Гордість і сором київських архітекторів
До Дня архітектора Укрінформ публікує ТОП-5 гордості та сорому у столичних ландшафтах
Сьогодні день архітектора. Ми, мешканці міст і сіл, не часто звертаємо увагу на те, що наші поселення розповідають про нас саме творіннями архітектури. Хоча, не лише. Адже руйнують об’єкти вже не архітектори. Силуети міст і сіл, вписані в рельєф, розповідають про нашу історію, історію епох, моди, смаку, боротьби і безсилля, руйнувань і звершень.
Саме сьогодні поглянемо на Київ очима фотографів Укрінформу та архітекторів (чи навпаки). Вони покажуть 5 споруд/об’єктів, якими пишаються кияни, і 5 таких, що їх можна назвати соромом столиці. Звісно, що таких списків може бути нескінченна кількість і в Києві їх, безумовно, тисячі.
Катерина Липа, історикиня архітектури та авторка свіжої книжки «Історія архітектурних стилів, великих і не дуже» каже, що цей список вже сьогодні міг би бути іншим, «все умовне і змінне, окрім Софії», – каже архітекторка.
Ми попросили Катерину Липу скласти рейтинг та антирейтинг столиці і пояснити причини, чому ці споруди з’явились у ньому: «я хотіла, щоб тут фігурували будівлі з різних епох, і щоб це були не обов'язково великі монументальні будівлі, храми. Не факт, що вони аж такі великі, але це все споруди дуже гідні, прекрасні і характерні для свого часу».
Топ 5: Гордість
1. Все змінне, окрім Софії
(Ансамбль Софійського собору (ХІ століття): брама Заборовського, митрополичий палац, дзвіниця)
Важлива символічна вага цього ансамблю. Свого часу Петро Могила як міг підтримав реставрацію. А вже потім Іван Мазепа усвідомлено, вже ремонтуючи і розвиваючи цей ансамбль, вбрав її у барокові шати. Цей комплекс завжди був символом державності.
З естетичної точки зору, це просто надзвичайно красиво і цікаво, тому що дуже тонко поєднана середньовічна візантійська естетика інтер'єру з тим, що наросло довкола із бароковою естетикою.
…Я б ще так потикала пальчиком в одну пам'ятку, яка входить в цей ансамбль, але якась така неявна. Це брама Заборовського. Яке розкішне бароко! Але оскільки всі йдуть в Софію і заходять всередину, на подвір'я, то якось про цю браму, яка виходить в архівський парк, зазвичай забувають. А вона прекрасна і це – перлина бароко.
2. Це ніякий не «Будинок Петра 1», а пам'ятка багатству і великим можливостям київського міщанства
(Будинок війта Яна Биковського, Костянтинівська 6/8. Пам'ятка архітектури межі XVII – XVIII століть. Автор невідомий, реконструкція Івана Григоровича-Барського)
Так, його і досі деякі екскурсоводи називають «Будинком Петра», хоча ніякого Петра там не було з роду. Насправді це, окрім знову ж таки естетики, пам'ятка багатству і великим можливостям київського міщанства. Це ж будинок війта Яна Биковського, одна із небагатьох житлових барокових споруд, яка збереглася після пожежі ХІХ століття.
1811 року, коли бароковий Поділ весь згорів, лишилися тільки великі будівлі, храми і він серед них. Тобто це такий зразок гарного міщанського житла. Який ще і був доведений до толку остаточно Григоровичем-Барським. Він збудував шикарний ґанок з колонками – це такий фірмовий момент для нього був. І цьому будинку пощастило дожити до ХХІ століття.
3. Тоталітарний стиль з українським бароковим духом
(Ансамбль Хрещатика, 1954-1956. Арх. Анатолій Добровольський, Борис Приймак, Олександр Малиновський та інші)
Це дивна історія. Якщо ми беремо, наприклад, історію Хрещатика ХХ століття. По-перше, ми знаємо, що під час Другої світової Хрещатик був підірваний НКВС, хоча за радянського часу все «звалювали» на німців. По-друге, – оце парадоксальна історія – архітекторам вдалось при всій тоталітарній стилістиці тих часів спертися на українське бароко.
Архітектори у тоталітарному суспільстві, причому сталінського розливу, жорсткому були насправді люди підневільні, і вони мало що могли. Але ці архітектори любили Київ, і вони в межах стилістики, яка за визначенням вимагає применшення людини, страшного монументалізму єгипетського масштабу примудрились зробити абсолютно еталонне середовище для існування людей. Це дуже дивно, це парадоксально, і це надзвичайна майстерність. При тому, що вони всі були ще доволі молодими, ці хлопці, і там, звісно, є тоталітарні маркери, як от величезні підворіття, тріумфальні арки.
Але при цьому вони сперлись на українське бароко. При чому спертися більш ідеологічно. Тут нема прямих цитат, стилізації. Але тут є оцей бароковий дух і натяки: десь фронтончики, оздоблення фасадів керамічною плиткою.
І вийшло щось дуже українське, яке сильно відрізняється від решти радянської архітектури чи інших тоталітарних держав того періоду – нацистської Німеччини чи фашистської Італії.
4. Храм мудрості на Деміївці
(Бібліотека ім. Вернадського, 1976 – 1989. Арх. Вадим Гопкало, Вадим Гречина, Валерій Песковський)
На мій погляд, це бездоганна споруда. Бо архітектура все-таки включає не тільки видовищність, а ще й функціональність. Там є така ефектна гра об'ємів. І домінанта – вертикаль сховища. І інтер'єри із чудовими монументальними творами, це саме український монументалізм. Часто геніальні монументальні твори прикривають недолугість і погану якість архітектури. А тут – синтез мистецтв, коли твори дуже різні, різних авторів, дуже добре взаємодіють з архітектурою. Пандус, який веде вниз у зону відпочинку.
І що цікаво – вітраж на вході – це фактично роза готичного європейського собору. Тобто це храм мудрості на Деміївці, побудований за радянського часу. Такий цікавий натяк...
5. «Друге дихання» старої промислової архітектури
(Ревіталізація корпусів заводу «Арсенал» та Московської брами Київської фортеці, команда архітекторів AVG Group, 2017-2019)
«Арсенал» – просто ідеальний приклад у межах європейських прекрасних трендів, коли промислові споруди ХІХ століття перетворюють на центри сучасного мистецтва чи цікаві для людей простори. І в Києві, на Печерську це зроблено абсолютно шикарно. Тому що у нас чомусь стару промислову архітектуру тупо зносять або доводять до такого стану, що вона сама руйнується від часу. У нас якось заведено.
А тут саме взялися, зробили дуже розумно, функціонально, симпатично. Я знаю відгуки людей, яким дуже подобається, що все це зручно, естетично. Це стало дуже приємним містобудівним акцентом. Таке місце для роботи, розваг. Не бурхливих розваг – ресторанчики, кав'ярні хороші. Що особливо приємно, що це не черговий шопінг-мол вийшов!
ТОП-5: Сором
1. Наш головний сором: стан пам’яток
(Миколаївський костел, 1899-1909. Арх. В.Городецький, С.Валовський – руйнується на очах, горів)
Головний наш сором, це, звісно, стан пам’яток, які могли б жити, але їх абсолютно цілеспрямовано руйнують, щоб збудувати щось інше. Втім, Миколаївський костел не хочуть зруйнувати. Але архітектурна пам’ятка національного значення не повинна руйнуватись, роками перебувати в стані такої занедбаності. КМДА не хочуть нічого робити, бо віддали в оренду католицькій громаді. А громада не може. Там вся відповідальність висить на Будинку органної музики, який після пожежі фактично припинив своє існування. Це ж столиця і якось зовсім негарно виходить. І костел горів, нагадую, ще до вторгнення. Так, нині пам’ятки в Україні варварські знищують росіяни, але частина з них руйнується від бездіяльності наших…
2. Метафора забудови ХІХ століття, яка руйнується
(Будинок Підгорського, 1896-1897. Арх.М.Добачевський, Ярославів Вал, 1 – збірний сором від нищення забудови ХІХ ст.)
Його ще кияни називають «Будинком барона». Він у страшному стані, руйнується 30 років. І там теж дуже незрозуміла ситуація, хто там власник. Спершу були ідеї зробити там готель невеличкий і дорогий. Були фантазії якихось громадських активістів зробити щось на зразок культурного центру. Але будинок стоїть відселений майже 30 років. Там нічого не робиться.
Треба вгору дивитися: там ліпнина сиплеться, все у величезних тріщинах. А всередині навіть декор інтер'єрів зберігся, печі кахляні. І цей будинок не один такий. Але це метафора забудови ХІХ століття, яка руйнується. Це історія прибуткових будинків і міських особнячків, які знищуються просто постійно. Руйнується загальне архітектурне тло Києва.
3. Як панство красиво лежить…
(Байкове кладовище, з 1834 – історичні будівлі перебувають у страшному стані, не ведеться робота зі збереження історичної пам’яті)
Ну, це взагалі суцільний скандал. Бо у нас просто на очах руйнується історичний цвинтар, пам'ятка архітектури національного значення. Центральна алея, яку називають «національний пантеон» ще якось трохи підметена. Але робиш два кроки і все. Там є склеп Вітте (у Києві мешкало кілька родин із таким прізвищем, хто з них покоїться на цьому кладовищі – досі достеменно невідомо), за проєктом Городецького. Це ж культовий київський архітектор! І в частині нашого списку «сором», вважайте, два (!) його твори.
Цей склеп Вітте мав у містобудівному сенсі перегукуватися з костелом Городецького на вул. Великій Васильківській, практично навпроти. Коли вищих будинків не було, у склепу був шпиль із таким самим декором, як шпилі костелу. Раніше їх було видно одночасно. І тепер – розвалюється цей склеп…
А кілька років тому був скандал, бо керівництво цвинтаря вирішило знести історичну огорожу пам'ятки. І при чому вже взялися, вже мало не розібрали. Люди забили на сполох – то відбилися. Але реставрувати цей паркан знову-таки, ніхто не став. Тобто будуть чекати, щоб він завалився і сказати: «Ну ми ж казали»...
Ми чуємо розмови про те, який у нас (ах!) історичний некрополь, всім демонструють центральну алею, як «панство красиво лежить». А відходиш далі і це – сором.
4. Містичний подільський монстр
(«Подільський монстр», Нижній Вал, 27-29 – збірний образ потворної сучасної забудови).
Розумієте, одним із засобів виразності архітектури є серед іншого і силует. Силуети Хрещатика, повірте мені, продумувалися нормально. Наприклад, будинок навпроти «витоку» вулиці Богдана Хмельницького (подобається чи не подобається, але зіркою) був однією з домінант Хрещатика. Там дуже красиво виходить силует на лінії. І зараз його, всю цю красу знищують, будуючи позаду нього якесь чергове паскудство. Зникли лаврські силуети, добили будинком-монстром на краю Маріїнського парку. І такого в Києві повно напхано всюди...
5. Курник на фасаді будинку
(Збірний образ «засклених балкончиків»).
Хоч ідеться про День архітектора, але насправді це сором не архітекторів. Архітектори таке не проєктують. Це люди так поводяться.
Як виїжджаєш з України у західному напрямку, то такого потворства більше ніде нема. Пражанам, наприклад, взагалі на голову не спадає побудувати «курник» на фасаді їхнього будинку.
Я ще можу якось зрозуміти ситуацію з радянських часів, коли «спотворюють потворненькі» вже від народження хрущовки, в яких живе по три покоління, і кожен квадратний метр врахований і експлуатований. Але ж страшні будки без жодних докорів сумління ліплять на будинках з табличкою «Пам’ятник архітектури, пошкодження караються Законом»!.
Мені здається, це один із шрамів тоталітаризму. Це коли людині важливо, що у неї в квартирі, а все назовні чуже і вороже. І такій людині абсолютно байдуже, який вигляд має фасад її будинку.
І дивна байдужість до цієї ганьби абсолютно всіх київських мерів часів Незалежності. Ви чого мовчите? Це ж ваш прямий обов’язок покласти крах такому неподобству!
Катерина Липа, Ярина Скуратівська, Київ
Фото Руслана Канюки, Геннадія Мінченка, Євгена Котенка, Кирила Чуботіна.