, яку по-іншому виховують». І ще одна особливість – підлітки не сприймають нав’язувань. Як інструмент протесту вони можуть використовувати і мову. 

Тобто середовище, соціалізація, контент,  навчання і майбутнє визначають мовну спрямованість дітей. З цього переліку є ніші, які піддаються коригуванню. 

Плани на україномовність

Ми маємо проблему не лише мовного планування. Нема достатньо українськомовних наукових ресурсів. Ще до початку повномасштабного вторгнення частина матеріалів для навчання йшла з російської сторони – варто глянути на списки використаної літератури у підручниках.  Ці складні запитання ставить і Ольга Шевчук-Клюжева і на них досі немає відповіді. «Чому в Україні не сталося вибуху досліджень, зокрема, і соціолінгвістичної тематики? Мені важко да ти відповідь. Ми абсолютно не досліджуємо лінгвістику дитячого мовлення. І це величезна проблема. У нас купа російськомовних джерел, просто перекладених українською і з ним працюють українські логопеди. Чому ми досі цього не забезпечили, важко сказати». 

Англійська стане домінантною?

Українсько-російський мовний поєдинок не лише віддзеркалення проблем колоніальної історії. Глобалізація активно відчувається і на мовному полі.  Англійська мова, особливо серед молоді, поступово стає в Україні третьою, мовою міжнародної комунікації. Чи можливо у майбутньому, що українська  мова відчуватиме тиск і англійської, і російської? Наскільки реальною у нас може бути така картинка: англомовні діти, які не спілкуються українською і російською?

«Це серйозний виклик, але це не проблема», – каже Ольга Шевчук-Клюжева. Це об'єктивні процеси. Тут не можна тупцювати на місці. Якщо знання англійської даватимуть більші переваги у роботі, то дитина вивчатиме цю мову. Саме тому і важлива підтримка держави розвитку української. 

Але є тут і паралельний, інший виклик – українська мова ще відстає в адаптації до сучасних вимог та роботи із корпусами слів для штучного інтелекту. Немає української термінології, лексичний набір української мови для навчання ШІ досить невеликий.  Якщо не розвивати і цей напрямок, у глобалізованому Інтернеті нам ставатиме ще складніше послуговуватись українською. А для молоді тим паче – вивчення англійської дає значні переваги у роботі з віртуальним світом.  

Для тих, хто в Україні працює у сфері мовної політики, є багато важливих ніш, які мають бути заповнені. Але передумови для зростання мовців, особливо серед молоді, у нас досить високі. Як каже Ольга Шевчук-Клюжева: «Ми маємо вже зараз вкладати багато ресурсів в українську мову, щоб вона була сильна, щоб стала 25-ю офіційною мовою Європейського Союзу». 

Ми маємо приймати те, що люди мають право на рідну мову, але при цьому вони мають поважати державну мову і мають нею послуговуватися якомога частіше.

«Держава справді має це контролювати і пропагувати. От тут я вважаю, ми маємо не відходити від цієї позиції», – наполягає науковиця.

Процес переходу на українську триває. Це довгий шлях, важкий, але потрібний. Бо ж дорогу здолає той, хто йде. А ми на самісінькому її початку.

Ярина Скуратівська, Київ

Перше фото: samoosvita.in.ua