Вікторія Онопрієнко, художня гімнастка

Лідерка збірної України з художньої гімнастики Вікторія Онопрієнко беззаперечно стала відкриттям року у своєму виді спорту. У травні 2023 року вона виборола звання чемпіонки Європи з художньої гімнастики, вигравши у вправах з обручем. Для Онопрієнко ця медаль стала першою у кар'єрі в особистих дисциплінах на рівні континентальної першості.

На досягнутому Вікторія не зупинилась. Наступна вершина, яку вдалось підкорити 20-річній українці, – чемпіонат світу, що проходив в іспанській Валенсії. Онопрієнко здобула першу за чотири роки медаль для України на ЧС із художньої гімнастики – «бронзу» у фіналі вправ з булавами.

Тепер Вікторія разом із командою перебуває в Києві й уже розпочала підготовку до паризьких Олімпійських ігор-2024.

В інтерв’ю Укрінформу гімнастка розповіла про свій спортивний сезон, найбільше досягнення цього року та головного мотиватора у своєму житті. Вона також поділилася, заради якої мрії працює кожного дня.

НА ПОЧАТКУ ПОВНОМАСШТАБНОГО ВТОРГНЕННЯ ВИЇЗДИ ЗА КОРДОН БУЛИ ДЛЯ МЕНЕ КАТАСТРОФОЮ

- Цей сезон став одним з найуспішніших у вашій кар'єрі. Яке зі змагань запам'яталось найбільше?

- Чемпіонат світу, тому що він був дуже важливим, ліцензійним. Нам потрібно було взяти ліцензію для своєї країни, щоб в наступному році можна було представляти Україну в Парижі на Олімпіаді. Тому я безмежно рада, що змогла вибороти для себе, для нашої країни цю ліцензію. Коли я дізналась, що стала третьою, почала дякувати тренерам за те, що вони змогли мене підготувати до цього старту. У результаті цього я змогла впевнено виступити у всіх чотирьох видах програми. Це моя перша медаль на чемпіонаті світу, до того ж, виборола я її в дуже важливе свято для України – День Незалежності. Для мене це було найважливіше: я хотіла вибороти цю медаль і присвятити її нашій країні, своєму батькові та всім нашим захисникам.

- Коли ви повернулись до Києва, вас зустрічали юні гімнастки з плакатами. На плакатах зобразили вас та Олександра Усика, адже ваші перемоги збіглися у числах. Що це означає для вас?

- Для мене це дуже багато означає. Коли я розпочала займатися професійним спортом, коли прийшла в гімнастику, українські спортсмени були для мене мотиватором. Я завжди хотіла бути схожою на них, досягати таких же результатів, прославляти нашу країну на міжнародній арені. Тепер мене це ще більше мотивує іти до своєї мети й досягати своїх цілей.

- Цього року дуже важко брати участь у змаганнях. Ірина Дерюгіна розповідала про довгі переїзди команди. Як вам вдається відновитися для виходу на майданчик?

- Якщо чесно, на початку повномасштабного вторгнення наші перші виїзди за кордон на змагання для мене особисто були просто катастрофою. Якщо ти добу сидітимеш в автобусі, у тебе дуже сильно почнуть боліти спина і всі суглоби, адже ми звикли майже цілодобово бути в русі. У нас немає такого, щоб ми пів дня сиділи, – завжди працюємо. Тепер вже організм звик до цього. Крім того, ти психологічно себе налаштовуєш, що буде складна дорога протягом щонайменше одного дня. Під час поїздок ми не просто сидимо, а робимо вправи для стоп, колін. Коли є зупинки, щоб заправити автобус, обов'язково виходимо і надворі починаємо робити хоч якусь зарядку, мінімальну розминку. Попри це, після приїзду на змагання нам треба хоча б день-два, щоб хоч трішки акліматизуватись і привести своє тіло до ладу.

- Хто вас підтримує у таких ситуаціях?

- Для мене завжди дуже важливі слова моєї сім'ї. Кожного разу, коли я їду на будь-які змагання, чекаю, щоб мій тато зателефонував, щоб я змогла з ним поговорити. Він тепер – це моя найбільша підтримка та мотивація.

ІНКОЛИ ПОБРАТИМИ БАТЬКА ДИВЛЯТЬСЯ МОЇ ЗМАГАННЯ РАНІШЕ ЗА НЬОГО І БІЖАТЬ РОЗПОВІДАТИ, ЯК Я ВИСТУПИЛА

- Ваш тато захищає Україну у складі Збройних сил. У мережі навіть з’явилося відео вашої зустрічі. Розкажіть про це детальніше, будь ласка.

- Я була дуже щаслива, коли тато приїхав. За декілька місяців до чемпіонату світу, коли у нас був чемпіонат Європи, я дізналась, що загинув побратим мого батька, – найкращий друг нашої родини. Вони разом з татом росли, й він теж був спортсменом – хокеїстом. Вони разом з татом пішли добровольцями, ну а потім вже підписали контракт і вступили до ЗСУ. Коли загинув його побратим, я зрозуміла, що мій тато воює на найгарячіших ділянках фронту. Мене спочатку це дуже вибило з колії. Мені було дуже страшно, я почала ще більше переживати. На щастя, тоді на зв'язку зі мною була мама, яка разом з усім тренерським штабом підтримала мене. Коли тато вийшов на зв’язок, я була безмежно щаслива, що з ним все добре, і ми нарешті побачимося.

- Як часто тепер вдається з ним поспілкуватися?

- Тепер, слава Богу, зв'язок з татом є постійно. Майже кожного дня, десь три рази на тиждень, ми точно на хвилинку з ним зідзвонюємось. Я розказую, як пройшов мій тиждень, ділюся з ним хорошими новинами. Я його стараюсь чимось відволікати хоча б на декілька хвилин, завжди йому пишу. І дуже його люблю і чекаю.

- Тато встигає стежити за вашими успіхами? Чи дивиться він ваші виступи на змаганнях?

- Коли в нього є нормальний зв'язок, то, звісно, дивиться. Він приїжджав і розповідав, що інколи його побратими швидше за нього дивляться мій виступ і біжать йому розказувати, що я виборола медаль, що добре виступила. Всі татові побратими слідкують за мною – це надає сил та впевненості в собі.

- Наступний рік – олімпійський. У якому стані ви підходите до головного старту чотириріччя?

- Безперечно, я відчуваю підтримку, і це додає мені впевненості у власних силах. Я відчуваю, що готова зробити все якомога краще. На своїй першій Олімпіаді я ще не знала, що це взагалі за змагання. Тоді це було новою сходинкою в карʼєрі. Тепер я вже знаю, що це і як. Я знаю, над чим мені потрібно тепер більше працювати. Впевнена, що разом з нашими тренерами ми зможемо добре підготуватись, щоб поїхати на Олімпійські ігри й підняти наш прапор.

- Які зміни ви відчуваєте в собі порівняно з попередньою Олімпіадою?

- Я вважаю, що я радикально змінилась. Найперше я подорослішала ментально і психологічному. Коли я їхала на свої перші Олімпійські ігри, більше відчувала страх, переживання за те, що я представляю нашу країну. Все ж це було моєю мрією. Тепер я розумію, що у мене є певна місія, і я працюю над нею. Хочу показати, що наша країна – найкраща, довести кожному, що ми – найсильніші, незламні.

- Звісно, у кожного спортсмена завжди найвищі амбіції на кожні змагання. Що потрібно зробити для того, щоби здобути медаль Олімпійських ігор?

- Потрібно викластись на всі мільйон відсотків. Потрібно багато від чого відмовитись, докласти всіх зусиль, кожну свою хвилину, секунду. Працювати що є духу і ще більше. Без праці та без мрії нічого не буде.

- Ви сказали, що для того, щоби виступити добре на Олімпійських іграх, потрібно дуже багато від чого відмовитися. Що саме ви маєте на увазі?

- Треба постійно тримати себе у формі. Варто відмовитись від своїх улюблених ласощів, харчуватися тільки правильною їжею, не зриватись на солодке, борошняне. Ну і, звісно, тренуватись стабільно, не пропускати сесій. Це, звісно, дуже складно, особливо коли у нас рутина кожного дня. Необхідно докласти чимало сил, щоб витримувати це морально і фізично.

- Якщо говорити про ваших основних конкуренток на Олімпіаді, то кого з них можете виділити і кого, можливо, навіть варто побоюватись?

- Я нікого не боюся! У нас тепер дуже хороша конкуренція, тому потрібно поважати кожну спортсменку. Я вважаю, що переможе найсильніший, той, хто фізично буде стабільний, морально – найсильніший.

- Підготовка до Олімпіади уже стартувала?

- Звісно, уже розпочалась. Якщо порахувати, залишилось зовсім мало до Олімпіади. Після Нового року буде більше навантажень, почуття відповідальності зростатиме щомісяця перед Олімпіадою.

У МЕНЕ ДВА ТРЕНУВАННЯ НА ДЕНЬ І ОДИН ВИХІДНИЙ – У НЕДІЛЮ

- Розкажіть, як у вас тепер проходить день? Скільки тренувань на тиждень? Чи є вихідні?

- Так, тепер є вихідний – один день на тиждень – у неділю. Я його використовую для відновлення. Фізичних навантажень у неділю в мене точно немає. Перше тренування у нас розпочинається о 9:30 з розминки й ОФП – фізичні навантаження. Потім ми займаємось усіма елементами, відточуємо їх до ідеалу. Після цього йдемо на велику перерву. На другому тренуванні ми готуємо свої нові вправи на олімпійський сезон. Тепер у нас два тренування на день.

- Чим займаєтесь саме в неділю?

- Один-єдиний вихідний день і, звісно, ти стараєшся якомога більше відпочити. Я тепер проводжу цей день тільки з рідними, з сім'єю. Також потрібно не забувати про освіту, тому в неділю я наздоганяю те, не встигла в університеті.

- На якому курсі й де ви тепер навчаєтесь?

- Навчаюсь на тренера в Національному університеті фізичного виховання і спорту. Тепер я на третьому курсі.

- Наскільки складно поєднувати навчання, змагання та постійні тренування?

- Надскладно, особливо коли змагання у розпалі. Дуже складно, але я дякую нашим викладачам, які йдуть нам назустріч і розуміють ситуацію, в якій ми опинилися. Вони розуміють, що ми не просто сидимо вдома та не вчимося, а захищаємо нашу країну на спортивному фронті.

- У вас в інстаграмі понад 40 тисяч підписників. Наскільки для сучасного спортсмена важливо мати соцмережі й активно їх вести?

- Я вважаю, що тепер потрібно вести соцмережі, щоб світ не забував, що відбувається у нашій країні. Ми, спортсмени, відомі у світі, у нас багато підписників, тому люди з-за кордону можуть побачити на нашій сторінці всі жахи війни. Я також стараюсь показувати, як йду на тренування чи щось безпосередньо з тренування. На мене підписано багато наших, українських, дітей, які тепер теж тренуються. Я дуже хочу їх мотивувати своїм прикладом. Ми не маємо здаватись: необхідно йти до своєї мети. У нас взагалі все буде добре, і ми обов’язково переможемо. Усі татусі, родичі повернуться – і ми будемо щасливими.

- Я знаю, що багатьом нашим спортсменам на початку повномасштабного вторгнення писали російські й білоруські спортсмени. Чи стикалися ви з цим?

- З Росії мені ніхто не писав. Я взагалі не хочу навіть чути про них. Я й до того з росіянками не дуже спілкувалась. З білоруськими спортсменами, так, у мене були, в принципі, хороші відносини. Вони мені дійсно написали у перші дні повномасштабного вторгнення: питали, як я, як моя сім'я. Я написала все як є: жахливо, мені страшно, над нами літають ракети, ми вже який день сидимо в підвалі будинку. Більше ніхто нічого не писав і не запитував.

- Яка тепер найглобальніша мрія Вікторії Онопрієнко у її спортивному житті?

- У спортивному житті – поїхати на Олімпійські ігри й зробити все від себе можливе. Я горда представити нашу країну на Олімпіаді. Хочу підняти наш прапор на найвищу сходинку п'єдесталу.

Діана Звягінцева, Київ
Фото з особистого архіву гімнастки, Getty Images, UGF, Марії Музиченко