Українська журналістика: десять років розвитку в часи війни

Вже вдесяте українська журналістська спільнота відзначає своє професійне свято в часи війни, і втретє – під час повномасштабного вторгнення. 

Втрати, яких зазнала українська медіасфера впродовж цього часу, величезні. За даними ІМІ, з 2014 року загинули 83 медійники, і цей список, на жаль, продовжує поповнюватись.

Повномасштабна війна стала важким випробуванням і для інституційної стійкості медіасфери: станом на травень минулого року в Україні закрилися понад 200 видань, переважно у зоні окупації і на прифронтових теренах. Редакції, які продовжують працювати, відчувають дефіцит кадрів, адже журналісти, як і представники решти професій, постійно поповнюють лави Сил оборони. А ще є економічна криза, блекаути та багато інших обставин, які ускладнюють роботу. Проте розповідь про українську журналістику в часи війни – це не лише про втрати і труднощі.

Набуття суб’єктності

Довгий час українські медійники перебували в задушливому дискурсі наздоганяючого розвитку: мовляв, нам потрібні десятиліття, щоб дотягнутись до рівня західних колег, котрі уособлюють «справжню журналістику» за «стандартами Бі-Бі-Сі». Але повномасштабна війна показала, наскільки багато можуть зробити українські журналісти, маючи у розпорядженні незрівнянно менші ресурси й перебуваючи у надзвичайно скрутних умовах. Причому порівняння їхніх здобутків із роботою західних колег було далеко не завжди на користь останніх. Та й «стандарти Бі-Бі-Сі», як виявилося, не спрацьовують без достатньо глибокого розуміння конкретних подій та місцевих контекстів.

Фотографії українських кореспондентів і тексти наших авторів на шпальтах світових видань, престижні міжнародні відзнаки й українські прізвища у списку переможців Пулітцерівської премії – все це надійні докази того, що наша журналістика довела свою суб’єктність. Голос наших медійників був почутий у світі, і вже ніхто не може сказати, що вершина кар’єри українського журналіста – працювати на «домашню» аудиторію чи бути фіксером в команді закордонних колег. Попереду, звісно, ще багато роботи, але психологічний бар’єр зламано. Шкода, що це сталося в умовах (і значною мірою внаслідок) війни, але виклик було прийнято.

Звичайно, роль українських медійників не обмежується висвітленням війни. Внесок, зроблений журналістами у протидію російській дезінформації, складно переоцінити. Підвищення медіаграмотності суспільства, боротьба з фейками, спростування пропагандистських наративів – всім цим журналісти почали активно займатися ще десять років тому (а насправді – набагато раніше). Щось робилося у взаємодії з державними інституціями, щось – за підтримки міжнародних партнерів, щось – на власний розсуд. Так чи інакше, всі ці зусилля заклали фундамент нашої ментальної і світоглядної опірності, завдяки якій у 2022 році російський інформаційний корабель пішов на дно, а українці змогли витримати шалений натиск ворожої пропаганди. Журналістика також стала надійним помічником української дипломатії, розгорнувши колосальну за масштабом роботу з іноземними аудиторіями. Отож, українська медіаспільнота вкотре довела, що є органічною частиною громадянського суспільства, а також здатна до консолідації зусиль з державою заради спільного майбутнього.

Мистецтво адаптації

Безперечно, обставини воєнного часу наклали на журналістику відчутні обмеження. Українським медійникам треба віддати належне – більшість із них добре відчувають особливості історичного моменту і підлаштовують свою професійну діяльність під вимоги безпеки, часом обтяжливі, проте необхідні. Це відбувалося не лише на особистому, але й на  інституційному рівні: в перші дні повномасштабної агресії редакції провідних видань країни самостійно і без вагань перейшли «на воєнні рейки», розставивши пріоритети відповідно до міркувань національної безпеки. Ті, хто піддаються спокусі «зловити хайп» чи роздмухувати штучні скандали, не кажучи вже про тиражування фейків та дезінформації, піддаються осуду в межах цехової спільноти ще раніше, ніж на це відреагує суспільство або держава. В цьому сенсі журналісти довели свою відповідність статусу «четвертої влади», адже влада, як відомо, передбачає відповідальність.

Звичайно, межі цієї відповідальності не настільки очевидні, як може видаватись, і в процесі їх визначення виникають дискусії, непорозуміння, часом навіть конфлікти. Та попри негативні моменти, загалом можна стверджувати, що журналістика знайшла своє місце у воюючій країні та працює на перемогу. Причому йдеться не лише про виконання безпосередніх професійних обов’язків. Здається, в Україні не існує жодного видання, яке б не долучилося до інформаційної підтримки волонтерської роботи, а величезна кількість редакцій самі організовують збори та ініціюють різноманітні кампанії на підтримку ЗСУ.

Разом із тим, українська медіаспільнота залишається незалежним суб’єктом громадського життя. За оцінкою Репортерів без кордонів, у 2024 році Україна піднялася на 18 позицій у світовому рейтингу свободи слова, посівши 61 сходинку серед 180 країн. Попри війну, ми знаходимось у групі таких країн, як Сполучені Штати, Польща, Італія, Болгарія, Японія. Вже один цей факт спростовує російські пропагандистські наративи про те, що в Україні, мовляв, більше немає свободи слова, що країна перетворилася на «концтабір» тощо. Якби комусь в Україні спало на думку встановити диктатуру, журналісти були б першими, хто забив би на сполох.

Звичайно, намалювати пасторальну картинку журналістського життя неможливо. По-перше, журналістика – це в принципі не та професія, котра обіцяє комфортне і безтурботне життя. А по-друге, українська пастораль помережана лініями окопів і зрита вирвами від «прильотів». Крім того, наша медіаспільнота стоїть перед тими ж викликами, що й медійники всього світу. Як змінить журналістику штучний інтелект? Чи витримає класична журналістика конкуренцію так званих «нових медій»? Як захистити здоровий глузд у добу постправди та глобальної інформаційної війни, що ведеться з використанням новітніх технологій? Остаточних відповідей на ці питання ще нема. Але є впевненість в тому, що українська журналістика достатньо стійка і зріла, щоб шукати – і врешті знайти – власні відповіді на них.

Матеріал підготовлено Головною редакцією «Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки» для сайту Укрінформу