Марія Помазан, чемпіонка Паралімпійських ігор у Токіо

32-річна запоріжанка Марія Помазан виступає в класі F35 (це спортсмени з ураженням опорно-рухового апарату). Цього року на Паралімпійських іграх вона здобула золоту медаль у штовханні ядра.

Повернувшись додому після змагань, легкоатлетка звернулася до чиновників з двома проханнями: "вшановувати її тренера так само, як і її саму" і привести до належного стану тренувальний майданчик, де вже багато років змушені займатися спортсмени.

Кореспонденти Укрінформу напросилися на тренування до чемпіонки, щоб побачити той самий майданчик, про який, до слова, не вперше говорила Помазан, і розпитати про все.

Поки ми йшли "тренувальною базою" (лапки тут стоять невипадково), Марія та її тренер – заслужений тренер України Тамара Едішерашвілі – дали журналістам агентства інтерв'ю.

Зустрічаємося з Марією і Тамарою Володимирівною в центрі Запоріжжя, поруч з футбольним полем, на якому займаються вихованці клубу "Металург". Ніякого паркану або огорожі, лавочок, роздягалень, лише пустир, що заріс амброзією, бур'яном і чагарниками в людський зріст. Це і є сектор, на якому готуються до змагань легкоатлети.

ЗАМІСТЬ СЕКТОРА ДЛЯ МЕТАЛЬНИКІВ - ПУСТИР З АМБРОЗІЄЮ

"До 8 серпня трави не було, ми особисто косили. Нам допомагали ветерани АТО, суботник провели", - починає "екскурсію" територією Тамара Володимирівна.

Через бур'яни йдемо до спеціальної ділянки – бетонного кола для метання диска. На ньому напис "1997". Виявилося, що це рік, коли Тамара Едішерашвілі разом зі своїм тренером особисто заливали це коло.

"Немає сил спочатку косити траву, а потім проводити тренування... Пилок провокує алергічну реакцію, починається кашель", – додає співрозмовниця.

Маша та інші легкоатлети на цьому місці займаються з 2008 року.

- От не повірю, що за 13 років ви ні до кого не зверталися з проханням навести тут лад. Чий це майданчик?

- Ви собі не уявляєте навіть, скільки листів я писала депутатам, мерам (Володимиру Буряку, його попереднику Олександру Сіну), губернаторам, його заступникам. Ми писали усім. Майданчик належить футбольному клубу, але чомусь ми вивезли звідси 8 машин сміття і ми все прибрали. Ось тут ми займаємося до самих холодів. Коли починаються морози, купуємо собі абонемент і займаємося у приватних спортивних центрах. Мало того, що абонемент доводиться купувати спортсмену, так ще й тренеру. Хоча я стою поруч, треную, а не тренуюся, але за це плачу 2900 грн.

- І що, ніхто не допомагає? 

- Перед Іграми в Токіо нам дуже допоміг комбінат "Запоріжсталь". Керівництво підприємства виділило кошти, і ми закупили спортивний інвентар. Наш на той час майже побився або порвався.

Тим часом до розмови приєднується Марія.

НЕПОМІЧЕНА РОБОТА ТРЕНЕРА

- Маріє, нещодавно у Києві відбулася зустріч паралімпійців з президентом України Володимиром Зеленським. Він сказав, що ви - люди не з обмеженими можливостями, а з надможливостями…

- (Сміятися). Я звичайна людина. Це моє життя, і я не знаю, як жити по-іншому. Я постійно живу в режимі тренувань і змагань.

- Про що говорили під час зустрічі, може, проблемні питання обговорювали?

- Це традиційна церемонія вшанування, але цього разу не запросили тренерів. Наказ про нагородження тренерів є, але їх самих не викликали. Раніше - у 2016, 2012 роках - ми були з тренерами. Цього разу було маленьке приміщення... Може, карантин не дозволив, але було негарно.

- Коли запорізьку команду паралімпійців після Токіо зустрічали у Запоріжжі, ти казала, що у тебе було два прохання до представників влади. Одне з них – щоб вшановували не тільки тебе, а й тренера. Що ти мала на увазі?

- По-перше, щоб запрошували на всі офіційні та урочисті заходи, щоб давали медалі та нагороди не тільки спортсменам, а й їхнім тренерам. І звичайно, я казала про матеріальне заохочення також. Сто відсотків - матеріальне нагородження має бути. Спортсмена нагороджують, коли він переміг, але коли він невдало виступив, то питають з тренера. Але ми пашемо удвох - і робота повинна винагороджуватися.

- Скільки років ви "пашете" разом?

Марія Помазан: З 2008 року. У вересні прийшла.

Тамара Едішерашвілі: Як один день час пролетів. Є спортсмени, з якими не скажу, що важко, але є нюанси, а з Машею – варто мені глянути – і вона розуміє, що я хочу сказати.

- Пам'ятаєте першу зустріч? Розкажіть, як це було?

Тамара Едішерашвілі: Це було у вересні 2008 року, відразу після Пекіна (у 2008 році в Пекіні пройшли літні Паралімпійські ігри). Як зараз пам'ятаю, заходить Маша, я на неї глянула і кажу: "Візьми ядро, штовхни". Штовхає на 7 метрів. Я їй сказала тоді, що через рік стане чемпіонкою. І ми почали тренуватися. Рік не давала їй снаряд. Ми прокачували всі м'язи: стопи, кисті, руки, спину, шию, щоб не було ні дрібних, ні великих травм. Вже перед стартом я дала їй ядро, і вона штовхнула його на 9 метрів і виграла Чемпіонат світу.

- Атлетика називається легкою, але вона зовсім не легка. Чому такий вибір?

Марія Помазан: Так, ви маєте рацію, атлетика зовсім не легка.

У шкільні роки я знала, що є "Інваспорт", і дуже хотіла потрапити до збірної. Не знала, як я це зроблю, але мені дуже хотілося. Я думала, що закінчу школу і поїду до Києва. Тоді не знала, що відділення "Інваспорту" є в Запоріжжі. На першому курсі університету випадково дізналася. У мене тоді такий шок був. Попросила маму поїхати і дізнатися, що і як, я через заняття не могла сама. Вона поїхала, сказали, що можна на легку атлетику мене віддати. Приїхала і познайомилася з Тамарою Володимирівною. Пам'ятаю, що така щаслива була, а через два роки потрапила до збірної. Тренер мені сказала якось: "Ти сидиш? Тебе взяли до збірної".

- Якщо тренер поруч, тобі спокійніше?

- Я заходжу в сектор - і обов'язково маю подивитися їй в очі і заспокоїтися. Для мене важливо зайти в сектор спокійною, щоб не було мандражу. Навіть якщо щось не вийде, я знаю, що вона мене лаяти не буде. Вона просто скаже, що робити далі. Мені психологічно спокійніше, коли вона поруч. Коли ми були в Ріо, де 80 000 глядачів, і не було зрозуміло, куди її посадять, я її очима шукала. Важливо в такий момент абстрагуватися від усіх, тоді чуєш тільки один голос - голос тренера.

- Тамаро Володимирівно, а як вам вдається впоратися з емоціями, коли ви бачите, що спортсменка в секторі робить щось не так?

- Роблю вдих-видих і кажу: "Зараз Маша збереться і все зробить". Я знаю, що коли я спокійна - спортсмен спокійний. І навпаки, варто мені почати трохи нервувати, на неї відразу ж все передається. Я знаю, що перша спроба - невдала, друга - буде чудовою, третя – ще краще, з четвертою – впорається, з шостою – виграє.

"ЗОЛОТИЙ" СКАНДАЛ: ЧОМУ ПОМАЗАН ВСЕ-ТАКИ ВІДДАЛА МЕДАЛЬ КИТАЯНЦІ

- У Токіо, коли ти виступала, йшов дощ. Ти була готова до того, що доведеться виступати в таких умовах?

- У мене був досвід, але під таким дощем зазвичай ми не виступаємо, щоб не захворіти, не отримати травму. У нас з тренером був план підготовки. Ми дивилися прогноз погоди і проговорили техніку, проговорили план підготовки до дощу також.

У сектор я взяла і тальк, і рушники, планувала виступати в короткій формі, але було прохолодно – одягла довгу.

Це професійний спорт, і ти повинен бути тактично готовий до всього.

- Ти казала, що готувалася до зустрічі в Токіо зі спортсменкою з Китаю. Що це за спортсменка?

- Я чекала на китаянку, яка встановила світовий паралімпійський рекорд у Ріо. Я мала з нею зустрітися, але вона не приїхала.

- Це та китаянка, якій тобі у 2012-му довелося віддати золоту медаль? 

- Ні. Це інша спортсменка.

- Якщо вже згадали ситуацію з медаллю: ти відпустила ситуацію чи досі прикро, що "золото" віддала?

- Звичайно, відпустила (посміхається). Давно це було. Тоді образа була у тому, що такий рівень змагань – Паралімпійські ігри – це Олімп, це максимум, який може досягти спортсмен, – і такі безглузді організаційні збої. Ну як можна було завантажити стару програму? А на спортсменку я не можу ображатися. Вона готувалася, вона їхала на змагання за своїм золотом, не тримаю зла на спортсменок. Так, ми в секторі суперники, але я собі не дозволяю ніколи нічого особистого. Кожен спортсмен їде за своїм результатом. Мені, звичайно, хотілося реваншу. Може, на чемпіонаті світу зустрінемося.

(Довідково. У 2012 році в системі оцінювання на Паралімпіаді, яку забезпечує компанія Omega, при підрахунку результатів в об'єднаній дисципліні з метання диска в класах F35/36 була допущена помилка. Через що деяких спортсменок, які перебували в першій десятці, поміняли місцями. Технічна помилка вплинула на розподіл медалей. Результати Марії Помазан і китаянки Цин У поміняли місцями. Таким чином," золото" забрали у спортсменки з України і віддали Китаю).

- Тамаро Володимирівно, давайте на кілька хвилин повернемося у 2012 рік, в Лондон. Ігри, які багатьом запам'яталися саме скандалом із золотою медаллю, яку завоювала Маша, а організатори вимагали віддати суперниці з Китаю. Що відчували ви?

- Мені було не те що прикро, я кричала. Нас із Машею викликали на суд з етики і мені ставили питання: "Чому я, як тренер, не зняла з Маші медаль?". Я відповіла тоді на емоціях: "Я тренер, ось мої дві руки. Візьміть і відрубайте мені їх. Я чотири роки готувала спортсмена, казала їй, стверджувала, що вона найкраща – що вона може - і раптом я беру ці слова назад і знімаю з неї медаль? Ніколи в житті цього не буде".

Маша виграла, її нагородили, а ввечері зажадали віддати медаль. На якій підставі? Медаль забирається у спортсмена в одному випадку - якщо знайдено допконтроль. Його не знайшли, значить, до побачення! Офіцери приходили до нас разів із шість, потім почали погрожувати, що якщо ми не віддамо медаль, то вся наша збірна позбавляється права виступати на Паралімпійських іграх далі. І я ухвалила рішення, обговоривши його з Машею. Ми віддали цю медаль. Ми не хотіли підставляти всю збірну. Адже хлопці готувалися 4 роки (!). Ми пожертвували медаллю заради тих хлопців, які ще не встигли виступити на той момент.

РІК БЕЗ СПОРТУ І РОЗІРВАНА МЕДДОВІДКА

- Машо, якби можна було в житті щось змінити, що б це було?

- Нічого. Я б нічого не змінювала. Я дуже вдячна своїй мамі за те, що колись вона пішла у мене, маленької, на поводі. Мені давали довічні довідки звільнення від фізкультури. У другому класі я сиділа, а інші діти займалися. Наступного року, коли дали довідку, я попросила, щоб мама мені дала її. Я тоді цю довідку розірвала і сказала, що сидіти не буду, що хочу, як всі діти, займатися навіть через біль. Якби тоді мама не пішла у мене на поводі, не знаю, чим би я займалася.

Мама бачила, що я щаслива. Так, я багато чого не могла, але мама подарувала мені відчуття щастя. Досі пам'ятаю, як сиділа в класі, а всі займалися. Це все одно, що на ланцюг посадити.

- Знаю, що ти хворіла на коронавірус. Як перенесла хворобу?

- Важко. Були панічні атаки, задишка. Але я вчасно зреагувала, знала, що, можливо, контактувала з ковідним хворим. Коли у мене піднялася температура, то вже знала, що це, ймовірно, ковід. Відразу зателефонувала лікарю, відразу зробила рентген, підключили медикаменти. Слава Богу, до пневмонії не дійшло, але був важкий бронхіт. З ускладнень у мене була анемія. Я боялася, що це щось із серцем. Будь-яке навантаження - голова паморочиться. Але пройшла обстеження і виявилося - низький гемоглобін.

Місяців зо два відходила, кашляла. І зараз ще кашляну випадково - і страшно стає. Психологічно важко було виходити. Плюс я бачила, як мій тренер хвилюється, мені здавалося, що вона тоді почала сумніватися в моїх силах. Але я їй сказала: "Вірте мені. Все буде добре". У червні був Чемпіонат Європи в Польщі, в сектор я вийшла засмучена відразу - то вірила в себе, то ні. Потім зібралася і штовхнула ядро на 12 м 80 см, і все - мене відпустило, що я можу.

- Тобто, перед виїздом в олімпійське село не вакцинувалася?

- У мене і у тренера (вона також перехворіла) були титри великі. Ми до останнього не поспішали вакцинуватися, але потім я для себе вирішила, що хворіти не хочу. Так, шанси захворіти є і після вакцинації, але ці шанси стосуються більше того, що хвороба в легкій формі пройде. Страшна хвороба. Ми зробили вакцину і полетіли в Токіо.

- Чи змінилося олімпійське село у зв'язку з карантином?

- Звичайно! Контроль в'їзду, ми здавали багато аналізів. Щодня нам треба було здати аналіз слини, відзначатися в спеціальній програмі і, не дай бог, ти не відзначишся, телефон сів або загубився, – через систему блютуза нас знаходили, стежили, чи контактували ми з кимось із хворих. Збірна Австралії запросила окремий будинок, окрему їдальню – це була їхня умова. Ми не бачили спортсменів австралійських.

Страшно було бути контактним і захворіти.

- А якщо все-таки вийшло бути контактним?

- Карантин 27 годин. Здав аналізи, пройшов карантин, здав повторно через 27 годин – і потім все залежить від результату аналізу.

- У жовтні тобі виповниться 33, які завдання перед собою ставиш?

- Поки я діючий гравець (сміється). Буду працювати. Для мене це сенс життя. Я з дитинства хотіла бути в спорті, з дитинства хотіла, щоб на честь мене грав гімн України.

У школі в 9-10 класі написала це у творі. Коли у людини є мета - цікаво жити. 

РЕКОРД, ЯКИЙ МРІЄ ПОБИТИ

- Про особисте життя відомо, що у тебе є молода людина – і на цьому все.

- Особисте життя залишається особистим. Навіть не питайте (сміється), на те воно і особисте.

- Але поки заради стосунків ти не плануєш перервати спортивну кар'єру?

- Ні. Я поки бачу себе в спорті. Поки не буде тренерської роботи - буду "пахати". У мене є бажання побити паралімпійський рекорд китаянки. Буду працювати, а як далі складеться – не знаю. Поки є така мета.

Раніше була мета завоювати паралімпійську медаль, а зараз – хочу побити рекорд.

- Скільки метрів треба наростити у штовханні ядра, щоб рекорд побити?

- Лише штовхнути на 14 метрів потрібно. Особистий мій рекорд - 13 метрів 59 см. У 2016 році штовхнула, але за 5 років я його не показала – то коронавірус, та й немає умов для тренування. Коли я приходжу на цей майданчик, руки іноді опускаються. Але Чемпіонат світу в Японії - менш ніж за рік. Треба працювати, зараз час дозволяє. Трохи відпочину - і буду косити тут траву і тренуватися. Дай бог, щоб я побачила колись у Запоріжжі сектор для метальників. Повноцінний. Адже потрібно небагато: засипати піском, огорожу поставити, лавочки. Ми не вимагаємо стадіон.

- Чула, що чиновники знову обіцяють зробити майданчик...

- Упевнена, що нічого не зміниться. Тільки потім нехай зі спортсменів не питають, чому такий низький результат. Цього разу Америка випередила Україну лише на 6 медалей. Америка в шоці була, адже ми бідна країна. Якби вони бачили, в яких умовах ми тренуємося... Хоча, може, завдяки тому, що ми тренуємося в таких умовах, ми показуємо такі непогані результати.

ПРО ЩО МОВЧИТЬ ЧЕМПІОНКА

- Ти сказала, що скоро відпустка. Де її проведеш?

- У жовтні поїду у відпустку, але поки не знаю куди. Хотіла в Єгипет, люблю дивитися на риб.

Взагалі люблю риболовлю.

- Коли з вудкою останній раз на березі сиділа?

- Ой, давно! Але люблю прийти на річку або на затоку. Морально відпочиваю. Карасів ловила, річкову рибку, а хижаків боюся.

- Машо, я помітила, що ти не носиш сережки і взагалі прикраси. Це все через спорт?

- Техніка безпеки. Нігті не можна - ядро штовхаєш. Ланцюжок - порвати можна. Волосся на потилиці разом з ядром не раз летіло. Раніше була коротка стрижка, а зараз я відростила волосся, але бувало, що жмут волосся летів разом з ядром. У мене є робочий і цивільний дрес-код, на випадок виходу в світ.

- Чемпіонка світу та Європи, чемпіонка Паралімпійських ігор Маша Помазан у звичайному житті яка? Охарактеризуйте її?

Тамара Едішерашвілі: Вона – людина Сонця. Вона завжди посміхається. Вона настільки дисциплінована, що навіть якщо затримується на 5 хвилин, то завжди передзвонить: "Тренере, не хвилюйтеся, я в дорозі. Буду за 5 хвилин". Я її так привчила. Вона відповідальна, життєрадісна. Вона любить людей і непогано в них розбирається, вміє відчути поганих людей. Я завжди до неї прислухаюся. Їй достатньо просто подивитися на людину.

Вона комунікабельна…

Марія Помазан: Це я зараз така. Спорт мене виховав. Але коли я перебуваю в натовпі людей - це психологічно важко. Я вчилася зі здоровими дітьми, а ви самі знаєте…

- Діти жорстокі – продовжую фразу.

- Так. На жаль. Не люблю, коли багато людей. Не люблю їздити в маршрутках. Мені здається, що всі дивляться на мене. А коли я зі збірною, зі своїми хлопцями, то як риба у воді. І Слава Богу, що є зараз машина (з 2014 року водить машину – ред.). Але для мене машина - це перш за все можливість швидко переміщатися. Бувають дні, коли по два тренування.

Тамара Едішерашвілі: Пам'ятаю, якось зима, ожеледь, мені хлопці (тоді не лише "Інваспорт" займався) телефонують і кажуть, що автобуси не ходять, що не приїдуть. Сиджу, думаю додому збиратися, коли Маша заходить. Питаю: "А ти як дісталася?" А вона мені відповідає: "На таксі приїхала".

Один буде шукати причину, щоб відмовитися, а другий - знайде спосіб, щоб зробити.

* * *

Наше спілкування ми закінчили через те, що спортсмен, який займався того дня на майданчику разом із Машею, не міг знайти у величезних заростях бур'яну диск для метання.

Його знайшов фотограф Укрінформу.

Спортсмени зізналися: частенько буває таке, що половину заняття вимушено витрачають не на тренування, а на пошук снарядів – ядра або диска. Ось таке воно - "золото" для українських легкоатлетів.

Ольга Звонарьова, Запоріжжя

Фото Дмитра Смольєнка