Чужих дітей не буває, або Реальні історії про дитячі будинки сімейного типу
Радощі, складнощі і здивування: історії двох матерів-виховательок, які створили дитячі будинки сімейного типу
Успішне майбутнє дитини, віра її (або його) у себе та подальша адаптація в соціумі закладаються з найменшого віку в люблячій родині. На жаль, багато дітей в Україні живуть без турботи батьків. На сьогодні тисячі дітей не отримують необхідних умов для повноцінного формування особистості та щасливого життя – материнської любові й родинного оточення.
Допомогти можуть небайдужі люди, які приймають дітей до своїх родин та виховують як рідних. Також однією з форм виховання є велика прийомна родина (дитячий будинок сімейного типу, ДБСТ). Це родини, які приймають на виховання дітей-сиріт, позбавлених батьківського піклування. У такій сімʼї може виховуватись до 10 дітей, включно з біологічними. Стосунки між батьками-вихователями та дітьми, що потрапили у родину, –традиційно сімейні. За даними на 1 листопада 2024 року в Україні функціонують 1294 великі прийомні родини, в яких виховують 8693 дитини.
Ми поспілкувалися зі Світланою Рожицькою з Тернопільщини та Катериною Долговою з Львівщини про їхній досвід створення великої прийомної сім'ї та дізнались про умови проживання й адаптацію дітей у цих родинах.
Світлана Рожицька стала матір'ю-вихователькою майже випадково, а більшість дітей потрапляли до її родини ніби за велінням долі. У 2000 році жінка познайомилася із 16-річною дівчиною, яка мала порушення слуху й мешкала в інтернаті. Пані Світлана на той момент ще не створила власної родини, але відчула потребу стати мамою дитини, яку «подарувало життя».
«Ми випадково зустрілися на вулиці. Згодом я дізналася, що дівчина не спілкується з біологічною родиною через проблеми з психічним здоров'ям матері, а із часом мені вдалось забрати дитину до себе, офіційно оформити на неї документи. Відтоді поступово у моєму житті почали з'являтися нові діти», – розповідає Світлана Рожицька. Наступною невипадковою випадковістю стала звістка про те, що від новонародженої дівчинки у пологовому відмовилася рідна племінниця пані Світлани. Жінка вирішила забрати до себе немовля, попри те, що мала вже двох маленьких біологічних дітей.
«Ми з моєю матір’ю намагались виходити дитину, купували все необхідне, проте одного дня дівчинку забрали, не повідомивши нам про її перебування. Я не мала права брати до себе дитину, оскільки мати не відмовилась від дочки офіційно», – згадує жінка. Розповідає, що шлях до оформлення документів на дитину був важким і тривалим, але маленька родичка все ж таки потрапила до її сім'ї.
«Я натрапила на дитину аж через 8 років в одному з дитячих будинків і врешті змогла взяти її до себе. Згодом з того ж закладу взяла ще одну дівчинку. Так наша родина розросталась», – додає пані Рожицька. Пригадує, що один із синів став буквально подарунком долі – прийшов до родини у святковий вечір.
«З'явився символічно, під Новий рік, невдовзі після народження моєї третьої дитини. У двері в святковий вечір постукало двоє підлітків у нетверезому стані, просили гроші на їжу. Кошти я не дала їм, але нагодувала. Один з них так і залишився в мене, щоправда, офіційно оформити документи на нього вдалось лише за кілька років…» – пригадує Світлана Рожицька. Пояснює, що, за статистикою, підлітків беруть у прийомні сім’ї рідше, аніж дітей дошкільного віку. Це пов’язано з труднощами виховання та адаптації. Проте саму пані Світлану це не лякало, адже до кожної дитини, будь-якого віку жінка завжди шукає індивідуальний підхід. Додає, що іноді найбільша складність полягає не в спілкуванні з дитиною, а в бюрократичних перепонах.
Матір-вихователька ділиться: здобути довіру завжди непросто, бо діти часто мають упередження до дорослих через попередній травматичний досвід.
«Я почала глибше розуміти та приймати цей факт, коли пішла вчитись, що й роблю до сьогодні. У мене були діти, на яких соціум поставив клеймо: «з нього нічого не буде», та я намагаюсь по-різному їх підтримувати. Ми разом можемо ставити цілі, я стараюсь окреслити їм їхнє майбутнє у якомога кращих фарбах, дозволяю мріяти й підтримую на шляху до цих мрій. І це працює!» – з радістю ділиться пані Світлана. Розповідає, що індивідуальний підхід допомагає також із дітьми, яким потрібна особлива підтримка. Наприклад, із вихованцями з інвалідністю.
«Хлопчику з ДЦП, якого я забрала у 12 років, тепер 23, закінчив інститут. Важка історія та доля, проте дуже розумний був. Я також його мотивувала займатись, щоб зміг бути самостійним. І доволі непогано виходить – живе окремо. Йому надали соціальне жито, тому тепер веде нормальний, активний спосіб життя окремо від нас, але бачимось та спілкуємось регулярно», – розповідає Світлана Рожицька. Додає, що хлопець, зокрема, навідує батьків на свята – так у родині заведено зі самого початку.
«Пригадую сльози радості та вдячності – декому з дітей спершу навіть не вірилось, що таке буває: свято роблять саме для них. Також щосуботи в нас сімейна вечеря. Це один день на тиждень, коли збирається вся сім'я. Ми готуємо з п'ятниці. За столом спілкуємося. Старші діти, які не живуть з нами, також періодично приїжджають на ці вечері. Пам’ятають, що це наша традиція, що принаймні один день на тиждень має бути присвячений сім'ї», – каже матір-вихователька. Зізнається, що на сьогодні їй найбільше болить ставлення в суспільстві до дітей із інвалідністю. Світлана наголошує – такі діти зазнають великих травм на різних рівнях, тож потребують уваги й розуміння.
«Лише через роки мої діти почали відкриватись і розповідати, які жахи доводилось проживати. Та, попри їхні проблеми, пов’язані з цим, деяким видавали медичний висновок про інвалідність безпідставно», – додає жінка. Світлана згадує історію однієї своєї вихованиці, на якій мало не поставили хрест через помилку в діагнозі та неготовність вкладати сили в розвиток дитини.
«Коли я привела одну зі своїх доньок на комісію у психіатричне відділення, лікарка заперечила у дівчинки наявність діагнозу, що був зазначений в листі про інвалідність. Нею просто не займались, і в 16 років вона не мала належної шкільної освіти. В училище її не прийняли, навіть мінімальні бали не поставили, та я вірила, що буде з неї роботяща дівчина. Так і сталось. Вона вийшла заміж, у 27 вже втретє їздить на заробітки, повноцінно живе», – розповідає матір-вихователька. Ділиться, що родина мотивує дітей до навчання та вибору професії власним прикладом. Ще змалечку в кожної дитини є свої обов'язки вдома, а згодом батьки приглядаються до зацікавлень кожного вихованця, намагаються зрозуміти, до чого діти мають хист, допомогти.
«Наш 17-річний син, який поки що не має вищої освіти, тепер вчиться в батька. Чоловік працює в полі, а син спостерігає за ним і знає вже всі технічні деталі та характеристики сільськогосподарського транспорту. З нього вже здібний і цінний помічник», – додає матір-вихователька. Наголошує, що підтримує всі починання, зацікавлення дітей, адже найперша мета її великої родини – показати дітям, що тут всі рідні, кожного вислухають і обігріють.
«Хоча ми й звичайні люди з чоловіком, живемо в селі, та приклад справжньої, люблячої родини я зобов’язана їм показати. Я дякую Богу за цих дітей, бо й власні діти навчилися любити те, що неможливо, здавалось би. Я вже не раз дякувала біологічним дітям (у героїні п’ятеро власних дітей, – ред.) за те, що вони мені дозволили любити чужих дітей, брати від них частинку й давати іншим», – ділиться жінка. Додає, що бачить результати своїх старань – прийомні діти не ділять суспільство на людей різних сортів, завдяки любові, допомозі в родині вони соціалізуються й адаптуються.
«Я спокійна за те, що коли всі діти виходитимуть у світ, то знатимуть, як взаємодіяти в сім’ї, як тато з мамою можуть любити, іноді сваритись та миритись, дітей виховувати», – каже пані Світлана. Додає, що наполегливість та безмежна любов до дітей керують нею й нині – завдяки ним досі функціонує її велика прийомна родина. Проте жінка зізналась, що не планує брати нових дітей і через свій вік, і через виснаженість. Однак вдячна за 23 своїх вихованців, яким присвятила життя.
Катерина Долгова з дитинства мріяла стати вихователькою в інтернаті. На такі плани надихала сестра, яку всиновили батьки. Ставши дорослою, вона пішла працювати в благодійну сферу, де зокрема опікувалася дітьми-сиротами, а згодом влаштувалася на роботу в дитячий будинок. Досвід роботи допоміг їй створити ДБСТ.
«Я довго працювала у громадській організації, там робота була пов’язана з адвокацією дітей у таборах. Це мене запалювало. Згодом працювала у дитячому будинку при організації, де в мене відбулась руйнація стереотипів. Я усвідомила значення виховного моменту. Побачила, що проблема переважно не в дітях, а в дорослих. Тобто якщо дорослі дають приклади, цінності – діти підхоплюють і несуть їх далі», – ділиться жінка. Додає, що плани створити велику родину спершу здавались ефемерними – не знала, чи отримає дозвіл, адже жила сама, без чоловіка й дітей. Коли ж її кандидатуру схвалили, взяла до себе одразу трьох дітей. А після офіційного оформлення ДБСТ дім пані Катерини почав поповнюватись дітьми різного віку.
«Першими підопічними були дітки, що рідні між собою, – сімейна група. З ними я проходила всі уроки батьків-початківців екстерном. Згодом додались двоє дітей. А потім прийняла в родину ще двійко дітей. Тоді у мене на вихованні були переважно підлітки. Наступним етапом я прийняла дітей 4, 6 та 7 років. У такому складі ми прожили близько п’яти років», – пригадує пані Долгова.
Пані Катерина згадувала, що все необхідне, зокрема житло, фінансування, забезпечили державні органи та місцеве самоврядування. Тож жінка могла зосередитись на головному – давати тепло й увагу тим, хто був її позбавлений. Зауважує: не любить офіційну назву «матір-вихователька», адже вона не вповні передає її ставлення до дітей.
«Насамперед завжди кажу: я для дітей – матір. Найбільше, чого потребують діти, – це любові. І не завжди вдається одразу прийняти дитину в серце. Можливо, хтось мене засудить, та для мене важливо, щоб я відчувала в серці повне прийняття дитини», – каже Катерина Долгова. За словами героїні, процес адаптації дітей у родині може бути надважким. Згадує, що були дуже критичні моменти, наприклад втечі з дому. У такі моменти пані Катерина нагадувала собі, що діти мають травматичний досвід і найперше потребують розуміння.
«Я завжди усвідомлювала, що це – через дуже важкий досвід життя, травмованість. Часто –через зранення дитини найближчими людьми, які б мали їх захищати. То як їм довіряти людям після цього? Проте рада, що ситуації вирішувались добре. У мене був хлопчик-підліток, з яким, думала, не доживу до його 18, та, на диво, почав жити окремо лише у 23» – з усмішкою розповідає мати-вихователька. Додає, що довірливі стосунки формуються не одразу, часто дітям, які були позбавлені батьківського піклування, необхідно багато часу, щоби розкритись.
«Переважно підлітки чи діти із сімейних груп не відразу так потребують надміру любові чи хочуть дозволити себе обіймати. Довіра формується з часом. Поцілунки, обійми, тепло, проведення спільного часу, турбота потребують відкритості обох сторін. Потрібен час, щоб довідатися про дитину більше, пізнати її світогляд тощо. Проте з першого дня намагаюсь їх запевнити, що вони мені дуже потрібні, і я щаслива, що вони в мене є», – каже жінка. Додає, що формат ДБСТ дає змогу дітям відчути себе великою родиною, зближує й формує емоційно здорові стосунки. Жінка зазначає, що тепер старші вихованці готові стати горою як за братів і сестер, так і за маму-виховательку: «Мої дорослі хлопці хоч не є рідними, та в труднощах завжди поруч». Вона додає, що найперше вчить дітей любові й прийняттю іншого. Тут допомагають різні активності, родинні свята, «особливі для кожного», і розподіл відповідальності за хатні справи.
«Мої діти вважають себе братами, сестрами. Вони дотепер спілкуються, допомагають одне одному. Якщо сваряться, то миряться, тримаються разом навіть після вибуття з родини. Конфлікт у родині, я вважаю, – це також об’єднання – визнання, що інший є. Другий момент, дуже суттєвий – діти виростають в любові. Формується прив’язаність не лише до мене як батьківської фігури, а й одне до одного», – каже пані Катерина. Додає, що діти після виходу з ДБСТ вже встигли створити свої люблячі родини. Їхній приклад показує, що філософія, яку матір-вихователька прищеплювала їм у дитинстві, виявилась дієвою.
«Я зі всіма спілкуюся. Дехто з них живе біля мене, по сусідству. Дівчинка з порушенням слуху й мовлення вийшла заміж за хлопця, який має схожі проблеми, народили донечку. Вони приїжджають до нас в гості. Тепер проживає зі свекрухою, то теж іноді звертається по пораду, як їм безконфліктно взаємодіяти», – ділиться радістю мати-вихователька.
Додає, що навіть ті вихованці, які вже живуть поза домом, постійно нагадують про себе, роблять приємні сюрпризи.
«У мить виходу з родини, здавалось би, історія завершується, та в нас сім'я залишається сім'єю. Ми ділимося вдячністю, теплими словами, спілкуємось. Старші вже намагаються й подарунки робити. Щоразу на День вчителя (працюю на пів ставки), чи День матері, чи інше свято діти дарують мені квіти», – каже пані Катерина. Додає, що в дітях бачить сенс свого життя.
«Вони мені висловлюють вдячність, а я їм нагадую, яка вдячна за те, що вони в мене є. Кажу, що найщасливіша мама на світі, хоч своїх дітей не мала», – розповідає матір-вихователька.
Докладніше про дитячі будинки сімейного типу дивіться у відео.
Більше про сімейні форми виховання можна дізнатися на сайті «Україна для кожної дитини»
Тетяна Сіденко
Фото надані родинами