Паралімпійський парадокс: перемога, яку ми вкотре проспали

Чому в Україні люди з обмеженими можливостями можуть більше тих, хто не має обмежень? Бо не вимагають зайвого і нікого не шантажують

Після великого успіху на Паралімпійських іграх в Ріо Україна здивовано з’ясувала, що у неї величезна армія невідомих героїв та чемпіонів. В чому річ, звідки такі несподіванки? «Укрінформ» зацікавився, як так виходить, що на Олімпіаді країна бере 2 «золота», а через три тижні, на Паралімпіаді – 41-е? Почнемо зі статистики. По-перше, треба від чогось відштовхуватись, а по-друге, - просто приємно.

Шлях за 20 років: від 7-ми медалей – до 117-ти

Вперше в історії команда України завершила Паралімпійські ігри в топ-трійці медального заліку. У нас 117 медалей, з них 41 золота. Більше за українців виграли лише китайці та британці. Найвагоміший внесок зробили наші плавці, які здобули одразу 25 золотих нагород. Не дивно, що серед героїв Паралімпіади-2016 в Ріо саме наші майстри плавання. Максим Кріпак посів друге місце в індивідуальному медальному заліку, вигравши п’ять золотих медалей. А Євген Богодайко став першим в Ріо за загальною кількістю нагород. Їх у нього аж 9, в тому числі і 4 «золота».

Що й казати, досягнення вражаючі. За 20 років українські паралімпійці пройшли шлях від 7 медалей (44-е загальнокомандне місце) в Атланті-96 - до 117 медалей в Ріо-2016 і першої трійки в заліку команд. Вісім років тому у Пекіні наша головна збірна була 11-а, здобувши 7 золотих нагород, а цього року українці фінішували третіми. Стрімкий прогрес, який одночасно тішить і дивує. Особливо зважаючи на зворотній напрям наших олімпійців без приставки «пар» і без «обмежених можливостей».

Чинники тріумфу: менші запити, більше медалей

У чому причина подібного медального врожаю? По-перше, українські паралімпійці - це не якісь там аматори. Це люди, які професійно займаються спортом. У них є незначне, але стабільне фінансування. Реально працює державна програма підтримки інвалідного спорту «Інваспорт». Паралімпійці отримують стипендії від державного та місцевих бюджетів

Крім цього, у них є цілком пристойні бази підготовки. Причому, навіть втрата головного тренувального центру в Євпаторії, не стала катастрофою. Натомість, добудували базу в Карпатах (село Верхнє на Львівщині), відремонтували стадіон в Черкасах та басейн в Миколаєві. Домовились про збори закордоном (Польща, Німеччина).

Але головне - це люди. Починаючи від президента Національного параолімпійського комітету Валерія Сушкевича і закінчуючи дитячими тренерами. На відміну від «великого» спорту, там все простіше і в певних моментах навіть більш професійно. Немає завищених вимог, плинності кадрів, ніхто не шантажує державу переїздом закордон. Спортсмени та тренери дуже цінують своє діло. Для багатьох це єдиний шанс досягти чогось вагомого в житті. 

Спрацювали в Ріо на нашу користь й інші чинники. Скажімо, якби в Паралімпійських грах-2016 брали участь росіяни, а вони - серед лідерів параолімпійського спорту, - то, будьмо відверті, ми не виграли б таку кількість медалей. Втім, Росія сама винна, що її відсторонили від Паралімпіади, занадто вже кричущими виявились факти того, як допінг в’ївся в російський спорт.

Не забуваймо і про чисту арифметику. Кількість медалей на Паралімпіаді ледь не вдвічі більша за «звичайну» Олімпіаду. 526 комплектів проти 306. Та й українська делегація в Ріо виявилась найчисельнішою за всі часи – 172 паралімпійця!

Аналітики, порівнюючи виступ в Ріо наших олімпійців та паралімпійців, стверджують, що у підготовці до Ігор і ті і інші мали схожі проблеми. Брак фінансування, слабка матеріальна база, недостатня уваги влади на місцях. Однак на виступ параолімпійців це не вплинуло настільки критично. Вони вже давно звикли жити та працювати за скромними стандартами, до того ж у них більше самодисципліни, здорового фанатизму і менше спокус у житті поза спортом.

Кому тріумф, кому показуха

Оцінюючи тріумф паралімпійців, українське суспільство, як і в більшості сучасних питань, розділилась на два табори. Заради справедливості, скажемо: нерівні за кількістю. Перші назвали успіх перемогою незламного духу українців і закликали щиро порадіти за людей, які реально прославили країну. Інші, змішали до купи параолімпійський спорт та ставлення держави до інваліди в цілому і безапеляційно поставили на виступі українців на Паралімпіаді тавро «показуха». Ще й дорікнули нашим  чемпіонам і призерам, що тепер на призові державі доведеться шукати 86 мільйонів гривень. А це, мовляв, відвертий перебір на тлі дефіциту ліків, візочків та просто уваги. Ну, що тут сказати… Те, що існують люди, у яких одночасно відключені і вміння співчувати, і відчуття міри – це не секрет.

Безумовно, скепсису було б значно менше, якби ми бачили як влада, суспільство щодня піклуються про людей з обмеженими можливостями. Втім, цього немає. Натомість, коли ми бачимо раз на два роки, як на зимових та літних Паралімпіадах, українці беруть медалі, ми всі раптом згадуємо, що поряд з нами живуть ці люди і за тиждень все забуваємо. Можливо розпочати потрібно з того, щоб просто подякувати паралімпійцям і гідно оцінити їх успіх. Бо наразі це схоже на перемогу, яку ми проспали.

Святослав Василик, Київ