Анатолій Дем’яненко. Універсал з когорти Лобановського
Колишньому легендарному капітану київського «Динамо» Анатолію Дем’яненку виповнилося 60 років
Він не хотів переходити в київське «Динамо». Йому було комфортно в «Дніпрі», як і загалом у Дніпропетровську, де Анатолій народився і провів перші двадцять років свого життя. Зрештою, і футболом він в дитинстві не марив. Більше захоплювався хокеєм і навіть виступав у колись популярному дитячо-юнацькому турнірі «Золота шайба».
Але переміг футбол. Не без впливу успіхів місцевого «Дніпра» у сімдесяті роки на всесоюзній футбольній арені. До цих успіхів, до відродження команди був на початку сімдесятих причетний у якості головного тренера дніпрян і Валерій Лобановський. Перейшовши в київське «Динамо», Валерій Васильович на забував клуб, який вивів його на високу тренерську орбіту, стежив за кар’єрами його гравців. Досвідчений тренер не міг не помітити й не виділити серед них молодого правого захисника Анатолія Дем’яненка, який був не тільки надійним в обороні, а й активним і наполегливим в атакуючих командних діях.
Не без впливу контраргументів тренерів «Дніпра» відмовився він і вдруге – у 1979 році. Але тут вступив у дію інший фактор. Для Анатолія прийшов час служити в армії, а відомо, що динамівські команди належали до Міністерства внутрішніх справ, і виступи за них прирівнювалися до армійської служби. Цим і скористалося керівництво «Динамо» (Київ). Впертого юнака перехопили на вокзалі, коли він сідав у потяг, щоб їхати на один із футбольних турнірів, пригрозили наслідками ухиляння від призову, що прирівнювалося до дезертирства, доставили в казарму, видавши чоботи і військову форму. Менш як через двадцять днів військової служби Дем’яненко здався – написав заяву з проханням зарахувати його до складу київського «Динамо».
Чому він так сахався іменитого клубу? За його зізнанням, через звичайний страх, що не підійде йому і надовго сяде на лаву запасних, тоді як у «Дніпрі» він уже утвердився в основному складі.
Тепер ми вже знаємо, що ці побоювання були марними. Анатолій Дем’яненко відразу вписався у групу динамівського захисту. Правда, в нього з’явилася нова проблема: у «Дніпрі» Анатолій грав правим беком, а Лобановський поставив його в захисті зліва. Незвична позиція. Але, мабуть, у тренера були щодо цього своїми види і міркування, продиктовані потребами команди. До того ж, судячи з усього, Лобановський вірив в універсальний талант Дем’яненка, у його здатність зіграти на різних позиціях – від захисту до атаки. Уже в своєму першому сезоні за «Динамо», у 1980 році, Дем’яненко увійшов до списку 33 найкращих футболістів СРСР.
А ще Анатолій мав бійцівський характер, грав з максимальною віддачею, був приклад іншим динамівцям, умів гуртувати їх і на полі, і в житті. Тому незабаром був обраний капітаном команди і пробув у цій ролі до завершення своїх виступів за динамівський клуб. Сергій Балтача, якого змінив Дем’яненко на посту капітана, так оцінював свого молодшого колегу: «Толя — лiвий захисник. Однак на полi вiн усюди. Там, де Дем’яненко, завжди цiкава, нестандартна гра. Вiн любить атакувати. Але в захистi Толя— сама надiйнiсть. Вiн справжнiй лiдер i клубу, i збiрної».
За свою кар’єру в «Динамо» Дем’яненко у 333 матчах забив 28 голів, а в складі збірної СРСР – 6 м’ячів. Поважний як для захисника результат! Тим більше, що чимало з його голів належали до розряду вирішальних.
Один з таких м’ячів оборонець Дем’яненко забив у фіналі Кубка СРСР 1985 року. 25 червня у вирішальному матчі в Лужниках зустрілися українські команди — київське «Динамо» і донецький «Шахтар». Гра проходила у взаємних атаках, але ніхто із суперників довго не міг уразити ворота. На 56-ій хвилині за порушення гірниками правил був призначений штрафний удар на значній відстані від воріт та ще й під кутом до них. До м’яча підійшов Дем’яненко і гарматним діагональним пострілом послав м’яч у ворота донеччан. Це був гол з разряду тих, які запом’ятовуються надовго. Через дві хвилини Блохін подвоїв рахунок, на що «Шахтар» відповів лише одним точним ударом Морозова.
Крім Кубка СРСР, у 1985 році динамівці виграли і звання чемпіонів, а Дем’яненко за підсумками сезону став найкращим футболістом країни. Весною наступного року він вивів команду на футбольне поле в Ліоні у фінальному матчі за Кубок володарів кубків УЄФА проти мадридського «Атлетико». У цій грі, як відомо, динамівці не залишили супернику жодних шансів, її назвали грою двадцять першого століття.
Виступаючи у футболці київського «Динамо», Дем’яненко п’ять разiв здобував звання чемпiона Союзу, по два рази ставав срiбним i бронзовим призером i чотири рази — володарем Кубка СРСР.
Визначним досягненням Дем’яненка є і його участь у трьох чемпіонатах світу і двох європейських першостях. Загалом за збірну він провів 80 матчів.
Після цього довгого і славного шляху гравця Анатолій Дем’яненко став тренером. Чому не бізнесменом, адже тоді, на початку дев’яностих, футбол переживав занепад? Відповідаючи на це запитання газети «Блік», Дем’яненко почав з того, що кожна людина повинна займатися своєю справою: «Моє життя — футбол. І цілком природно, що я залишився в ньому і після завершення кар’єри. Щодо того, що я став тренером… У 1990 році я поїхав грати за рубіж, спочатку в Магдебург, потім у польський «Відзев». Але невдовзі вернувся на Батьківщину, оскільки за рубежем мене почали переслідувати навколофутбольні проблеми — невиплата зарплат, преміальних. Закінчував у рідному «Динамо», де у 1993 році став чемпіоном України. А потім Віктор Колотов запросив мене помічником у «Борисфен». Через деякий час Григорій Суркіс, з подачі Йожефа Сабо, покликав мене у рідний клуб у якості асистента Йожефа Йожефовича…»
Анатолій Дем’яненко нетривалий час був головним тренером «Динамо». Продовжив тренерський шлях у зарубіжних клубах. Останнє його помітне досягнення — перемога очолюваної ним команди «Насаф» (Узбекистан) у Кубку Азіатської футбольної конфедерації. Цей Кубок є азіатським аналогом Ліги Європи.
…Не раз доводилося зустрічатися з Анатолієм Дем’яненком, бувати з ним у зарубіжних поїздках під час виїзних матчів київського «Динамо» чи збірної України. І кожного разу, спілкуючись з ним, я відзначав для себе ще один його талант – талант людяності, непідробної щирості й доброти. Футбольна слава не запаморочила йому голову. Він був великим гравцем, одним з найкращих у Європі захисників, титулованим футболістом, капітаном відомого у футбольних світах київського «Динамо», душею динамівського колективу. Він і сьогодні, у свої шістдесят, залишається знаною, авторитетною, заслуженою і при цьому дуже скромною, простою, сердечною людиною. Многих і щасливих літ Вам, Анатолію Васильовичу!
Михайло Сорока