Можна копіювати Лобановського, але це не значить мислити і діяти, як він

Так стверджує один із тріумфаторів київського «Динамо»-1975 Володимир Онищенко, який відзначає 70-літній ювілей

Володимир Онищенко, як і інші динамівці з легендарної команди Лобановського–Базилевича середини сімдесятих, потрясли в 1975 році футбольну Європу, вигравши Кубок кубків та Суперкубок і ставши таким чином найкращою командою континенту. Але, на думку самого Володимира, особисто для нього більш щедрим на футбольні трофеї виявився 1972-й. Його тоді вперше включили до збірної СРСР, і він одразу здобув у її складі срібло чемпіонату Європи. Після цього була бронзова медаль за третє місце радянської команди на Олімпійських іграх у Мюнхені. І, нарешті, під завісу сезону – золота медаль чемпіонату СРСР. Він її отримав, виступаючи за ворошиловградську «Зорю»: тоді вперше в історії радянського футболу команда обласного центру стала переможцем союзної першості. 

З ВІДСТАВКОЮ МАСЛОВА – НА ЛАВУ ЗАПАСНИХ

Як він, вихованець київського футболу, опинився у Ворошиловграді (нині Луганськ)? Почати слід з того, що Володимир Онищенко, котрий народився 28 жовтня 1949 року у селі Стечанка на Київщині, не тільки тренувався у дитячо-юнацькій школі «Динамо», а в двадцятилітньому віці почав виступати за основний склад команди. Однак після того, як з команди звільнили Віктора Маслова, новий тренер Олександр Севидов не знаходив для нього місця в основі. А наставник «Зорі» Герман Зонін йому місце у стартовових складах гарантував на будь-який матч. Після нелегких роздумів Володимир прийняв його запрошення і став у «Зорі» провідним форвардом.

З призначенням тренерами «Динамо» Валерія Лобановського і Олега Базилевича Володимир Онищенко повертається в «Динамо» і разом з Олегом Блохіним складає дует нападаючих, перед яким часто пасував захист не тільки команд вищої радянської ліги, а й провідних європейських клубів, з якими зустрічалися динамівці. Особливо яскраво зіграли обидва форварди у зірковому складі «Динамо» зразка 1975 року.

Кияни тоді переможно пройшли всю турнірну дистанцію Кубка володарів кубків УЄФА і у фіналі переконливо переграли угорський «Ференцварош» — 3:0. Два з цих м’ячів забив Онищенко, третій — Блохін. Це було весною. А в серпні динамівці в блискучому стилі обіграли знамениту мюнхенську «Баварію» (1:0 у Мюнхені і 2:0 у Києві), яка перед тим три сезони підряд вигравала Кубок європейських чемпіонів.

БУНТ НА ФОНІ СПАДУ

А потім наступив спад і в грі Володимира, і у виступах всієї динамівської команди та сформованих з її футболістів національної та олімпійської збірних СРСР. Онищенко вважає, що спад був неминучим: «Команда, яка складалася з 14 чоловік, не могла потягнути третій сезон підряд, — згадував він через тридцять років в інтерв’ю «Бульвару Гордона». — Нам потрібна була пауза, і вона прийшла сама по собі. Якщо у 75-ому ми виграли все, що могли, то уже в наступному — все, що могли, завалили. В Кубку чемпіонів обіграли у Сімферополі «Сент-Етьєн» (Франція) 2:0, а в повторному матчі на виїзді «пролетіли» 0:3. Поступилися збірній Чехословаччини у чвертьфіналі чемпіонату Європи (0:2 і 2:2)».

Але краплею, яка тоді переповнила чашу терпіння московського футбольного начальства став виступ олімпійської збірної, а по суті київського «Динамо» на Олімпіаді 1976 року. Третє місце на Олімпійських іграх у Монреалі було розцінене як провальне.

Почали, як завжди, шукати винуватих. Тренери відчислили Трошкіна і Матвієнка. Ті обурювалися: «Два тижні тому ми підходили вам у збірній, а тепер не підходимо в клубі?» Команда, звичайно, заступилася за них. Почалося протистояння між тренерами і гравцями. Пройшли бурхливі збори. До першої ночі після цього ми ходили по базі і обговорювали те, що відбулося».

НЕЗАБУТНІ РОКИ І УРОКИ

Пристрасті поступово вляглися. Але для Онищенка все це безслідно не минуло. Накопичилася втома, не було належної мотивації, у спину дихали молоді амбітні форварди. Він би ще міг пограти за іншу команду, де були менші фізичні навантаження, але не захотів «знижувати планку». На той час Онищенко зіграв за команду Лобановського 113 матчів і забив 33 м’ячі. Це, на його думку, були незабутні роки: «Багато хто вважав і вважає себе учнем Валерія Васильовича. Але те, що він робив, ніхто і ніде не повторить. Тому що тільки йому одному було відомо, що треба робити. Можна копіювати Лобановського, але це не значить: мислити, як він. Треба, вважає Онищенко, взяти його методику, але змінювати засоби, пристосовуючись до нових вимог. «Він знав, коли сказати, що сказати, а коли промовчати. Міг підібрати ключ до будь-кого, знав, як вплинути на гравця, щоб завести, надихнути його на тренування, на гру. Ніколи не був м’якою людиною, нікого не жалів, тому що не жалів себе. Але вмів захистити, допомогти».

Припинивши виступи за «Динамо», Онищенко став одним з наставників найближчого резерву клубу, а в сезоні 1995 року навіть очолював основну команду. У 1997 — 1998 рр. тренував донецький «Металург», а потім знову повернувся в рідне «Динамо».

За збірні СРСР Володимир Онищенко провів 44 матчі, забив 11 м’ячів, п’ять разів вигравав чемпіонські медалі всесоюзної першості, двічі — Кубок СРСР. У його колекції також — дві бронзові олімпійські нагороди та медалі високопрестижних міжнародних турнірів. В історію нашого футболу він увійшов не тільки як один з найвидатніших форвардів, а й тих футболістів, які стали першопрохідцями в завоюванні авторитету і слави України у світовому спорті номер один.

 Михайло Сорока