Переселенська трагедія і її наслідки

Вісімдесят років тому почалася депортація майже пів мільйона українців, що проживали за Західним Бугом

Ще йшла війна, ще точилися бої на підступах до Берліна, а Сталін і його сатрапи вже почали здійснювати одну з чергових масових депортацій, цього разу на прикордонні між Україною і Польщею. Нікого з організаторів і виконавців цієї злочинної, цинічної акції не хвилювало, що переживатиме селянин, викинутий з рідної хати, із землі, в яку вкладено кошти, праця, сили не одного покоління родини. Сталінська «гвардія», як і сам «великий вождь», вирішували проблеми окремих людей і цілих народів швидко, жорстоко, масштабно і радикально.

ЩО ПЕРЕДУВАЛО ДЕПОРТАЦІЇ

Операція «переселення» сотень тисяч українців, що проживали за Західним Бугом, в Україну, а поляків з України в Польщу почалася в жовтні 1944 р. і мала закінчитися до 15 грудня того ж року. Але виконання її в часі затяглося до червня 1946-го.

Про цю трагічну історію написано багато спогадів, наукових досліджень, документальних і художніх творів. Ось хоча б три з них: тритомник «Від депортації до депортації», підготовлений і виданий групою вчених Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, очолюваною професором Юрієм Макаром, одним з депортованих, серія книг про етнічні межі, державний кордон України та депортованих українців професора Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимира Сергійчука, докторська дисертація «Населення західноукраїнських земель: депортації, переселення, мобілізації, міграції» та ряд монографії з даної тематики професора цього університету Юрія Сороки. Сторінки цих, як і десятків інших наукових праць та спогади очевидців, містять численні неспростовні, переконливі документальні свідчення пережитої переселенської трагедії. 

Нині, коли минає вісімдесят років з часу початку цієї драматичної депортації, варто й необхідно згадати про неї ще й тому, що розв’язана проти України росією кривава, руйнівна, нічим не виправдана й не спровокована війна сучасного покоління сталіністів викликала нову велику хвилю міграції українців за кордони батьківської землі, з обжитих місць, рідних домівок.

Які були передумови й обставини масового переселення вісімдесятилітньої давності? Проведений у тридцяті роки минулого століття в Польщі перепис засвідчив, що населення західноукраїнських земель складає 8 млн. 532 тис. жителів. За твердженнями дослідників, структура захiдноукраїнського населення за етнiчною ознакою була в той час значною мiрою змiшана: частка українцiв становила 62,4 вiдсотка, полякiв – 25,6, євреїв – 10,1 нiмцiв – 1, росiян – 0,5, представникiв iнших нацiональностей – 0,4 вiдсотка. На теренах зi змiшаним польсько-українським населенням схiдної частини Люблiнського воєводства проживало 187 тис. українцiв (31,6 вiдсотка всiх жителiв цього воєводства). В захiднiй частинi Волинського, Львiвського i Полiського воєводств, тобто на територiї, що входить тепер до складу Польщi, в довоєннi роки було зосереджено 460 тис. українцiв. Близько 50 тис. українцiв проживало в центральних i захiдних районах Польщi.

Таким чином, у всiх районах довоєнної Польщi, що входять до складу сучасної її територiї, налiчувалося 700 тис. українцiв. У вже згаданій тут докторській дисертації мого рідного брата зазначалося, що можливiсть з’єднання майже всiх захiдноукраїнських земель з Україною з’явилась у 1939 р., пiсля пiдписання пакту Молотова-Рiббентропа, за якими до СРСР вiдходила територiя Польщi по Сян, Вiслу й Нарев. На цю лiнiю i вийшла Червона Армiя пiсля 17 вересня 1939 р. Але пiсля пiдписання 28 вересня мiж СРСР i Нiмеччиною договору про дружбу i кордони, радянськi вiйська повернулися на лiнiю Керзона, встановлену ще у 1920 р.: Гродно-Ялiвське-Немирiв-Берестя-Дорогуськ-Устилуг-Грубешiв-Крилов захiднiше Рава-Руської-Перемишль. Так етнiчнi захiдноукраїнськi землi знову були роздiленi навпiл. Землi на крайньому заходi потрапили пiд окупацiю Німеччини, схiднi – СРСР. 

Окупацiя в 1941 р. нiмецькими вiйськами всiєї захiдної України принесла новi поневiряння українцям. Насаджений агресором так званий “новий порядок” доповнювався розпаленням Нiмеччиною ворожнечi мiж українцями i поляками, що переростало у збройнi конфлiкти мiж ними. Так, збройне протистояння мiж українськими i польськими загонами самооборони нагадувало в 1942-1943 рр. на Волинi фронтову смугу, що простягалася на 80-100 км. Найбiльше страждало українське населення Холмщини i Пiдляшшя, яке пiдпадало пiд подвiйний терор: з боку нiмецької окупацiйної влади та озброєних формувань польської нелегальної вiйськової органiзацiї Армiї Крайової, що активно дiяла в 1942-1945 рр. не тiльки на територiї сучасної Польщi, але i в тих районах Захiдної України, що в мiжвоєннi роки входили до складу Польської держави. 

З переходом лiтом 1944 р. Червоною Армiєю державного кордону СРСР 1941 р. постало питання вирiшення споконвiчної мрiї українцiв Лемкiвщини, Надсяння, Холмщини та Пiдляшшя жити в єдинiй Українi. Пiсля звiльнення цих земель вiд нiмецьких окупантiв на адресу керівників СРСР та на iм’я Голови Ради Мiнiстрiв УРСР М. Хрущова почали масово поступати прохання, заяви i клопотання вiд українського населення про приєднання територiї, де вони проживають, до УРСР. Хрущов звернувся 26 серпня 1944 р. з листом до Сталiна, в якому повiдомляв: “В останнi днi я отримав багато листiв на Ваше iм’я, а також на iм’я Раднаркому УРСР, ЦК КП(б) У i Верховної Ради УРСР вiд жителiв Грубешiвського, Томашiвського та iнших повiтiв Польщi, якi направляються iз спецiальними ходоками чи передаються через командирiв Червоної Армiї. В цих листах жителi багатьох українських сiл повiдомляють про факти звiрств та збиткувань зi сторони польських нацiоналiстiв над українським населенням i просять приєднати їх до Радянської України...”. Далi Микита Хрущов пропонує створити окрему Холмську область у складi України.

ЗАМІСТЬ ХОЛМСЬКОЇ ОБЛАСТІ – ВИСЕЛЕННЯ

Але Москва обрала інший шлях. Мiж радянським i польським (в особi тогочасного Комiтету Нацiонального Визволення, а пiзнiше – Тимчасового уряду Нацiональної єдностi) урядами 9 вересня 1944 р. була пiдписана Угода про взаємне переселення українцiв з Польщi до радянської України, а полякiв iз Захiдної України до Польщi. Пропагуючи принцип добровiльностi, Угода передбачала i ряд пiльг для евакуйованих на територiю УРСР українцiв, що повиннi були зробити для них цей процес переселення заходом абсолютно безболісним, а саме: з них списувались всi недоїмки, повернення зданого урожаю у тiй же кiлькостi; всi господарства звiльнялися в 1944 i 1945 роках вiд усiх грошових податкiв та страхових платежiв; видання грошової позики в розмiрi 5000 крб. на кожне господарство; евакуйованi, як передбачалось в Угоді, будуть розмiщенi за їхнiм бажанням в окремих будинках або в колгоспному господарствi, або будуть надiленi землею для ведення одноосiбного господарства в розмiрах не менших, нiж тi, якi вони залишили, але не бiльше 15 гектарiв на одне господарство. Термiн подачi заяв встановлювався до 15 жовтня 1944 р., з тим щоб не затягувати переїзд до настання зимових холодiв.

А що виявилося в дійсності? Насправдi процес переселення затягнувся з осенi 1944 р. до осенi 1946 р. з численними поневiряннями, втратами та покалiченням життя, знущаннями i трагiчнiстю долей сотень тисяч українцiв.

На пiдставi вищевказаної Угоди було створено по два вiд кожної держави Головнi представництва з евакуацiї, штаби яких знаходилися у Люблiнi (Польща) i Луцьку (УРСР). Очолювали їх головнi уповноваженi урядiв з евакуацiї громадян. Вiд Української РСР представництво у Люблiнi очолив тодiшнiй заступник наркома харчової промисловостi УРСР М. Пiдгорний. Головне представництво у Луцьку, на яке покладались обов’язки органiзацiї i проведення евакуацiї польських громадян з територiї захiдних областей України, очолював В. Цоколь. З боку польського уряду на данi посади були призначенi З. Беднаж, який разом з вiдповiдним апаратом знаходився в Люблiнi, а в Луцьку – Я. Вольський. В їх розпорядження входили районнi представництва (або повiтовi в Польщi). Всього на територiї Польщi на початок евакуацiї 20 вересня 1944 р. дiяло 11 апаратiв районних уповноважених, якi знаходились в повiтових центрах Польщi. Пiсля вигнання нiмецьких вiйськ iз територiї Польщi виявилась необхiднiсть у створеннi додаткових пунктiв в Санокському, Ярославському, Ново-Сангському i в Горлицькому повiтах, де проживала компактно значна кiлькiсть українцiв. Однак, фактично, на 1 березня 1945 р., окрiм 15 повiтiв, було виявлено ще 10 повiтiв (загалом 25 повiтiв iз 40), де компактно проживало українське населення. З польської сторони на 1 листопада 1944 р. був укомплектований лише один Луцький апарат районного уповноваженого iз 18 намiчених.

Звертає на себе увагу посада першого заступника головного уповноваженого уряду УРСР, який мав у своєму розпорядженнi вiдповiдний додатковий адмiнiстративний апарат. Такi посади обiймали: у Люблiнi – заступника народного комiсара внутрiшнiх справ УРСР, полковник державної безпеки Т.Кальник; у Луцьку – начальник вiддiлу НКВС УРСР, полковник держбезпеки М.Гребченко. Аналогiчнi посади були введенi при кожному районному представництвi, якi обiймали кадровi працiвники НКВС. З боку Польщi на посаду заступника був призначений капiтан безпеки С. Пiзло.

Вже 4 грудня 1944 р. Кальник в листi до секретаря ЦК КП(б) У Д. Коротченка доповiдав, що “практика роботи по евакуацiї українського населення з територiї Польщi показала, що серед населення, яке бажає евакуюватися, є багато антирадянського i українсько-нацiоналiстичного елемента. Цей елемент хоч i зараз репресованим не може бути, але вимагає оперативного обслуговування (якраз зараз на територiї Польщi) з тим, щоб по мiсцю розселення легше було б оперативно його обслужити. Введеннi по штату заступники районних уповноважень не в змозi займатися оперативно-чекiстською роботою в силу перевантаження iншою роботою, пов’язаною з евакуацiєю. Тому прошу ввести в штат другого заступника районного уповноваженого iз числа референтiв”. 

В архiвах, за свідченням їх дослідників, збереглися безлiч документiв, з яких видно, що працiвники НКВС кожнi 10 днiв подавали доповiднi про полiтичнi настрої українського населення, яке переїжджало до України, виявляючи в першу чергу учасникiв українських нацiоналiстичних органiзацiй. І особливий наголос робився на виявленнi оунiвського активу i його подальшому фiзичному знешкодженнi. Так, пiд контролем були бiльш-менш великi зiбрання, збори українського населення, абсолютна перевiрка ( а в разi потреби знищення) усiх поштових надходжень як тих, котрi виїжджали на Україну. так i тих, котрi вже оселилися тут.

Вже з самого початку дiї Угоди принцип добровiльностi з однiєї та iншої сторони був порушений. Так, за станом на 15 листопада 1944р. з територiї Польщi було вивезено лише 974 українськi сiм’ї, а польських з територiї захiдних областей УРСР – жодної. Це пояснюється тим, що українцi ще надiялися на утворення своєї державностi на споконвiчних своїх землях; невиїзд полякiв iз захiдного регiону лишав їх обiцяних радянською владою 64 тис. будинкiв евакуйованих; переселенцям своєчасно не подавалися вагони i вони змушенi знаходитися на станцiях по 7-8 дiб, що приводило до виникнення епiдемiчних захворювань; тi вагони що подавалися в бiльшостi своїй були абсолютно не пристосованi для перевезення людей; зi сторони польських властей з метою затримки виїзду українцiв стягувалися податки не тiльки за минулi роки, але й вимагалося погашення їх наперед у всiх їх видах.

Небажання полякiв виїжджати iз захiдного регiону України пiдкрiплювалося затягуванням початку роботи польських уповноважених на мiсцях. Якщо Луцький райапарат уповноваженого був укомплектований на 1 листопада 1944 р., то лише наступного дня вiдповiднi працiвники iз польської сторони виїхали для комплектування апаратiв райуповноважених в Ковелi, Ровно, Володимир-Волинському та Львовi. Бiльшiсть полякiв негативно вiднеслась до Люблiнської угоди. Не вiрячи польському уряду i визнаючи тiльки польський емiграцiйний уряд у Лондонi, вони сподiвалися, що по закiнченню вiйни їхня держава залишиться в межах кордонiв до вересня 1939 р. 

Зрив осiннього переселення змусив М. Хрущова запропонувати головi ПКНВ Є. Болеславу в листi вiд 27. ХI.1944 р. продовжити термiн подання заяв на переселення до 15 сiчня, а евакуацiю закiнчити до 1 березня 1945 р. Звертає на себе увагу той факт, що порозумiння в цьому питаннi радянського i польського державного керiвництва спiвпало з розгортанням на територiї Польщi справжнього терору проти українського населення польських збройних формуваннь, з одного боку, через бездіяльність офiцiйної влади, з іншого – через застосування репресивних методiв проти польського населення на територiї захiдних областей УРСР зi сторони НКВС. На територiї Польщi почастiшали випадки пiдпалiв українських господарств, вбивства українських громадян, викрадення коней, худоби, продуктiв харчування, теплого одягу та iн

На радянськiй територiї органами НКВС i НКДБ у груднi 1944 р. та в сiчнi 1945 р. були проведенi масовi арешти серед польського населення, особливо серед католицького духовенства. 3 лютого 1945 р. керiвник держбезпеки УРСР С. Савченко доповiдав М. Хрущову: “Як ми вже повiдомляли, пiсля проведених нами арештiв, запис полякiв на виїзд в Польщу рiзко збiльшився. Так, за 20 днiв, з 15 грудня 1944 р. по 10 сiчня 1945 р. число зареєстрованих виросло з 32 тис. до 50 тис. осiб у Волинськiй обл., з 3.129 до 12.109 —в Дрогобичiвськiй. В Станiславськiй обл. середньодобовий запис вирiс з 50-60 сiмей до 150. Агентурна розробка i перевiрка працiвникiв польських комiсiй по переселенню показала, що вони в основному засмiченi членами польських нацiоналiстичних органiзацiй, якi ведуть активну пiдривну роботу по зриву переселення». Всi цi заходи рiзко змiнили настрої i хiд переселення полякiв, якi почали в масовому порядку добиватися виїзду в Польщу. На 5 березня 1945р. на Волинi iз зареєстрованих 65.898 осiб польської нацiональностi було подано заяв на виїзд вiд 60.796 осiб.

Хоч керівні органи радянської влади формально потурбувалися про прийняття спільної постанови Раднаркому і ЦК КП(б)У від З жовтня 1945 р. "Про невідкладні заходи по господарському влаштуванню українського населення, яке прибуло з Польщі, і роботу серед них", становище на місцях не поліпшилось. Більше того, через два дні наркомат внутрішніх справ УРСР видає наказ "Про запобігання самовільних переїздів господарств евакуйованих з Польщі із східних областей в західні"²⁷. У порядку виконання наказу на головних шосейних дорогах, залізничних станціях було організовано перевірку громадян, що пересувалися в західному напрямку республіки.

Та не набагато кращими було становище переселенців-українців і в західному регіоні. З початком евакуації по 1 липня 1945 р. до Волинської області прибуло 2 тис. 305 господарств, з них лише 1 тис. 105 господарств були розміщені в окремих будинках, решта жили по 2-3 сім'ї у своїх родичів і знайомих. Для належного розміщення прибулих господарств необхідно було провести ремонт будівель, залишених польськими громадянами, і заново побудувати нові. Для цього в області, де третину території займали лісові угіддя, не вистачало 18 тис. 880 м³ лісоматеріалу. У Луцькому районі за весь 1945 р. було збудовано лише 10 нових хат, а в Рожищенському та інших районах тільки приступили в кінці року до будування і ремонту житлових приміщень. У зв'язку з відсутністю вільних земель і будівель намічалося переселити до північних районів з Теремнівського 246 господарств. Уже через кілька днів по переїзді господарствам вручалися зобов’язання на держпостачання за 1945 р., що суперечило статтям Люблінської угоди²⁸.

За станом на кінець вересня 1946 р. в Станіславській області 2 тис. 556 сімей переселенців не були забезпечені власним житлом, у Тернопільській - 8 тис. 718 сімей, Львівській - 1 тис. 442, Дрогобицькій - 1 тис. 308, Ровенській - 4 тис. 232. У всіх областях регіону із 40-45 % господарств переселенців не були проведені взаєморозрахунки і виділення земельних угідь². Надання господарствам необхідних земельних площ було в основному завершено на кінець 1947 – початок 1948 рр., коли в західному регіоні розпочиналася масова колективізація сільського господарства. Остаточний фінансовий розрахунок затягнувся до середини 1950-х рр.³⁰

На 20 листопада 1946 р. до УРСР було переселено 122 тис. 622 сім'ї, у котрих нараховувалося 482 тис. 880 осіб, або 97,4 % кількості всіх сімей, і 97 %, зареєстрованих на виселення.

Так за якихось два роки, не за власною волею, змiнювалося доля сотень тисяч українцiв. Терор на споконвiчнiй своїй землi, змiна по кiлька разiв мiсця проживання, розлучення цiлих громад i родин, втрата нажитого роками майна, нестерпне ставлення до господарського i побутового влаштування зi сторони мiсцевих властей, арешти, страта та вислання за найменше нацiональне самовиявлення – ось результат волюнтаристсько-командних методiв регулювання людським життя тоталiтарною державою. 

БОЛЮЧЕ ВІДЛУННЯ ДЕПОРТАЦІЇ У БАТЬКОВІЙ ДОЛІ

Нелегкі переселенські випробування випали й на долю мого батька. Жив вiн з матiр’ю i старшою сестрою в селi Стенятин Грубешiвського повiту Люблiнського воєводства, по-волинськи кажучи, “за Бугом”. Вказуючи в рiзних анкетах мiсце народження батька, я до назви села i воєводства у дужках додавав слово “Польща”. Менi завжди кортiло дiзнатися: де той Стенятин? А коли почав працювати в пресi, поставив перед собою мету: обов’язково побувати в селi, де народився батько i де могила мого діда.

I така нагода трапилася. У липнi 1979 року через Спiлку журналiстiв України я придбав туристичну путiвку на поїздку в складi групи журналiстiв до Польщi та НДР. Поїздка привабила мене зокрема тим, що в нiй було передбачене дводенне перебування в Люблiнi, центрi воєводства, до якого входив Стенятин. Але, ясна рiч, вiдвiдання невеличкого села, розташованого далеко на схiд вiд Люблiна, у програмi журналiстської турпоїздки не передбачалося.

I тут я згадав, що з Люблiнщиною дружить Волинь, що вони – регiони-побратими. А ще згадав, що в обласнiй газетi “Радянська Волинь” перiодично з’являлися добiрки матерiалiв з люблiнської газети “Штандарт люду” (“Прапор народу”). Зателефонував головному редакторовi “Радянської Волинi” Полiкарпу Шафетi, якому я ще в роки навчання в Луцькiй школi-iнтернат носив замiтки i якого вважав i вважаю одним iз своїх перших вчителiв у журналiстицi. Полiкарп Гервасiйович пiдтвердив: зв’язки iз “Штандартом люду” не втраченi. А щодо нього самого, то вiн, крiм цього, пiдтримує особистi дружнi контакти з головним редактором воєводської газети Євгенiушем Мисловським.

- Як ви гадаєте, чи мiг би я зiслатися на наше з вами знайомство i попросити в нього сприяння у поїздці в рiдне батькове село, – запитав я у Полiкарпа Гервасiйовича.

Вiн не тiльки не заперечував, а й попросив передати своєму польському колезi сердечне вiтання.

Що й казати, я виконав це з великою радiстю. Євгенiуш Мисловський зустрiв мене привiтно, почастував кавою, з приємнiстю почав згадувати про поїздки на Волинь i пам’ятнi “здибання” з Полiкарпом Шафетою. А коли я виклав суть мого прохання, тут же запросив до свого кабiнету редакцiйного водiя i наказав йому негайно готуватися в дорогу.

- Зараз вже обiднiй час, а шлях до краю, де жив ваш батько, неблизький. Це зовсiм недалеко вiд кордону з Волинню, – сказав вiн, прощаючись зi мною.

Менi здавалося, що їхали ми повiльно й довго. Нетерпiння i збудження моє наростало. Я намагався сяк-так пiдтримувати дiалог з водiєм, проте думками вже був у батьковому селi. Яке воно? Як виявилося, типове для наших країв. Таке ж, як i нашi волинськi села: з ледь хвилястим рельєфом, полями, садами, широкими долинами, лугами. Центральна вулиця села, на яку ми стрiмко в’їхали, була заасфальтованою, обсадженою деревами. Власне, вона була не тiльки головною, а й, по сутi, єдиною, оддалiк вiд неї виднiлися хiба що окремi оточенi огородами садиби – наочне свiдчення того, що сюди, як, до речi, i в бiльшiсть польських сiл, не дiйшла тоді соцiалiстична колективiзацiя.

Та мене вразила не вiдсутнiсть слiдiв колгоспу, а якась “безлюднiсть” села, навiть у його центрi. I тiльки у склепi, сiльському магазинi, нам вдалося знайти “живу душу”. Продавець, пiсля наших розтлумачувань, чого ми сюди приїхали, порадив водiєвi повернутися до в’їзду в село i там зайти до пана Легоцького. Вiн, мовляв, живе у Стенятинi давно, ще з довоєнних часiв: може, щось i згадає...

Пана Легоцького i його дружину ми знайшли на подвiр’ї їхнього “одноосiбного” господарства. Вони, не зважаючи на поважнi роки, поквапливо носили до клунi привезене сiно: на небi збиралися грозовi хмари, тож господарям було не до розмови. Вона почалася тiльки пiсля того, як робота була скiнчена.

Чи знав пан Легоцький сiм’ю мого батька?

- Так, знав. Сороки були добрi господарi. Їхня хата i присадибна земля була зовсiм недалеко звiдси, – i спiврозмовник показав рукою на те мiсце. Тата вашого я погано пам’ятаю; був вiн тодi ще хлопчаком. Зате його сестру Марiю пам’ятаю чудово. Красива була панянка! Не один хлопак на неї заглядався. Зiзнаюсь, що й менi вона впала в око. Думав навiть на нiй одружитися. Але дорогу менi перебiг Гендрик iз Жулина, сусiднього села...

Остання фраза мене остаточно переконала: пан Легоцький не видумує: вiн справдi знав сiм’ю мого батька. Бо Марiя таки була замужем “за Єндрухом”, так його називали на Волинi, у моєму рiдному селi Романiв, куди пiд час переселення потрапило ряд сiмей “з-за Бугу”. Пан Легоцький пам’ятав i дiда Сафата.

- Чи можна було б побувати на його могилi? – запитав я.

- Можна й побувати, – без особливого бажання згодився вiн. Цвинтар для православних був на околицi села. Правда, те, що ми побачили, з великою умовнiстю можна було назвати цвинтарем. Це була обмежена сiтчатою огорожею i заросла кущами, деревами, густими бур’янами територiя, на яку навряд чи хто-небудь заходив. Схоже, пановi Легоцькому було нiяково. Менi ж – дуже сумно. Щоб якось розрядити ситуацiю, мiй супровiдник, пробившись через заростi, пiдвiв мене до одинокого вцiлiлого дерев’яного хреста без жодних карбувань на ньому.

- Оце і є могида вашого діда.

Я мав у цьому великий сумнiв, але хотiв йому вiрити. Поцiлував хреста, вклонився могилi. У нiй, а, може, десь поруч, в iншiй, спочивав вiчним сном мiй рiдний дiдусь, якого менi не довелось побачити (навiть фотосвiтлини його не збереглося). Вiн так рано покинув цей бiлий свiт, але залишив менi не тiльки прiзвище, а й свiтлу пам’ять як про добру, працелюбну, талановиту, вiддану сiм’ї й родинi, чутливу до чужих турбот i бiд людину. Я знаю, що вiн був саме таким. I не тiльки iз слiв мого батька. А найперше тому, що таким був мiй тато, якого вiн виховав. Хай пухом буде земля моєму дiдусевi на тому занедбаному через жорстоку iсторiю українському цвинтарi на нинiшнiй польськiй територiї.

Чи живе нинi в Стенятинi хто-небудь з українцiв? Про це я запитав пана Легоцького, коли ми повернулися на подвiр’я його домiвки.

- Нi. Принаймнi, менi про це не вiдомо, – вiдповiв вiн i пiсля деякої паузи додав: – Тут i полякiв живе дуже мало. Село – на периферiї. Господарювання неприбуткове. Охочих iз свiтання до смеркання працювати на землi небагато. От у мене двi дочки. Де, ви думаєте, вони? Обидвi у Варшавi. I навряд чи сюди повернуться. Так, я маю якусь технiку для господарювання i поки що не втратив сил для роботи. Але хiба надовго їх вистачить? Польський землевласник – це не американський фермер, який усiм забезпечений i якого багато в чому пiдтримує держава. А в нас? Мабуть, як i у вас. Але не буду про це теревенити. Ви ж – кореспонденти...

На ту хвилину з хати вийшла господиня. Вона винесла у хустинцi кiлька пирогiв.

- Ще гарячi: тiльки з печi.

Я подякував за гостину й за ту увагу, яку менi придiлили, особливо ж – за можливiсть поспiлкуватися з ними – тими, хто пам’ятав i знав сiм’ю, в якiй народився i зростав мiй батько. Наше прощання прискорили першi краплi дощу, якi перейшли у справжню зливу...

На Волинь, у рiдний Романiв, я приїхав одразу пiсля цiєї туристичної мандрiвки. Ясно, що квiнтесенцiєю спогадiв про неї була докладна, пiдкрiплена фотознiмками, розповiдь про поїздку в Стенятин (про неї я батька не попереджав – хотiв, щоб це стало для нього приємним сюрпризом). Батько вислухав мене з помiтним хвилюванням. Потiм вiн розмочив у молоцi зачерствiлий пирiг, спечений панi Легоцькою з хлiба землi його дитинства – вiн виявився для батька найдорожчим подарунком iз привезених мною.

Але коли я завершив свою розповiдь про поїздку в Стенятин, котрою я, чого там приховувати, пишався, батько раптом задав менi абсолютно несподiване запитання:

- I ти не побоявся туди поїхати?

Страх. Перед чим? Звiдки? Чого боятися? Я був щиро здивований. Почав щось говорити про те, що зараз 1979-й рiк, що вiйна вже – далеке минуле, що з Польщею ми – надiйнi союзники, в одному соцiалiстичному таборi, за одним щитом Варшавського договору.

Тато вислухав цю мою розлогу лекцiю i сказав:

- А менi б туди їхати було страшно... Ти ж не знаєш, що ми там пережили. 

Мiй батько з родиною потрапив у цей “переселенський вир” у лютому 1945 року. Про переселення своєї сiм’ї батько, хоч i скупо, але дещо розповiв. Особливо про те, як їх у товарняку доставили на одну iз станцiй Миколаївської областi. Необроблених земель на пiвднi України через нестачу там робочої сили не бракувало. От i вирiшено було вiдразу розв’язати двi проблеми: i забужан розселити, i пiвденноукраїнську цiлину пiдняти.

Але тут прибульцi раптом запротестували: їм, людям з лiсового краю, немилий був цей безлюдний i безлiсний степ. Нiхто, мабуть, не став би рахуватися з їхнiми протестами. Однак комусь iз переселенцiв прийшла думка звернутися з вiдповiдним проханням до Нiни Петрiвни Хрущової, дружини на той час керівника України. Чому саме до неї? Як виявилося, вона походила iз забузького краю.

I цей хiд спрацював. Переселенцiв повернули з Миколаївщини на північний захід України, у Волинську область, i висадили на станцiї Кiверцi, що пiд Луцьком. Кiлька десятків сiмей поселили в Романовi. Серед них i мого батька з його матiр’ю та сім’єю сестри Марії.

* * *

Як могло не боліти батькове серце, переживаючи ці жахіття? Як могли пережити переселенське горе сотні тисяч українців, позбавлених даху над головою, силоміць вигнаних з рідної землі безсердечними перекроювачами географічних карт і доль цілих країн і народів? 

…Для старшого покоління українців цього багатостраждального прикордоння то була не перша депортація. За тридцять років до неї, на початку Першої світової війни, понад триста тисяч жителів цього краю під виглядом порятунку від наступаючих військ Австро-Угорщини і Німеччини Росія вивезла далеко на схід, переважно в сибірські губернії. Майже третина вимушених біженців померла в дорозі, значна кількість осіла в тих краях і тільки невелика частина депортованих повернулася в рідну сторону.

 І депортація 1944 – 1946 років теж виявилася для українського прикордоння не останньою. У квітні 1947 року польська влада почала сумнозвісну операцію «Вісла». За своєю суттю це була військово-політична операція. 150 тисяч українців, у тому числі в’язнів концентраційного табору «Явожно», за лічені дні було силоміць вивезено на північно-західні землі Польщі. Наступного року майже десять тисяч українців примусово виселили з прикордонної смуги на підставі угоди про демаркацію радянсько-польського кордону. У 1951-ому 32 тисячі українців Західної Бойківщини були переселені у південні райони УРСР внаслідок угоди між СРСР і Польщею «Про обмін ділянками державних територій».

Ніхто в Україні не закликає сьогодні до перегляду існуючих кордонів і в жодному разі не буде слідувати прикладові північно-східного сусіда, який підступно напав на Україну і взявся знову перекроювати на свою користь географічну карту та приєднувати до своєї безмежної території ще й цілі регіони сусідів. Але в ці дні, пов’язані з 80-літтям початку переселенської трагедії сотень тисяч українців, ми маємо згадати про неї і пам’ятати про ті великі, гіркі, драматичні поневіряння, яких вони зазнали.

Михайло Сорока, заслужений журналіст України