Труднощі мобілізації: як їх подолати й поповнити військо
Щоб суспільство було ціле, а військо «сите», потрібна потужна інформкампанія, терміни демобілізації і справедлива система залучення
ТЦК знову ходять у рейди – останніми тижнями рясніло новинами про візити військових з поліцейськими до ресторанів, клубів та інших багатолюдних місць. «Суспільству треба звикати до того, що перевірка військово-облікових документів, заходи оповіщення ТЦК та СП разом з правоохоронними органами – це нормальна практика», – заявила офіцер сектору мобілізаційно-оборонної роботи Київського ТЦК та СП Лариса Козак в ефірі телемарафону «Єдині новини» в середу, 16 жовтня.
Це пряме свідчення того, що закон про мобілізацію виявився неефективним й інших засобів поповнення війська не лишилося – таку думку висловив на своєму каналі в Телеграмі Роман Пономаренко, воєнний історик та аналітик, а нині – офіцер бригади НГУ «Азов». «Показово, що закон приймали, щоб позбутися цієї хибної практики. Проте об’єктивна реальність знову все розставила по місцях», – пише він. Україна до кінця року має намір мобілізувати 200 тисяч чоловіків, але навряд чи ці плани реалізуються, писало на початку жовтня видання «The Times» із посиланням на секретаря Комітету ВР з питань національної оборони Романа Костенка.
Виходить, засобів не густо, але армію поповнити треба, ще й суттєво. Як для цього працювати з військовозобов’язаними зокрема і суспільством взагалі, ми розбиралися з експертами.
Помилки мобілізації = дірки на фронті
Існує два підходи до формування армії: професійний і мобілізаційний, говорить Валерій Пекар – підприємець, громадський діяч та викладач Києво-Могилянської бізнес-школи. Професійна армія складається з високомотивованих людей, які вступають до її лав добровільно. Цих людей у будь-якому суспільстві не може бути багато, пояснює він. В Україні такі люди вже воюють, вони пішли добровольцями. Кількість добровольців не безмежна. Але якщо війна «невелика», їх вистачає. «На жаль, наша війна велика, і наявність такого сусіда не дозволяє нам обійтися професійною армією (принаймні, поки Росія існує в нинішньому імперському вигляді і ще не деколонізована), – говорить Пекар. – Потрібна велика армія, а це означає мобілізацію».
Різкі слова «провал мобілізації» звучать від різних експертів, лідерів думок усе частіше. Юрій Гудименко, молодший сержант ЗСУ у відставці та лідер Руху «Демсокира», теж днями їх вживав у своєму дописі у Фейсбуці. Провал – це коли мети не досягнуто, пояснює Юрій. Щоправда, яка мета – поточний план мобілізації, точно не відомо, офіційної заяви про 200 тис. до кінця року насправді ж не було. «Ніхто крім вищого командування не знає, про які цифри йдеться. Але судячи з інформації, яку отримую з фронту, поповнення піхоти відбувається дуже повільно, недостатньо, нестача стосується насамперед старих бригад (створених до 2022 року), – говорить Гудименко. – І навіть те незначне поповнення здебільшого недієздатне (з медичних, психологічних причин)».
«Не маю права називати цифри, але після короткого сплеску цього літа мобілізація знову просіла – ми за осінні місяці набираємо меншу кількість людей, ніж становлять наші бойові втрати за цей час. Тобто, наша армія сточується», – говорить військово-політичний аналітик, ветеран АТО Євген Дикий. На його думку, саме через це було втрачено Вугледар і, можливо, є загроза втрати Куп’янська. «Думаю, не я один звернув увагу на рекомендацію мешканцям Куп’янська евакуюватися. Ми добре знаємо, перед чим це зазвичай трапляється», – каже він.
Потенціал закону про мобілізацію вичерпався і взагалі його правильніше називати законом про деяке впорядкування військового обліку, вважає пан Євген: у ньому не було жодної норми, яка б посилювала мобілізацію. І диво, що цей документ дав певний позитивний ефект і влітку відбувся досить відчутний притік і мобілізованих, і добровольців. «Та потім дуже багато людей розібралися, що цей закон про військовий облік не так багато чого й змінив, – говорить аналітик. – У ньому багато дірок, ухилянти ці дірки познаходили. А деякі просто вирішили, що штраф 25 тисяч грн – це не так і багато». Це спричинило просідання темпів мобілізації і, за висловлюванням Дикого, жести відчаю – рейди клубами та концертами.
Мінімум броні, максимум – невідворотної відповідальності
Якщо порівнювати з ситуацією у США часів війни у В’єтнамі (остання велика мобілізація в Штатах до переходу на професійну контрактну армію), коли відбувалися масові акції протесту по всій країні, марш на столицю («Похід на Пентагон»), можна сказати, що у нашому суспільстві проблем із мобілізацією майже немає, іронізує Юрій Гудименко. І можна себе цим втішати або ж відверто говорити, що симптом, навіть легкий, сигналізує про хворобу і вона ускладниться, якщо її не лікувати.
«Як громадянин я отримую від держави (в заявах, інтерв’ю політиків, урядовців) сигнали абсолютно протилежні», – говорить лідер «Демократичної сокири». Перший – що війна в поганій стадії, нам не вистачає людей та зброї. А другий, що на війну підуть не всі. Бо є бронювання, економічне бронювання, масове хабарництво, пов’язане з ухилянтами. «Тобто є люди, які дали гроші і вже в армію не підуть, а піде той, кому не пощастило - я це трактую саме так, – пояснює він своє бачення проблеми. – Яка ж мотивація йти в армію, якщо можна докласти зусиль, ресурсів і цього не робити?».
Державні діячі мусять визначитися, який із цих меседжів головний і транслювати суспільству саме його, впевнений Гудименко. І краще про те, що служба у війську все ж торкнеться кожного. «Кожен чоловік призовного віку в Україні має бути приписаний до якоїсь конкретної бригади і знати про це», – говорить учасник бойових дій. Коли буде потреба в нових людях у цих бригадах, то вона зразу задовольнятиметься. А люди, розуміючи, що рано чи пізно йти доведеться, вкладатимуть ресурси не в ухилянтство, а у власну підготовку. «Можливо, це виглядає утопічно, але моє знання психології людей говорить, що розуміння невідворотності чогось спонукає діяти не так, як діяли досі», – переконаний пан Юрій. Ключовий момент – це має стосуватися всіх, виняток – лише для тих, хто працює на оборонку, критичну інфраструктуру, в медицині. «З кожним заброньованим від служби магазином іграшок чи цирком втрачається сама логіка цього процесу», – каже Гудименко.
Питання мобілізації – це, передусім, питання справедливості: рівне навантаження на регіони, на різні соціальні групи, на заможних і незаможних тощо, говорить і Валерій Пекар. А водночас потрібно подолати корупцію в системі роботи з військовозобов'язаними, потрібна ротація тих, хто відслужив вже кілька років, а це вимагає змін у системі управління військами. «Потрібна прозора система бронювання, необхідна для того, щоб не впала економіка, й особливо для ВПК, каже також він. – А ще чесна публічна комунікація щодо проблем, планів і перспектив». Якщо люди розумітимуть, що конкретно їм та їхнім сім'ям несе поразка й чому не можна її допустити, якщо будуть знати, що мобілізація вибудована максимально прозоро й справедливо, вони по-іншому ставитимуться до неї, вважає відомий публіцист. Бо маємо комплекс складних проблем, системне рішення яких не можна замінити рейдами по концертах і ресторанах. «Це велике завдання для уряду й парламенту. Сподівання, що все само собою владнається, не справдилося. Потрібні політична воля та системна робота», – впевнений він.
А от Євген Дикий вважає рейди правильною тактикою. «Ми маємо створити в суспільстві атмосферу, в якій ухилянт знатиме: концерти не для нього, ресторани й кафе не для нього, – пояснює свою думку він. – Якщо він не хоче виконувати свій громадянський обов’язок, стояти на військовому обліку, то все що йому лишається – тихенько сидіти в підвалі й сподіватися, що не знайдуть. Саме таку атмосферу варто створити». Цим, звісно, не обмежуватися. Вже дуже загострилася необхідність прийняти справжній закон про мобілізацію, а в ньому – два ключових рішення, про які йшлося ще рік тому, але не вистачило політичної волі. «По-перше, ми маємо ухвалити граничний термін служби. Вже пропустили той момент, коли це могло бути три роки, вже треба ухвалювати 4 чи 5, – говорить Дикий. – Та мусить бути граничний термін служби й норма про те, що день безпосередньої участі в бойових діях рахується за три». Також необхідно криміналізувати ухилення від військового обліку, щоб це була не адміністративна відповідальність, а кримінальна з реальним терміном. Бо наразі пересічний військовозобов’язаний українець стоїть перед вибором: або одягнути форму безстроково, або заплатити 25 тис. грн штрафу та й по всьому. «А треба поставити людей перед абсолютно іншим вибором. В будь-якому випадку віддаєш чотири роки життя заради того, щоб існувала наша країна. Але – або у формі й повертаєшся героєм, або на зоні», – пояснює Євген Дикий.
Потрібен єдиний і правдивий меседж
«Сумна правда в тому, що українці в масі своїй воювати не хочуть, а військова служба є максимально непопулярною», – пише на своєму ТГ-каналі Роман Пономаренко. Зокрема, тому, що українському суспільству гостро не вистачає відповідальності, вважає аналітик. Чому воно втрачає згоду на продовження війни, Валерій Пекар детально пояснює у своєму недавньому дописі.
Це виражається у толеруванні СЗЧ, у блокуваннях авто ТЦК та прикордонників на Закарпатті, у вражаючих сумах, які українці несуть «рішалам», щоб отримати статус людини з інвалідністю, прослизнути за кордон, скористатися ще якоюсь лазівкою.
А ще – у схвальних реакціях на ці події в соцмережах. Нехай до того частково рук доклали боти. Але правда й те, що, як висловився в одному з інтерв’ю головний консультант відділу воєнної політики Національного інституту стратегічних досліджень, старший аналітик БФ «Повернись живим» Микола Бєлєсков, «є сегмент населення, який, на жаль, не асоціює свою безпеку, безпеку своєї сім’ї, з безпекою держави». Є той, що свідомо ухилятиметься за рахунок інших. Переконати, умовити їх ні рекламою, ні обіцянками вигод, ні високими словами про Батьківщину не вийде. Але, може, варто хоча б вплинути на загальну картину, щоб у ній не вважалося нормальним публічно ображати працівників ТЦК чи демонстративно дезертирувати.
Аби не допускати такої ситуації в суспільстві, варто було ще під час перших інцидентів (як от у селі Космач на Прикарпатті, коли місцеві мешканці напали на жінку з дитиною, нібито «навідницю ТЦК») діяти рішуче й притягувати тих, хто перешкоджав діяльності ТЦК, до відповідальності, впевнений Євген Дикий. Бо то – питання виживання держави. «Мене в цьому рейді після концерту ОЕ найбільше обурили люди, які кричали: ганьба ТЦК і поліцейським. Хай вони покричать «Ганьба!», коли їх будуть ґвалтувати буряти», – говорить він. На думку експерта, до цього дійшло, бо влада стабільно намагається перевалити всі проблеми мобілізації на армію. Хоча мобілізувати – то взагалі не її справа: армія відповідає за людину з того моменту, коли та одягнула форму. А як ця людина в армію потрапить – зона відповідальності цивільної влади й тилового суспільства. Тобто формула, за якої військо має саме себе поповнювати, хибна від початку. «Співробітники ТЦК мали б узагалі сидіти в себе й не виходити на вулицю, а лише обслуговувати тих, хто прийшов, як у ЦНАП, – говорить Дикий. – Та органи влади уникають брати в цьому участь, бо це не популярно». Добре, каже, що хоча б Нацполіція почала нарешті виконувати свою частину роботи з мобілізації.
З людьми ще можна й треба працювати, та єдиної державної інформаційної політики стосовно цієї теми не існує. «А є бажання цивільної влади і політиків взагалі уникати теми мобілізації: вона, бачте, токсична, голосів не додає», – говорить Дикий. Хоча вірна впевнена комунікація тут – питання існування держави в майбутньому. Жорсткі закони та апарат примусу у війні на виживання проти великої мобілізованої армії – це неминуче, впевнений аналітик. Та паралельно з примусом має йти робота з роз’яснення з боку держави, медіа. «Замість повідомлень про чергового потопельника з Тиси варто розповідати, скільки звичайних українських чоловіків того дня отримали повістки, тяжко зітхнули й пішли виконувати свій обов’язок, – наводить приклад він. – І не смакувати кожен випадок, коли ТЦКашники перевищують свої повноваження, – вони мусять їх перевищувати, бо ті, в кого є повноваження, не поспішають ними користуватися». Адже військові добре знають, скільки людей у їхніх колишніх частинах, як важко там тримати позиції і, що крім них, ніхто поповнення не забезпечить. «Поки не бачу, щоб деякі медійники, перш ніж публікувати щось, ставили собі питання: а чию перемогу я наближаю цим матеріалом?», – говорить пан Євген і запевняє, що попри все вірить, що переламати ці суспільні настрої ще можна.
Інформаційний супровід мобілізації дуже важливий, оперативне і правдиве висвітлення процесу впливає на його хід, говорить керівник Центру стратегічних комунікацій Ігор Соловей. «Ми бачили різні етапи інформаційної підтримки мобілізації. Найкраща ситуація – в підрозділах, де до комунікації з військовозобов’язаними ставляться відповідально, творчо, – розповідає він. – Є багато хороших кейсів, завдяки інформаційним кампаніям вони регулярно поповнюються особовим складом». Централізована політика держави теж має бути, але на її рівні все ж важливіше доносити чіткі правила, забезпечувати прозорі умови й виконання даних обіцянок. Лякає саме незнання особливостей процесу і задача держави – подолати ці страхи. «Хоча досвід показує, що люди будь-що знайдуть виправдання своїм діям чи бездіяльності, – зауважує Соловей. – Не слід підживлювати їхні страхи неправомірними діями співробітників ТЦК».
Необхідно добитися розуміння: залучені до мобілізації військові діють чітко за алгоритмами, а громадяни не мають чим їм дорікати. Ці люди виконують свої обов’язки, вони – військові з реальним досвідом і на ротаційних умовах продовжують брати участь у бойових діях, тож звинувачувати, що вони сидять в тилу, не випадає. А за перешкоджання їхнім діям буде кримінальна відповідальність. «І це має лунати з усіх можливих ресурсів, від усіх залучених у процес, лідерів громадської думки. Що війна – народна і відсидітися не вдасться», – говорить Ігор Соловей. Зрештою, військові частини можуть займатися мобілізацією напряму, тож якщо немає бажання звертатися до ТЦК, знайти собі місце можна й напряму. «Всі умови для проходження військової служби створені, громадянам лишається тільки виконати конституційний обов’язок», – каже він.
Щоправда, ухилянти шукатимуть будь-яку аргументацію проти, а ще ж є люди, які допомагають цю аргументацію знайти, говорить Євген Дикий. Наприклад, адвокати, що знаходять різні лазівки в законодавстві й широко рекламують свої послуги, діючи абсолютно легально. «Щодо цього має бути дуже рішуча позиція держави, – переконаний він. – Розумію, що це речі не просто не популярні, а дуже не демократичні, але ми в парадоксальній ситуації: щоб зберегти на майбутнє демократію, свободу слова, права людини, на час війни від них частково треба відмовитися».
Тетяна Негода, Київ
Перше фото - Укрінформ