«Я - твоя рука»: в Івано-Франківську поранені воїни готуються до змагань зі стрільби з лука
Історії військових, які під час лікування та реабілітації освоюють новий для себе вид спорту
Після початку повномасштабної війни заслужений майстер спорту, срібна призерка Олімпійських ігор-2000 Катерина Дубровіна разом зі своїми трьома дітьми та чотирилапими улюбленцями переїхали з Харкова до Івано-Франківська. Дубровіній запропонували роботу тренера в обласній ДЮСШ. Вона розвиває стрільбу з лука на Прикарпатті – цим видом спорту в регіоні займались близько 10 років тому.
У Дубровіної тренуються близько 30 дітей, а нещодавно сформувалась ще й команда військових. Попри те, що воїни лікуються та проходять реабілітацію, занять стараються не пропускати. На одному з тренувань побували кореспонденти Укрінформу.
“КЛАСНО ТРЕНУВАТИ, КОЛИ У ХЛОПЦІВ Є БАЖАННЯ”
- Ти влучив! Добре! Тепер старайся без смикання, спокійно. Спробуй розслабити плече, – каже Катерина Дубровіна під час тренування для поранених на стадіоні «Юність» Івано-Франківської обласної ДЮСШ.
Розповідає, що ініціатива таких занять належить волонтерам, а спортсменка її радо підтримала. Зазвичай воїни тренуються просто на ґанку або у фойє обласної клінічної лікарні, але тепер стараються ще й приїхати у вихідні на стадіон. Для них це – непросто, бо майже всі пересуваються кріслом колісним.
- Стрільба з лука – гарна реабілітація для поранених військових. Ще торік ми помітили, наскільки хлопцям цікаво. Із дітьми було важче починати. Треба було під них підлаштуватись, заспокоїти кожного, бо ж діти – імпульсивні, одразу хочуть вигравати… А з військовими – легко, не треба припрошувати. Відчуваю, що їм це потрібно, а тепер ще й гарні результати бачу, – запевняє Дубровіна.
За її словами, перші чемпіонати між пораненими провели в лікарні торік. Були і медалі, й нагороди. Лук зі стрілами зацікавив близько 50 військових. Частина з них роз’їхались після лікування по домівках, а інші продовжують займатись, тримають форму і навіть готуються до серйозних змагань.
- От Іван. Він у Франківську зовсім недавно, переніс багато складних операцій. Коли ми приїхали взимку в лікарню, дружина вмовила його вийти з палати і подивитись на тренування. А я увесь час думала, як зробити, щоб він зміг стріляти… Спочатку сказала йому: «Ти впираєшся правою рукою в лук, а я – твоя ліва рука». І у нас все вийшло, – посміхається тренерка.
Для роботи з Іваном вона перейняла досвід військового з Черкащини Вадима Мазніченка. Він втратив на війні руку і ногу, став призером на Іграх нескорених-2023.
- Ми зустрілися з Вадимом, записали для наших хлопців привітання. Потім взяли шматок шкіри і пристосували його до тятиви лука так, щоб Іван стріляв зубами. Знаєте, класно тренувати, коли у хлопців є бажання, – додає вона.
НІЧОГО НЕ БАЧИВ ТРИ ТИЖНІ ПОСПІЛЬ
- Ого! Майже всі – в десятку, – не стримуюся від захоплення.
- Так, виходить! Дівчата кажуть, що можу їхати на змагання. Мені б ще кілька операцій на очах зробити, я б із 30-ти метрів стріляв, – посміхається Іван і ділиться своєю історією.
Іван Роман родом із Миколаєва. Його військова історія почалась у зоні АТО, неподалік Щастя. Після повномасштабного вторгнення брав участь у боях на Донеччині у складі 79-ї миколаївської десантно-штурмової бригади ЗСУ. На лікуванні – з січня 2024 року.
- Я був водієм. Нас четверо їхало... Перший приліт був поруч із машиною, вона зупинилась. Я попросив хлопців забрати речі й рушити пішки, а сам хотів відігнати авто подалі. Не встиг: дрон-камікадзе влетів у лобове скло. Я залишався при свідомості. На ходу вистрибнув із машини, котився до річки, але старався не впасти у воду – знав, що звідти мене буде важко витягнути. Одразу зрозумів, що руки немає, бо перед тим хотів відкрити двері, але вже не міг, – довелось іншою рукою. Побратими швидко приїхали, евакуювали… У Дніпрі прокинувся без ноги, – розповідає воїн.
Пригадує, коли вистрибнув із автівки, впав обличчям до землі. Каже, через це з'явилося зараження відкритої рани на нозі. Та й очі не вдалося вберегти.
- Тоді я не розумів, що не бачу. Під ранок було темно. В лікарні жінка сказала, що очі залиті кров’ю. Я нічого не бачив три тижні поспіль. Суцільна темрява закінчилась у Києві, хоча й там жодних шансів на повернення зору не давали. Шанс дав лікар-волонтер. Під час першої операції забрали з очей потемнілу кров, зашили розірвані судини. Осколки тоді не витягували, це зробили під час другої операції, коли пересадили роговиці. Зір поганий, бачу лише силуети. Ви ж у білій вишиванці? – запитує Іван.
Я підтверджую. На тренування чоловік приїхав після чергової операції. Їх було вже близько десятка.
- Мій позивний «Тихий», бо я люблю тишу. А ще – пісню «Тихо пішов, тихо прийшов, ворога знищено, як був наказ». Я служив у роті дронів, доставляв воїнів на позиції. Бувало, що й «пташок» підвозив їм під час бою. Складно було, та моє завдання – під’їхати тихо і повернутись без шуму, – пояснює військовий.
Іван каже, що щасливий, бо свого часу прийняв пропозицію коханої жінки одружитись. Ларису зустрів на війні. Після поранення вона поруч із чоловіком. Подружжя планує залишитись у Івано-Франківську, аби Іван продовжив тренуватися.
- Чому я почав стріляти з лука? Спершу спробував, щоб час у лікарні швидше минув. Але мені сподобалося. Із перших днів влучаю в десятку. Я ж стріляю зубами, мені лише встановлюють стріли і підказують, куди влучив, а я вже далі налаштовуюсь... Дуже цікаво. Я б не сказав, що легко. Потрібен час і зусилля, щоб щось виходило, – додає “Тихий”.
У ЛІКАРНЯНИХ СТІНАХ РЯТУВАЛИ СПОРТ І ХОРОШИЙ ТРЕНЕР
- У мене був лише дерев’яний лук. А це – вже професійний. Через місяць я планую взяти участь у змаганнях серед людей з інвалідністю. Представлятиму Франківськ. Планую тут залишитись. Ось чекаю у гості сина, йому 11 років, – посміхається Олександр Зірка.
Він із Дніпра. Перший бойовий досвід здобув у зоні АТО. З початком повномасштабної пішов добровольцем у батальйон «Дніпро-1», пізніше воював у складі 53-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Його позивний – “Зірка”, від прізвища. Поранення отримав у Авдіївці.
- Я ночами ходив відновлювати розгромлені бліндажі. Одного разу за мною вчепився ворожий дрон. Пробував тікати, але, бачу, вже нікуди. Тоді просто обійняв дерево, – знаєте, звився, як змія. Думаю, або ноги відірве, або голову. Пощастило. Травмувало лише ногу, – розповідає Олександр.
Військовий переніс кілька операцій, ампутацію ноги. На лікуванні перебуває вже п’ятий місяць.
- У мене на другій ще розірвана п’ята, численні переломи. Дякую лікарям, що все зробили, і тепер я можу займатись стрільбою. Завдяки цьому зрослась п’ята, бо коли стріляю – постійно на неї спираюсь, – ділиться Олександр.
Зізнається, що спорт і хороший тренер його спочатку рятували в лікарняних стінах, а тепер допомагають будувати життя і дивитись у майбутнє. Олександр нещодавно придбав професійний лук: хоче з ним перемогти на змаганнях і знайти себе в спорті.
СТРІЛЬБА – ЦЕ СПІЛКУВАННЯ І ПІДТРИМКА ОДИН ОДНОГО
Про власний лук віднедавна міркує й Артем Алєксєєв. Це його перші заняття з тренером. Артем родом із Харкова, із 2014 року – киянин. На початку 2024-го мобілізувався на фронт. Через три місяці потрапив під гранати, які скидав ворожий дрон.
- Скільки я переніс операцій? Уже навіть не рахую. Осколок перебив коліно, є множинні поранення. Ногу просто посікло, – каже Артем.
На фронті чоловіка кличуть “Капеланом”, бо він уміє підтримати важливі розмови з бійцями.
- Я – віруючий. А там не вистачає людей, які можуть щось порадити, підказати. Тому й назвали мене “Капеланом”. Наша душа потребує лікування, а для цього є лише слово Боже, – зауважує Артем.
На його думку, стрільба, першочергово, – це спілкування і підтримка одне одного: “Для нас це важливо. Нам треба ставити ціль і рухатися до неї. Спочатку мені хотілося б добре навчитися стріляти, а змагання – вже потім”.
ПРОПОНУЄМО ВІЙСЬКОВИМ УСЕ, ЩО МАЄМО
- Наше завдання – розвинути стрільбу з лука настільки, щоб ми могли запрошувати на змагання в Івано-Франківськ спортсменів, – ділиться планами Катерина Дубровіна.
За її словами, перші змагання всеукраїнського рівня зі стрільби з лука проведуть в Івано-Франківську цього літа. У них візьмуть участь військові та дитячі команди з сусідніх областей. Щоправда, ця першість пройде у непростих умовах.
- У нас багато труднощів. Ось гримить і накрапає дощ, тренування треба завершувати, бо немає навісу… На змаганнях не буде табло. Потрібна інклюзивна вбиральня. Усе маємо зробити самі. Але в нас є головне – результати, – запевняє вона.
Поки на стадіоні для стрільби використовують шість щитів і близько 20 професійних луків. Придбали за власні кошти та з допомогою благодійників.
- Ми пропонуємо військовим усе, що маємо… У суботу на стадіоні можна перебувати увесь день. Сюди приходять і наші діти, й воїни. Тепер ми започаткували один вихідний для відпочинку. Разом навіть їздимо на риболовлю. Військові – надзвичайні люди. Хочеться для них робити більше, – зізнається Катерина Дубровіна і поспішає допомагати своїм хлопцям пересісти в авто.
Тренування довелось завершити дочасно через рясний дощ. Але військові вже домовляються про наступні заняття, адже треба готуватися до перших змагань.
Ірина Дружук
Фото Юрія Рильчука