«Азов», Superhumans і червона доріжка кінофестивалю у Венеції
Історія кохання та «життя з додатковими обставинами» Катерини та Миколи Граднових-Савицьких
Творче подружжя – Микола, актор та режисер, Катерина, продюсерка кіно та проєктна менеджерка Театру на Лівому березі Дніпра (Київ) та Малого державного театру (Вільнюс) – у своєму довоєнному професійному житті могли тільки мріяти про те, щоби опинитися на червоній доріжці Венеційського кінофестивалю. Але це сталося, хоча й, очевидно, зовсім не так, як (і якщо) вони собі це уявляли.
Микола, який у квітні 2022 року приєднався до Сил оборони України, з 2023-го – до бригади «Азов», а навесні цього року зазнав важкого поранення і втратив обидві нижні кінцівки, представив у Венеції на початку вересня разом зі знімальною групою фільм «Пісні землі, що повільно горить».
На червону доріжку він вийшов на протезах, які йому всього два тижні до того поставили у Львівському центрі протезування та реабілітації Superhumans.
«ПІСНІ ЗЕМЛІ, ЩО ГОРИТЬ» МАЮТЬ ПОДИВИТИСЯ ВСІ
З Миколою і Катериною ми зустрілися в Берліні, де вони по дорозі з Венеції додому взяли участь у заході, організованому посольством України в ФРН.
- У нас була довга дипломатична місія. Представника центру Superhumans запросили на Венеційський кінофестиваль. Ми представляли фільм «Пісні землі, що повільно горить» української режисерки Ольги Журби. Це документальний фільм, там є сцена, знята в Центрі. Миколи в ній немає, але він представляв Superhumans. Після того нас запросили сюди, – пояснює Катерина.
Запитую про враження від кінофестивалю, згадую, зокрема, скандал з показом там відверто проросійського пропагандистського фільму. Мої співбесідники зізнаються, що не хотіли би коментувати цю неприємну тему, натомість акцентують на тому, що Україна представила дуже достойний фільм.
Питаю, як приймали стрічку.
Катерина: Дуже гарно. Дуже багато інтерв’ю було. Плюс команда зробила акцію на підтримку військовополонених. Усі члени групи були в одязі з вишивками-назвами 8 місць утримання наших військовополонених – цивільних і військових. Після цього був добрий резонанс у медіа. Дуже багато західних ЗМІ зробили публікації та репортажі з режисеркою і продюсеркою. А фільм насправді чудовий, насамперед тим, що дуже добре відповідає на питання: які ми, як ми живемо. Ми всіх заохочуємо подивитися.
Микола: Це психологічний фільм. Його обов’язково треба подивитися, я думаю, кожному середньостатистичному українцю.
У Венеції на 81-му кінофестивалі була світова прем’єра стрічки, українську прем’єру обіцяють на Міжнародному фестивалі документальних фільмів про права людини Dokudays UA наступного року.
SUPERHUMANS ПОВЕРТАЄ ДО ЖИТТЯ
Обидва помітно втомлені. Видно, що Миколі нелегко стояти на нових протезах. Катерина готова в будь-який момент підхопити, але утримується від надмірної опіки.
Подружжя досить довго розмовляє з прем’єр-міністеркою федеральної землі Мекленбург-Передня Померанія та президенткою Бундесрату (представництва 16 федеральних земель) Мануелою Швезіг. Політикиня не пішла одразу після офіційної частини заходу, як очікувалося, залишилася, видно, що їй насправді важливо поспілкуватися з усіма українськими гостями.
Цікавлюсь, про що говорили.
Микола: Вона розпитувала про мій досвід, про досвід моєї дружини. І дуже важливо було розказати про Центр Superhumans, тому що зараз таких, як я, з ампутаціями, в Україні дуже велика кількість – і серед бійців, і серед цивільних людей. Superhumans займається ними, супроводжує. Ми знайомилися з багатьма різними протезними центрами, але зупинилися саме на ньому.
Катерина: Є багато центрів, але не всі такі «місійні» та цільові. Вони не просто ставлять на ноги…
Микола: Вони повертають до життя.
Катерина: Вони все роблять для цього. В тому числі організують усі ці виїзди, делегації. Це дуже важливо, бо вони не самі їздять, вони привозять пацієнтів. Це певна соціалізація, це певне розуміння того, що тепер на Миколі ще більше відповідальності, бо він тепер представляє Україну за кордоном. Центр – неприбуткова організація, тобто вони не отримують гроші від держави, тому все це відбувається за рахунок фандрайзингу. Важливо залучати фінанси, ресурси. Плюс вони планують розширюватися...
Микола: Вже розширюються...
Катерина: Так, уже погодили нові будівлі в Дніпрі, в Одесі, Харкові. Тому якщо ми можемо чимось підтримати Центр так, як вони підтримували нашу родину, ми зробимо все від нас залежне.
ВСЕ ДЛЯ ПОБРАТИМІВ
Поранення Микола отримав рівно пів року тому, 11 березня. Зрозуміло, що одразу постало питання: де лікуватися? За кордоном отримують допомогу сотні наших героїв. Тож вибір, у принципі, був.
Микола: Є багато історій, коли бійці звертаються по допомогу в інші країни. Ми також подумали в першу чергу про це. А потім нам розповіли про Superhumans. До речі, бійцям за кордоном часто навіть радять: у вас у самих є такий центр, зверніться до них. По-перше, поруч буде сім’я. По-друге, це більш-менш твоє оточення, там тебе розуміють. (Це буває, на жаль, не в кожній країні).
Катерина: Важливо сказати, що запротезуватися – це не один раз і на все життя. Три роки, які йдуть гарантійні, це зазвичай регулярні візити до протезиста на корегування протезу, оскільки частина кінцівки постійно змінюється. Плюс у процесі кожен пацієнт/пацієнтка будуть розуміти, що їм треба доопрацювати. Микола тільки місяць на протезах, і два тижні з них ми за кордоном. Микола після цієї поїздки привезе величезний список того, що йому вже треба міняти, бо він походив і зрозумів, випробував, так би мовити, в польових умовах.
Микола (сміється): Походити у Венеції по їхніх місточках – те ще було випробування. Але, думаю, ми гарно представили все – і Superhumans, і фільм, і бригаду. Для мене зараз особисто це… моя маленька місія. Оскільки я наразі бойові завдання не можу виконувати, тому представлення якісного українського всього – це моя маленька місія. Ми також з Катериною збираємо на РЕБи для бригади «Азов» у рамках ініціативи Тиловики 3.0, і вже зібрали трохи більше половини суми. Там мої побратими, хлопці, які витягли мене з-під завалів. Я завдячую їм своїм життям.
Катерина: Я від нас ще скажу таку річ, що все, в принципі, що ми робимо зараз, все, що робить Микола, це все виключно для них. Бо все це має вплив на те, як почувається боєць на лінії фронту. Тому всі ці речі, всі червоні доріжки, дипломатичні заходи, – воно все виключно для них. Якщо ми хоча б на якийсь відсоток можемо убезпечити їх, захистити... Вони неймовірні!
Микола: Досить багато моїх побратимів пишуть і дякують мені за роботу. Я був дуже здивований. Але вони вбачають, що життя йде далі, що є ті, хто про них дбають. Я, в принципі, є таким їх представником…
ЖИТТЯ З ДОДАТКОВИМИ ОБСТАВИНАМИ
Микола навіть розчулюється. Настільки тема побратимів для нього є важливою.
Не менш важливим є те, що його повністю підтримує дружина. Разом Микола, який родом із Миколаєва, та киянка Катерина вже сім років. Одружилися два роки тому, в липні. Микола зі сміхом зізнається, що зрозумів зрештою, що треба вже взяти відповідальність за родину, яка й так, по суті, сформувалася.
На весіллі він був уже у військовій формі…
Наразі подружжя знімає у Львові квартиру. Не тільки для того, щоби бути разом щодня, щохвилини. Самостійність і певна незалежність від медичного персоналу – також частина швидшої реабілітації.
Микола: Якщо постійно знаходитися у шпиталі, у центрах, ти можеш трошки звикнути до «комфортного життя». А потім виходиш і… Коли я вперше після поранення дістав із шафи речі та вдягнув на себе, для мене це була маленька перемога. Це саме про те, що дуже важливо одразу соціалізуватися. Тому ми намагаємося, декілька разів виїздили у місто (Львів), навіть коли я ще був на маленьких протезах (стабісах), прогулялися. Це було дуже складно. Але насправді це необхідно. Це – моє життя. Ампутація – це не кінець життя, навіть по-іншому треба сказати: це те ж саме моє життя, але з додатковими обставинами. Ось і все.
Ольга Танасійчук, Берлін