Звичне для «русского мира» привласнення українських талантів
Українські назви «російської» зброї
Увесь світ знає вже про те, як росіяни викрадають українських дітей – майбутнє нашої нації. На арешт головних призвідців цього злочину Міжнародний кримінальний суд навіть видав ордери. Та є в наших північних сусідів ще одна недобра давня традиція – красти українську еліту, на тлі видатних здобутків якої можна багато говорити про високий рівень російської науки, освіти, техніки й культури.
З початку широкомасштабного вторгнення росіян на терени України за «поребриком» дуже посилилися інформаційні атаки щодо звичного для «русского мира» привласнення українських талантів. Скажімо, московська газета «Аргументы и факты», щоб приховати відставання власне російської інженерної мислі на сучасному етапі, розпочала рубрику «Русские конструкторы», в якій розповідає про видатних творців зброї, що свого часу справді зробили видатний вклад у розвиток радянської оборонної техніки.
Так, це були саме радянські конструктори, і справді «їхні розробки на довгі роки забезпечили безпеку Росії». Але особливість розповідей про них полягає в тому, що з них не можна дізнатися місця народження героя, його національного єства. Він для московських газетярів – просто «русский», тим паче, якщо працював на території російської радянської федеративної соціалістичної республіки.
Саме такий конфуз стався з розповіддю Марії Позднякової «Боевой Духов. Как деревенский богатырь создавал непробиваемые танки». Авторка, щоправда, не вказує, в якій же це «русской деревне» встановлено відповідно до радянського законодавства погруддя тричі героя Миколи Духова. Бо ж воно прикрашає українське село Веприк, що неподалік історичного міста Гадяча. Саме звідси він пішов у великий світ, і саме це полтавське село гордиться, що його уродженець не тільки першим з українців став тричі героєм соціалістичної праці, а й лауреатом ленінської і п'яти державних премій СРСР, генерал-лейтенантом інженерно-технічної служби, членом-кореспондентом Академії наук СРСР.
Через 60 років після передчасної смерті Миколи Духова в Москві нарешті визнають його пріоритет у створенні в 1939 році на ленінградському Кіровському заводі першого важкого танка КВ з дизельним двигуном, який став несподіванкою для гітлерівців, – у радянські часи авторство приписували іншій особі. Лише тепер пишуть, що «це його танки розносили в пух і прах бронемашини Третього рейху, переважаючи їх у бойовій потужності, маневреності, швидкості і прохідності». До речі, серед німецьких танкістів ця бойова машина була відома під назвою «Дух-панцир».
Можна додати, що багато вузлів КВ, які з’являлися в ході модернізації цього танка під час війни, одержували також «духівські» назви. Скажімо, він запропонував замінювачі до підшипника тягового колеса КВ, що відвернуло зрив випуску бойових машин на Кіровському заводі вже в Челябінську через непостачання цього виробу з одного з російських заводів у перші місяці 1942 року, коли контрнаступ радянських військ під Москвою захлинався через нестачу танків. Там під його керівництвом було освоєно кілька нових типів важких танків та самохідних артилерійських установок на їх базі: КВ-Іс, КВ-8, САУ-152, ИС-1, ИС-2, ИС-3, ИСУ-122, ИСУ-152, які відмінно зарекомендували себе на фронті.
А ще Микола Духов відзначився своїми конструкторськими пропозиціями щодо вдосконалення прославленого українського танка Т-34, який також випускали під час війни в Челябінську. Зокрема, як вказано в його власноручній довідці, він запропонував командирську башту, нову коробку переміни передач, фільтри «мультициклон» для очищення повітря, а також потужнішу гармату.
За одностайною думкою багатьох «уся інженерно-конструкторська робота зі створення нових танків лежала на Духову. Коли він розглядав креслення, здавалося, бачив його наскрізь. Жодна помилка не уникла злегка примруженого, спокійного погляду Духова. Раптово в його голові народжувалися блискучі ідеї, і він скромно просив конструкторів їх розробити».
Авторка статті про Миколу Духова правильно пише, що останнім танком, який він створив, був ІС-3. Він не встиг узяти участі в боях за Берлін, але прибув у столицю нацистської Німеччини на парад країн антигітлерівської коаліції, де став справжнім відкриттям: «Огляд закривав парадний розрахунок СРСР. Головним сюрпризом стала колона танків ІС-3 із 52 машин. Французи, американці й англійці вперше побачили „щучий ніс“ танка. Потім вони почнуть його копіювати...».
А закінчується розповідь Марії Позднякової про Миколу Духова ось таким скромним абзацом: «Духов брав участь і в проєкті зі створення радянської атомної бомби. Тричі герой соцпраці й п'ятикратний лауреат Сталінської премії, став єдиним у світі конструктором, який починав з розроблення танків, а закінчив створенням ядерних боєприпасів для стратегічних і тактичних комплексів».
То що: за те, що просто «Духов брав участь і в проєкті зі створення радянської атомної бомби», він стає тричі героєм соцпраці й п'ятиразовим лауреатом Сталінської премії?
Як і пів століття тому, коли авторові цих рядків у Москві забороняли писати про провідну роль Миколи Духова у розробленні конструкції радянської атомної зброї, так і сьогодні чомусь там дуже неохоче пишуть про це, як бачимо. Але ж саме на нього покладалося завдання знайти інженерне вирішення для створення першого зразка радянської атомної бомби. Через те його як одного з найвидатніших радянських конструкторів того часу й залучили до створення цієї грізної зброї.
За одностайною думкою науковців, зокрема керівника радянського Уранового проєкту Ігоря Курчатова, без Миколи Духова було б великою проблемою виконати це важливе завдання, яке поставив уряд у дуже стислі терміни перед колективом «Арзамасу-16».
Насамперед Духов був зачинателем і організатором конструкторської справи в атомній науці й техніці. Як згадували його колеги, він вніс до неї мудрість, солідність, ґрунтовність і демократичність, прагнув створити фундаментальні конструкторські документи, які забезпечили б сувору й заздалегідь продуману систему високої якості нових виробів.
Саме в ці роки напруженої праці й безперервних пошуків, пов'язаних зі створенням принципово нових виробів, що не мали аналогів в СРСР, – створення власне конструкції атомної бомби, талант Духова проявився з усією силою. Це він запропонував просту й надійну конструкцію вибухового вузла у вигляді кулі, яка одразу ж була прийнята, хоч і докорінно вирізнялася оригінальністю порівняно з американським розв’язанням цієї проблеми.
Відповідальний від уряду за роботи на об'єкті «Арзамас- 16» генерал Павло Зернов, віддаючи належне цій оригінальній розробці, сказав: «Таке міг придумати тільки Духов». Ця конструкція, що становила серцевину радянської атомної бомби, на честь автора була відома в колективі під назвою «Дух». До речі, маршал Олександр Василевський у своєму листі до автора цих рядків писав у лютому 1974 року таке: «Тоді один із найважливіших механізмів цієї нової грізної зброї, який сконструював Микола Леонідович, був відомий нам під назвою «Дух».
Потім, коли хто-небудь створював в «Арзамасі-16» щось оригінальне, про нього говорили: ось це як «Куля-Дух»! Найбільшою похвалою на об'єкті було почути про свою роботу саме такі слова.
І видатні фізики-теоретики, які могли раз у раз подавати нібито геніальні ідеї на відповідальних нарадах, коли інженер Духов кидав репліку чи ставив їм конкретне запитання, одразу ж переводили свої дискусії на практичну основу. Учені справді прислухалися до думки конструктора. У тих випадках, коли Духова не було на нараді, яку проводив Курчатов, він запитував:
- А де Микола Леонідович?
- У цеху, – відповідали присутні.
- Без нього не будемо починати. Кличте Духова.
Курчатов і Духов були ніби одне ціле, поєднуючи теоретичну силу й утілення її в практику через найраціональніші інженерні рішення. Вони розуміли й доповнювали один одного, що й пов'язало їх на довгі роки спільної роботи.
Духова любили й робітники. Він знав усіх на ім'я й по батькові, радився з ними, бо вважав, що і простий токар чи механік можуть підказати добру ідею. Мав звичку спостерігати, як заготовка з креслень перетворюється на деталь. Завжди запитував робітника:
- Не перегнув я тут?
- Ні, що ви, Миколо Леонідовичу, – ніяковів той перед генералом, – усе зроблено правильно.
І для Духова це було найвищою оцінкою.
Завдяки його оригінальним інженерним розробкам Радянський Союз зміг у 1949 році випробувати першу атомну бомбу, а в 1953 – водневу. Уже у званні тричі героя соціалістичної праці генерал-лейтенанта Миколу Духова у 1954 році призначають науковим керівником і головним конструктором новоствореного Всесоюзного інституту приладобудування в системі атомної промисловості СРСР. Разом із Духовим з «Арзамасу-16» у цей новий заклад прийшли кваліфіковані спеціалісти. Спираючись на них, а також на провідних конструкторів підприємства, на базі якого створювалося нове КБ, Духов розробив його структуру, почав створювати необхідні конструкторські відділи й лабораторії, визначаючи завдання й напрями робіт для створення ядерних боєприпасів. А потім і втілював ці плани в життя – і так до своєї передчасної смерті 1 травня 1964 року, яку пов'язували з надмірним опроміненням під час випробувань ядерної зброї.
Уже згаданий маршал Василевський писав, що він «мав щастя знати цю прекрасної душі людину, видатного радянського вченого в галузі механіки». А ще додавав: разом з Ігорем Курчатовим, В’ячеславом Малишевим і Борисом Ванниковим Микола Духов був «душею всього славного, дружного колективу вчених, конструкторів, військових».
Українець Микола Духов справді оптимально розв'язав інженерну проблему створення радянського ядерного озброєння, але про це з Москви не дозволяли згадувати ще чверть століття після його відходу у вічність, хоча про живих учасників цієї епопеї писали широко. І тоді я в березні 1986 року прямо запитав голову Державного комітету з використання атомної енергії СРСР Андроніка Петросьянца: «Чому про живого вірменина Петросьянца можна писати, а про мертвого українця Духова – ні?». Високопоставлений радянський чиновник почервонів і на підвищених тонах почав переконувати, що заслуги українця Миколи Духова належно оцінені… А от писати про нього – не час.
Не все хочуть писати про українця Миколу Духова в Москві й тепер. Може, тому, що він справді ніколи не ховався зі своїм національним єством – навіть після розгрому української справи в Ленінграді, де вчився з 1928 року в політехнічному інституті, а потім працював на Кіровському заводі до гітлерівського нападу на СРСР, писав у всіх анкетах, що він – українець, хоч багато хто відмовився від рідного кореня. А на випробуваннях своїх танків на полігонах вечорами співав для колег українські пісні. Коли вже в повоєнні роки познайомився з творцем ракетної техніки житомирянином Сергієм Корольовим, то часто зустрічалися родинами, щоб порозмовляти рідною мовою, помріяти про спільну поїздку обох геть затаємничених режимом закритої оборонної тематики на свою Батьківщину – в Україну…
Не судилося помилуватися рідною українською землею. А тепер у тій же Москві навіть не згадують, звідки взялися ці «русские конструкторы»…
Пам’ятає про них Україна – рідна мати ніколи не відмовиться від своїх славних синів.
Володимир Сергійчук, доктор історичних наук, професор КНУ ім. Т.Шевченка