Юлія Єлістратова, триразова учасниця Олімпійських ігор

17.06.2017 09:30

Декретну відпустку не братиму - планую відбиратись на Олімпіаду-2020

Знаючи, що Юлія Єлістратова вже дев’ятий місяць при надії, відразу зрозумів, що у напхом-напханому громадському транспорті вона на інтерв’ю не приїде. Але побачити її за кермом було таки не очікувано. На моє щире подивування, мовляв, чи не ризиковано кермувати на такому терміні вагітності, вона, усміхнувшись, запевнила, що їздить акуратно. А після – ще й констатувала, що є водієм із майже десятилітнім досвідом. Що ж, два стереотипи вщент розбито за один раз: і про жінок за кермом, і про вагітність, яка має у чомусь обмежувати.

В інтерв’ю для Укрінформу триразова учасниця Олімпійських Ігор від України триатлоністка Юлія Єлістратова розповіла про те, як скоро після народження дитини планує повернутися до змагань, про Олімпійські ігри, про плавання як свою ахіллесову п’яту, а також про куце фінансування триатлону в нашій країні.

МАТЕРИНСТВО І СПОРТ

— Юліє, вже зовсім скоро ви станете мамою. Вочевидь, ця приємна обставина внесла й корективи у ваше життя і заняття спортом. Тим не менш, у 2020 році знову відбудуться Літні Олімпійській ігри. Чи плануєте брати участь у цих головних змаганнях чотириріччя, і як узагалі збираєтеся поєднувати виховання дитини та спортивну кар’єру?

— Дитина у нас – бажана та планована. Тому ми (Юлія Єлістратова заміжня за триатлетом Володимиром Турбаєвським, – ред.), в принципі, чекали завершення Олімпійських ігор 2016 року, і я дуже рада, що в 2017 році у нас уже з’явиться малюк. Думаю, мені вдасться поєднувати материнство і продовження спортивної кар’єри. Головне, є бажання і мотивація.

У триатлоні, як і будь-яких інших видах спорту, є гарні приклади успішного поєднання материнства і кар’єри. Зокрема швейцарка Нікола Шпіріг, яка у Лондоні (Олімпійські ігри 2012 року, – ред.) взяла золоту медаль, потім народила хлопчика, а вже за чотири роки на Олімпіаді в Ріо-де-Жанейро посіла друге місце і має другу олімпійську медаль. Десь із місяць тому вона народила дівчинку. Звісно ж, Нікола збирається залишатись у спорті навіть із двома дітьми.

Я ж розраховую на допомогу рідних і близьких. Почасти будемо з чоловіком регулювати графіки тренувань. Можливо, у нас відрізнятиметься розклад. Також моя мама зараз на пенсії за педагогічним стажем. Тобто, попри те, що вона молода й активна, зможе приділяти достатньо уваги й онукові.

Тож свою участь у подальших змаганнях вважаю цілком реальною. Планую відбиратись у Токіо: з 2018 року розпочнеться олімпійський відбір. У мене якраз буде час на підготовку. Більше того, вже цього року я збираюся повернутись до тренувань і взяти участь у кількох змаганнях. Звісно, це буде не Чемпіонат світу, але планую участь у стартах рангу Кубка Європи, клубних стартах і, можливо, в одному Кубку світу.

— Тобто брати декретну відпустку на три роки не плануєте?

— Ні, не планую. (сміється) Я взагалі не йду в декрет. У тому числі, й у Нацгвардії: беру лише лікарняний, який дається на два місяці – до і після народження дитини (Єлістратова є старшим лейтенантом, представником спортивного клубу Нацгвардії України, – ред.).

— Із ваших дописів на Facebook зрозуміло, що на різних термінах вагітності ви продовжували тренуватись…

— Так, я весь час продовжувала тренувальний процес, і на дев’ятому місяці вагітності – теж! На різних етапах він відрізнявся. На першому місяці вийшло так, що в мене ще залишались деякі виступи і переїзди. На останньому змаганні минулого сезону в Японії (це був кінець жовтня) я вирішила зійти після плавального сегменту, аби все ж таки поберегтися. Далі у листопаді, грудні тренування були достатньо легкими – фізкультурного характеру, тому що перші три місяці вагітності мають бути найбільш щадними. А вже з нового року я потроху навіть додала у тренуваннях, але звісно ж, усе робила в аеробній зоні, тобто на низькому пульсі.

Останні два місяці потихеньку довелося збавляти оберти. Два тижні тому я відмовилась від бігу на шосе, на вулиці, замінивши його на біг у воді в спеціальному поясі, користуюсь тренажером орбітрек. Крім тренажерного залу, відвідую також заняття з йоги і пілатес.

Можливо, для непідготовлених вагітних, тобто таких, які не пов’язані зі спортом, не варто було би вносити такі корективи до свого способу життя. Але у випадку із професійними спортсменами відмова від фізичної діяльності може навіть більшим стресом позначитися на малюкові.

Упевнена, легка фізична активність – лише на користь дитині. Можливо, й задатки будуть кращими в неї (посміхається).

— Минулий рік був для вас доволі успішним – це і «срібло» на Чемпіонаті Європи, і 20-та позиція в рейтингу ITU, а відтак, і підтверджене лідерство в українській збірній серед жінок… Чи не боїтеся втратити позиції у зв’язку з перервою, хай і незначною?

— Ну, я ж не залишаю спорт… Тобто так, я бачу, що в мене змінюється рейтинг – у зв’язку з тим, що не виступала більш ніж півроку, то в рейтингу ITU зараз на 38-му місці. Я змістилась майже на двадцять позицій, але таки залишаюсь у 50-ці кращих спортсменів світу, а на Чемпіонат світу потрапляють 65 осіб. Тому в мене немає жодних побоювань. Більше того, можна просити ITU залишати кілька місць за запрошеннями. Тож, навіть якби я «випала» з цього числа, вірю, що вони б мені дозволили брати участь у наступному Чемпіонаті світу. Часу до Олімпійських ігор достатньо… Також я фокусуюсь на ІІ Європейські ігри, що відбудуться у 2019 році в Мінську, – там у мене більше шансів на медаль. Наприклад, на минулих Європейських іграх у Баку я фінішувала четвертою. Взагалі, думаю, що деякою мірою материнство може навіть зробити мене сильнішою, у тому числі й психологічно. Це також є важливим аспектом для спорту.

— А про вагітність за яких обставин дізнались?

— Вийшло так, що не зовсім відразу дізналась. Якщо вірити «енциклопедіям», то найчастіше можна завагітніти у певні дні... Ми думали, що пропустили їх, бо я їздила в Еквадор на тижневі змагання. Тому вирішили: що ж, значить, це станеться не відразу, а через місяць…

Спортсмени, мабуть, уміють краще відчувати свій організм, зміни в ньому. Я почала їх відчувати – це позначилось на велосипеді та бігу, якщо говорити про спорт. Так, на велосипедному сегменті у мене був величезний прилив сили, було якесь внутрішнє стремління прискорюватись, підвищилась працездатність. Водночас важче почав даватися біг, хоча на це й не було об’єктивних причин. Адже у плані підготовки все відбувалося чітко, то й результат мав би тільки поліпшуватись. Тому я почала розуміти, що це якісь захисні реакції організму. Так я дізналась, перебуваючи в Азії, про цю приємну новину. (усміхається)

ДОПОМОГА ЕКС-ГУБЕРНАТОРА І ТРАВМИ

— Під час нашої попередньої бесіди, два роки тому, ви розповідали про суттєву підтримку з боку вже колишнього губернатора Сергія Машковського – зокрема, з пошуком спонсорських коштів. Зараз в області інший губернатор – Ігор Гундич. Наскільки відчутною є підтримка влади тепер? І чи продовжує допомагати вам Сергій Машковський?

— Наразі Сергій Олександрович продовжує мене підтримувати – за що я йому вдячна... Він сам любить спорт, а тому розуміє, наскільки важливо розвивати його у нашій області та країні. З новою владою я поки не надто знайома. Можливо, десь і сама не виявляла достатньої ініціативи, не просила підтримки, але поки обходжусь власними силами.

Фінансова ж допомога проявлялась не лише тоді, коли потрібні були кошти на поїздки, а й у важкі моменти. Наприклад, у 2015 році, коли я отримала дуже серйозну травму, впавши з велосипеда на етапі Кубка Європи в Києві. Тоді Сергій Олександрович придбав мені дорогий велосипедний станок. Цей пристрій був украй необхідним, аби хоч якось продовжувати тренування. Тоді я не могла ще виїхати на шосе, не могла бігати за такої травми. А заняття на станку допомогли мені швидко повернутись знову у стрій, випередивши прогнози лікарів, певно, в десятки разів. Тобто на той момент, коли вони думали, що в найліпшому випадку зможу прийти до басейну як турист, я вже виграла етап Кубка світу у Туреччині (17 жовтня 2015 року, – ред.).

— А перед цим, у липні 2015-го, тобто за чотири тижні після травми, була перемога на Кубку в Білій Церкві…

— Ця перемога далась мені дуже важко. За відчуттями, це був не Кубок України, а мабуть, той же Кубок світу. (сміється) Я тоді сильно втомилась. Було дуже спекотно. І хоч зазвичай доволі легко переношу спеку, тоді відчувала, що виснажилась і перегрілась. Але той старт потрібен був для впевненості в собі, бо за два тижні потому був запланований етап Кубка Європи у Ризі – і я знала, що вже можу на нього їхати.

— Травма, отримана у 2015-му, була першою такою серйозною?

— Це була вже друга травма такого плану. Перед цим у 2006 році я зламала руку. Та травма трапилась практично в побуті, хоч і за дещо спортивних обставин. В ожеледь я вирішила на дешевому гірському велосипеді дістатися до басейну. Зрештою, недалеко від’їхавши від дому, невдало впала. Моє відновлення – як період реабілітації, так і повернення до виступів – дуже відрізнялося. І я би хотіла сказати всім травмованим (не лише спортсменам), що головне – налаштованість, адже багато в чому ми самі можемо керувати своїм здоров’ям. Насправді, центр здоров’я – у голові, у наших думках та емоціях. Тому налаштованість на позитив, віра в найшвидше одужання та підтримка близьких – усе це в рази пришвидшує процес реабілітації. Також важливо знайти хороших лікарів. Мені допомогли спеціалісти як самим лікуванням, так і комплексом правильно підібраних вправ, які я могла виконувати.

— Обидві травми пов’язані з їздою на велосипеді. Чи не було страшно знову сідати за кермо, зокрема після останньої, що сталась на важливих змаганнях?

— Так, зізнаюсь, певний час був деякий страх. Я почала на більшій відстані їхати від інших учасників. Це стосувалось, передусім, тренувального процесу. Так тривало протягом кількох місяців, але я активно боролася з цими відчуттями.

— Чи давалась взнаки ця травма під час змагань?

— Можливо, на перших змаганнях після падіння. Мабуть, це якраз ті, що відбулись у Білий Церкві та Ризі. Так, напередодні старту в Ризі, під час перегляду, мені було страшно, бо тоді ще трохи залишались больові відчуття. А взагалі, на самих змаганнях я занурювалась у звичне для себе середовище – і за рахунок викиду адреналіну забувала про страхи.

УСУПЕРЕЧ І ЗАВДЯКИ

— Ви доволі критично, але й розсудливо ставитесь до себе. Тому поцікавлюсь і тим, як оцінюєте свою участь у торішній Олімпіаді?

— На Олімпійських іграх неможливо передбачити результат. Щодо Олімпіади в Ріо, я перебувала тоді на піку форми, тобто готова була показувати максимальні результати. У день змагань я справді виклалась на 100%, а то й на більше. Проте там кожна із 55-ти жінок була гідною конкуренткою. Хай я і не задоволена результатом, але розумію, що за тих умов і обставин, могла реально боротись за місце в 20-ці, але не в 10-ці, враховуючи мої сили. Помилок при підготовці не було жодних. Це засвідчувало моє самопочуття на всіх трьох видах під час Олімпіади, і перемога на преміум етапі Кубка Європи тиждень потому. Не пощастило на плаванні. Буквально на останніх 150-ти метрах у мене стався конфлікт із японською спортсменкою, яка повністю витіснила мене з другої плавальної групи. До того я йшла впевнено у цій другій групі, що дозволило би мені поборотись за місце у 20-ці.

— Узагалі, ви не соромитесь визнавати плавання своєю ахіллесовою п’ятою у триатлоні. А чому так сталось, що саме ця дисципліна дається вам не так легко, як інші дві?

— Я достатньо пізно прийшла займатись у басейн – у 12-річному віці. Можливо, свою роль відіграло й те, що за мого дитинства басейни закривались на більш ніж три місяці. А на той час це було катастрофою, адже я не мала, до того ж, і попередньої дитячої бази шести-семи років. Тобто щоосені доводилось заново приходити до результату.

Якщо в триатлоні вирішальними є характер і працьовитість, то у плаванні більше значення мають талант і фізичні дані спортсмена. Тобто я не найвища і не найміцніша спортсменка, а відтак довжина важеля могла би знадобитися. Хоча в триатлоні є багато прикладів дівчат, невисоких на зріст, але таких, що випливають значно краще. Тобто тут уже важливим стає вміння відчувати воду, а воно або вроджене, або ж набуте саме за дитячих тренувань. Звісно, я все це усвідомлюю, а тому не засмучуюсь, а продовжую трудитись. Зараз приділяю багато уваги, часу і зусиль плаванню – як техніці, так і функціональній підготовці. При цьому роблю велику інтенсивність у контексті триатлону, враховуючи те, що маю тренувати й інші дисципліни.

— Торік у Житомирі перед Олімпіадою ви брали участь у засіданні робочої групи ОДА з підготовки спортсменів. Під час одного з засідань ви порушили питання відсутності басейну для тренувань, довжина якого мала б становити 50 метрів. Звісно, за рік у Житомирі його не побудували. Але принаймні, частково відремонтували той, що є при ДЮСШ «Авангард». Так, довшим він не став. Але на якість тренувань проведена реконструкція хоч якось вплинула?

— Зараз «Авангард» стає, можливо, більш привабливим, але це жодним чином не допомагає ані плавцям, ані триатлетам, якщо басейн із 1 червня припиняє працювати. Тобто в першу чергу басейн має працювати 365 днів на рік, а в період певних свят професійні групи варто впускати як виняток. Звісно, краще, аби спортивних басейнів було кілька. Особливо, щоб ще у ранньому віці дітей їхні батьки могли обирати басейни навіть за зручністю розташування до районів, де проживають. Оптимально, звичайно ж, аби був стандартний 50-метровий басейн. Бо то не зовсім зручно і правильно, коли спортсмени готуються на “короткій воді”, а потім змагаються на “довгій”.

Також я вже, мабуть, більше п’яти років звертаю увагу на проблему щодо системи хлорування води в «Авангарді». Поки це все залишається не почутим. Не відповідатиму за всіх спортсменів, але триатлети скаржаться на реакцію організму на хлорку. Особисто для мене стресово плавати в «Авангарді», бо потім можуть виникати серйозні алергії.

— А як ви оцінюєте загалом стан розвитку триатлону в Україні? Що змінилось за останні, скажімо, п’ять років?

— За останні п’ять років сильно змінився аматорський спорт в Україні. Думаю, це стосується всіх дисциплін. Триатлон стає дедалі популярнішим: більше проводять змагань, кількість учасників у них збільшується. При цьому зростає конкуренція – боротись за медалі тепер стає цікавіше й аматорам. Щодо рівня самих спортсменів, то звісно ж, нам усім є ще до чого прагнути, тобто межі досконалості немає. Можливо, у нас поки що деякий перехідний період, коли є вже доросла сформована еліта, але поки немає відносно зрілої заміни. Так, з’являються діти, яким 12-15 років, але мало діючих юніорів і молоді. Тобто варто звернути увагу на молоде покоління.

— Якщо вже мова зайшла про молодь, пропоную зробити таку собі ретроспективу: розкажіть, як починався ваш шлях у професійному спорті? Яким було ваше перше змагання?

— Хоч триатлоном я займаюсь із 2003 року, але всі спогади досить свіжі: здається, ніби все було півроку тому. Було чимало яскравих моментів, пов’язаних із моїм приходом у триатлон. Знову ж, усе почалося з того, що влітку був закритий басейн – ми для загального фізичного розвитку додали в програму велосипедні й бігові тренування. За деякий короткий проміжок часу нам запропонували виступити на першості області. Там я, неочікувано для самої себе, перемогла, виконавши дистанцію суперспринт (300 м плавання, 8 км їзди велосипедом, 2 км бігу). Причому пливли ми тоді ще в басейні. За відчуттями, мабуть, ця дистанція здавалась такою ж, як я зараз пройшла б ironman або ж її половину, бо до того моє вело обмежувалось декількома колами навкруг будинку. Я раділа перемозі і була щаслива дістатися першості України, де так само несподівано для себе здобула перемогу. Тоді мені допомогли мої більш досвідчені друзі-триатлети. За їхньою порадою, все, що треба було робити, – це “їхати на колесі”. Тоді це звучало для мене так само дивно, як і для людей, далеких від триатлону: як це? А все виявилось досить просто: коли мене наздожене той, хто гірше проплив, маю ховатись за ним від вітру, тобто знаходитись у найбільш аеродинамічному положенні, аби затрати енергії суперників перевищували мої. Такий тактичний хід.

— Наскільки відчутним сьогодні є брак держфінансування в триатлоні?

— Звісно, фінансування хотілось би збільшити. Тоді б і рівень професійного триатлону зростав. Це все починається ще з дитячого спорту, коли можуть кудись пробитися лише діти з більш забезпечених сімей. Триатлон – далеко не найдешевший вид спорту. Один велосипед скільки коштує… Хоча часто оці непрості умови, можливо, й загартовують, формують характер, завзятість ще змалечку: попри все показати, що ти – кращий.

На сьогодні фінансування вистачає частково навіть на лідерів. Хоча ніхто не допомагає прийти до цього рівня.

Разом із тим, гріх скаржитись на підтримку в олімпійські роки. Зокрема торік мені дуже допоміг Національний олімпійський комітет. Була окрема стаття фінансування олімпійців, що дозволило мені брати участь у більшій кількості й тренувальних зборів, і стартів, і почасти, проживати в ліпших умовах, і тренуватись на кращих базах.

— Якщо говорити про конкретні суми, то наскільки дорогими є поїздки на змагання?

— Це, однозначно, дорого. Усе залежить від країни, де проводять змагання, та способу, яким дістаєшся туди. Якщо це змагання рангу Кубка світу, Чемпіонату світу, Чемпіонату континенту, то неприйнятно добиратись у Європу на мікроавтобусі. Хоча так, на жаль, робить чимало наших спортсменів, особливо – молодих. І це впливає на результат – потім неможливо вже виступити так, як ти готувався. Перебуваючи упродовж двох-трьох діб у дорозі, доводиться жертвувати тренувальним процесом, а змагання за рік відбуваються не одні. Це значно впливає на наступні гонки. Тому якщо це не країни-сусіди, то варто розглядати лише авіапереліт. Отже, якщо врахувати проживання у готелі, мінімальне харчування та стартові внески (а вони є на багатьох змаганнях), то виходить мінімум 400 доларів за поїздку. Якщо ж розглядати більш далеке зарубіжжя (наприклад, Японію або Австралію), то це вже може бути й 1,5 тис. доларів.

— А як щодо техніки?

— Востаннє за бюджетний кошт придбання велосипеда було в 2008 році, під Олімпійські ігри в Пекіні. (сміється) А під Олімпіаду в Ріо-де-Жанейро взагалі жодного придбання не було – ані з боку області, ані з боку держави. Під Європейські ігри в Баку була невелика сума, якої вистачило, аби купити велосипедні деталі. А так, колеса, які також коштують дорого, востаннє мені купувала Школа вищої спортивної майстерності в 2012 році, під Олімпіаду в Лондоні. Хоча в ідеалі велосипед спортсменам нашого рівня треба міняти раз на рік. На щастя, мені вдається знаходити спонсорів. При цьому доводиться частково розпилятися, бо мусиш бути й менеджером для самої себе. Але вибору нема, бо ця техніка вкрай необхідна.

— Останніх два роки вашою підготовкою до змагань займається ваш чоловік Володимир Турбаєвський. Наскільки важливо, аби в якості тренера виступала «своя людина»?

— Однозначно, це допомагає. Спершу, коли ми на це відважились, у мене не було впевненості в тому, як це спрацює. Так, я знала, що мій чоловік – грамотний спеціаліст, який розуміє, як оптимально побудувати тренувальний процес для досягнення максимальних результатів. Але я не знала, чи вдасться нам така співпраця (усміхається), як це вплине на сімейні стосунки, бо в тренувальному процесі він міг би бути занадто м’яким або суворим до мене. Але зараз я рада, що ми, як ніхто, розуміємо і відчуваємо одне одного. Тому можна сказати, що формуючи програму тренувань, Володимир пропускає її фактично крізь себе, водночас розуміючи, що і як краще зробити для мене.

Олександр Трохимчук, Житомир

Фото Анни Максимової