Павло Шкапенко, екснападник київського «Динамо» та збірної України

Він відіграв за київське «Динамо» шість сезонів. Забивав «Барселоні». Але, здається, не зумів розкрити весь свій потенціал. У відвертій чоловічій розмові Павло Шкапенко розповів, як рибалив разом із Ребровим на озері, хто блокував його перехід в англійський «Сандерленд», і що говорив Лужний партнерам на тренуваннях.

«АБИ Я НЕ ЇХАВ У «ДИНАМО», КЛУБ У ЗАПОРІЖЖІ МЕНІ ДАВАВ ДВІ «ТАВРІЇ». НА ТОЙ ЧАС ЦЕ БУВ КОСМОС»

- Павле, для вас запрошення в «Динамо» було несподіваним?

- І так, і ні. У 1992 році у складі фактично юнацької збірної України ми з'їздили на турнір до Голландії. Зараз це важко пояснити, але тоді наша команда виступала під маркою київського «Динамо». У складі делегації був і знаменитий селекціонер першої команди Анатолій Сучков. У Країні тюльпанів ми виступили непогано, я забив кілька голів. А на банкеті після турніру зайшла розмова, що мною зацікавився «Ференцварош». Але в підсумку замість Будапешта опинився в Києві – Сучков разом із Михайлом Ошемковим приїхали за мною в Запоріжжя.

- Погодилися одразу?

- На переговори відправився разом із батьком. Він працював завідувачем аптеки. Спочатку нам запропонували почекати в коридорі – керівництво «Металурга» обговорювало нюанси переходу з Сучковим і Ошемковим. По своїм питанням в офіс завітали ветерани «Металурга» Юрій Сивуха та Ігор Наконечний. Поцікавилися – що я, салабон, тут роблю. Я розвів руками: «В «Динамо» запрошують. А я не хочу їхати з Запоріжжя». Ігор здивовано подивився і сказав: «У «Металург» ти завжди встигнеш повернутися, а «Динамо» буває раз у житті, й то далеко не у всіх. Їдь і навіть не думай!».

 - І ви вирішили прислухатися до його думки?

 - Не відразу. Справа в тому, що «Металург» не горів бажанням зі мною розлучатися. Президентом клубу був Розенко. Ми зайшли з батьком у кабінет, він говорить, що, враховуючи обставини, мені пропонують новий, поліпшений контракт. І дають дві «Таврії»! Дві «Таврії»! На той час для молодого пацана це був космос. Розенко підсумував: «Залишайся, синку!». Я навіть трохи розгубився. На відміну від тата, який спокійно резюмував: «А тепер давайте вислухаємо пропозицію «Динамо».

 - І які умови озвучив Ошемков?

 - Зарплата – 600 доларів на місяць, у службове користування дають «Мерседес». Відіграю за «Динамо» три роки – і мені оформляють його у власність. Мовляв, тепер слово за тобою. Різниця в умовах, звичайно, була колосальною. Моя відповідь Ошемкова, напевно, здивувала: «Взагалі-то я за «Дніпро» мріяв грати, але раз кличете в «Динамо», поїду в Київ». Справа в тому, що матчі між «Металургом» та «Дніпром» тоді носили дуже принциповий характер, «Дніпро» в 1980-х гримів на весь Союз, і я щиро хотів виступати за дніпрян.

РИБАЛКА З РЕБРОВИМ, БУТЕРБРОДИ ВІД ТРОХИМІВНИ І ГОЛОДНІ ГІМНАСТКИ

 - У «Динамо» ви прийшли майже в один час із Ребровим. Подружилися?

 - Звичайно. Нас в одному номері поселили – спочатку в готелі «Турист». Підтримували один одного. Я смикнув передній м'яз – це була моя перша травма, яку лікував уколами. 22-23 дні колють уколи в м'яз – це було в новинку. Коли отримав травму, настрій погіршився, виникли думки повернутися до Запоріжжя. Сергій мене морально підтримав. Потім у мене все налагодилося, в першій офіційній грі вийшов на другий тайм із «Дніпром» за рахунком 1:1. З подачі Шматоваленка забив переможний гол. «Дніпру», за який я все дитинство мріяв грати! Незабаром отримав і запрошення до збірної України – дебютував на виїзному матчі з Польщею.

А у Сергія почалися проблеми з коліном – потрібно було нарощувати хрящ. Питання стояло – як приросте хрящ, чи буде він взагалі далі грати. Ребров сильно переживав. Пару місяців йому не можна було навантажувати коліно. Нас до того часу вже переселили в готель «Україна». Вже я його підтримував. У результаті й у Сергія все налагодилося.

- На рибалку разом із Ребровим ходили?

- Якраз із риболовлею пов'язана історія. Неодружені тоді заїжджали на базу за два дні до гри. Наприклад, якщо матч у суботу, заїзд – у четвер. Потрібно було якось коротати час. Ми купили вудочки, ввечері пішли на озеро. Легендарна Трохимівна, яку ще Щербицький цілував у щоку, загорнула нам кілька бутербродів. І ось сидимо ми біля озера, рибалимо. Підійшли дівчата – зовсім молоді. Виявилося, гімнастки з олімпійської бази. Підсіли до нас, ми їх почали розпитувати про спортивну гімнастику. Дивлюся, вони на бутерброди косяться. Ми їм запропонували перекусити. Спочатку відмовлялися. Мовляв, нам не можна. Потім жадібно накинулися. Розповіли, що у них зважування на кожному тренуванні – й штрафи за 100 зайвих грам ваги. Вони весь час голодними ходять. Доходить до того, що скоринки хліба вони ховали в зливному бачку, щоб тренери їх не виявили. Їли їх вночі. Ми з Сергієм були вражені.

СУВОРИЙ ЛУЖНИЙ, ВЕСЕЛИЙ КОРМИЛЬЦЕВ І СЕРЙОЗНИЙ МАРТІНКЕНАС

- А хто з «Динамо» вражав на полі – своєю суворістю?

- Лужний. Згадую його забігання на тренуваннях. У «Динамо» на той час вже з'явився Олексій Герасименко. Він приймає м'яч, Олег біжить і кричить «забігаю». Олексій раз пробив, другий – віддав у середину. Лужний, коли повертався з другого забігання, проходячи повз Герасименка, пригрозив: «Ще раз не віддаси – я тобі кадик вирву». При цьому, одразу після гри Лужний моментально охолоняв.

- Пам'ятаєте історію з вашим малиновим піджаком?

- Навіть не знаю, чи варто її згадувати. Втім, чого вже там. Якось Йожеф Сабо не взяв на збори в Німеччину литовських легіонерів «Динамо» Вальдаса Мартінкенаса та Ігоря Панкратьєва – залишив їх у Києві з другою командою. Після збору повертаюся, бачу – мій фірмовий малиновий піджак продається у валютному кіоску в холі готелю. Пам'ятаєте, тоді, на початку 90-х, була мода на малинові піджаки? Впізнаю свою річ, нічого зрозуміти не можу. Підходить Мартінкенас з винуватим виразом обличчя. Каже: «Пашо, вибач, у нас гроші закінчилися, ми твій піджак заклали. Викупи сам, як отримаємо зарплату – віддамо». Виявилося, хлопці взяли ключі у чергової, сказали, що хочуть відеокасети подивитися – у мене в номері відеомагнітофон стояв. Ну і взяли цей малиновий піджак. Вальдас взагалі був хорошим мужиком. Серйозним. Я запам'ятав, що навіть Сабо з Мартінкенасом не ризикував вступати в словесні перепалки. На розборі польотів Йожеф Йожефович щось скаже Вальдасу, той почне заперечувати у відповідь. Сабо відмовчувався.

- Хто веселив у «Динамо»?

- Кормильцев. І в «Динамо», і після. Під час відпустки в грудні ми в Києві завжди збиралися в залі ЦСКА. Грали, підтримували форму. Перед Новим роком – традиційний банкет. Сергій мав прилетіти з Москви. Запізнювався. Нарешті забігає в банкетний зал, скидає верхній одяг. На шиї висить дві медалі чемпіона України. Сергій почав ними дзвеніти. Каже, в «Динамо» в основному навколо поля бігав, але дві золоті медалі отримав і два кубки країни виграв.

Також запам'яталися протистояння на тренуваннях Джишкаріані з Топчієвим. Вправа називалася «утримання м'яча». Михайло – різкий, маленький, худий, вітром носило. Дмитро – габаритний, тягучий, довгий. За рухами хуткого грузина не встигав. Зопалу почав лупити його в підкатах. Раз дав, той перечепився, ледь не вбився. Потім ще. І ще. Після третього разу Джишкаріані схопився, взяв м'яч у руки – і підніс Топчієву з емоційним спічем: «На, візьми цей м'яч, тільки не ламай мені більше ноги».

«ЛОБАНОВСЬКИЙ НЕ ДОЗВОЛИВ ПРОДАВАТИ МЕНЕ В «САНДЕРЛЕНД»

- Ваша найпам'ятніша гра за «Динамо» – перемога над «Барселоною»?

- Найбільш пам'ятним був епізод після неї. Хоча і матч видався яскравим – вже на п'ятій хвилині забив гол. Стадіон на мить затих – вболівальники самі не повірили в таке щастя. Потім вибухнув. Коли заробив пенальті, на трибунах було щось неймовірне. У підсумку виграли 3:1. До мене із Запоріжжя приїхав батько. Після матчу сіли в машину, потрібно було з'їздити на базу відвезти речі. Їдемо, раптом чую схлипування. Повертаюся – й зі здивуванням бачу в батька сльози на очах. «Тато, ти чого?» – запитую. «Це від щастя! Пишаюся тобою, синку!» – крізь сльози відповідає батько.

- У 1996 році ви їздили на перегляд до британського «Сандерленду». Чому не склалося з переходом?

- Вже встиг обговорити умови особистого контракту – мав отримувати 6 тисяч фунтів стерлінгів на тиждень. Нагадаю, в Англії зарплату щотижня виплачують. Але переходу перешкодили дві причини. По-перше, клуби не змогли домовитися про мою трансферну вартість. Але головною, на мій погляд, була друга причина. Лобановський до того часу вже приїхав до Києва, готувався прийняти команду. Нібито він сказав керівництву клубу – Шкапенка не продавати.

- Коли Хенрік Ларссон зламав ногу, і стало ясно, що він не встигне відновитися до кінця контракту, «Барселона» спеціально продовжила з ним угоду. Ви стикалися з такими відносинами в клубах, за які виступали?

- У «Динамо» в мене була дуже складна травма – видалили частину м'яза стегна, замість якої вставили трансплантат. Пропустив близько чотирьох місяців. Операцію робили у Франції, хірург не обіцяв, що зможу знову грати у футбол. Це було при Лобановському, команда набирала обертів, «Ювентусу» тоді програли у чвертьфіналі Ліги чемпіонів. У той непростий момент мене підтримав і Валерій Васильович, і керівництво клубу. Не повірите, але мені навіть преміальні за ігри в Лізі чемпіонів виплачували! Говорили, відновлюйся швидше. Всі чекали, сподівалися, допомагали радою та добрим словом.

- Але в підсумку, з активною ігровою кар'єрою ви закінчили в 31 рік.

- Спочатку ключицю вивихнув, потім порвав хрестоподібні зв'язки. П'ять болтів вставили! Коліна відновив, а плече підводило. На полі без боротьби – ніяк. А я при будь-якому падінні відчував, що ось-ось ключиця вискочить. Вже виступаючи за «Кубань», вирішив, що на моєму віку вистачить травм. Працював дитячим тренером у школі. Випустив хлопців. Знову набирати дітей по 7-8 років не хочу. Зіткнувся з підходом, коли тренуватися ніде, ні за що м'ячі купити. Потрібно на оренду поля збирати гроші з батьків. Тепер хочеться набратися досвіду в роботі з дорослими командами.

ДОВІДКОВО

Павло Леонідович Шкапенко народився в Запоріжжі 16 грудня 1972 року. Амплуа – нападаючий.
Виступав за клуби: «Металург» Запоріжжя (1990 – 1992), «Динамо» Київ (1992 – 1998), ЦСКА Київ (1998-1999), «Уралан» Еліста (1999), «Торпедо» Москва (1999 – 2001), «Шинник» Ярославль (2001), «Томь» Томськ (2002), «Кубань» Краснодар (2003).
Досягнення: Чемпіон України 1993, 1994, 1995, 1996, 1997, 1998 років. Володар Кубка України 1993, 1996 та 1998 років. Володар Кубка Співдружності-1996.
За збірну України зіграв 10 матчів.

Максим Розенко. Київ
Фото – з особистого архіву Павла Шкапенка