Олімпійські ігри в українському контексті
Велика історія і сподівання на її достойне продовження під час Паризької олімпіади
Париж у ці дні приймає тридцять треті за олімпійським ліком Ігри новітніх часів. І повноправними їхніми учасниками, під прапором нашої держави, виступають спортивні посланці України. Вони продовжують естафету своїх попередників, в якої велика і славна історія. У пропонованому огляді ми торкнемося тільки деяких її епізодів і аспектів, що, утім, переконливо засвідчують, як активно й зацікавлено підтримували українські спортивні діячі й атлети олімпійський рух сучасності.
ПЕРШОПРОХІДЦІ
Почнемо з факту, яким не можемо не пишатися: уродженець України Олексій Бутовський був одним з тринадцяти членів першого складу Міжнародного олімпійського комітету, соратників барона П’єра де Кубертена, які проголосували в 1894 році на Паризькому конгресі за відродження Олімпійських ігор.
Олексій Бутовський народився 9 червня (за старим стилем) 1838 року в містечку П’ятигірці Кременчуцького повіту Полтавської губернії в сім’ї дрібнопомісних дворян. Закінчив Полтавський кадетський корпус, а згодом – теоретичне відділення Миколаївської інженерної академії. В армії дослужився до звання генерал-лейтенанта. Та особливо відзначився Олексій Дмитрович своїм внеском у теорію і практику фізичного виховання та у справу відродження олімпійського руху. Це переконливо засвідчує виданий у 2008 році за ініціативи і під керівництвом Сергія Бубки і Марії Булатової чотиритомник праць Олексія Бутовського. Спираючись на свої знання і великий практичний досвід, він став активним діячем першого складу Міжнародного олімпійського комітету, працював у ньому з 1894 до 1900 року і доклав зусиль для успішного проведення першої Олімпіади сучасності.
Олексій Дмитрович трудився аж до старості. В останні роки життя він повністю втратив зір. Автобіографічні та інші свої праці диктував своїй дружині Ганні Василівні. Помер О. Д. Бутовський на 79-му році життя 25 лютого (за старим стилем) 1917 року. Плідна діяльність нашого співвітчизника у відродженні сучасного олімпійського руху є добрим прикладом для нинішнього покоління спортсменів, тренерів, усієї спортивної спільноти.
Інший представник українського спорту киянин Микола Ріттер подав заявку на участь у першій Олімпіаді в Афінах. Причому в кількох видах спорту – греко-римській боротьбі, стрільбі з карабіна і фехтуванні на рапірах. Але не пройшов відбірних змагань і обмежився тим, що писав звіти про перебіг подій на Олімпіаді для газети «Кієвлянин».
У наступних Іграх, що відбулися 1900 року в Парижі, виступав фехтувальник-шабліст з Харківщини Петро Заковорот, посівши у фінальному турнірі сьоме місце. Першими медалістами з України стали Микола Мельницький і Георгій Пантелеймонов, які виступали у складі олімпійців царської Росії. Перший з них у 1912 році у Стокгольмі завоював срібну нагороду в командних змаганнях зі стрільби з дуельних однозарядних пістолетів. Микола Мельницький народився 26 квітня (за старим стилем) 1887 року в Києві. Закінчив кадетський корпус, Павлівське військове училище, Севастопольську авіаційну школу. Військовий льотчик. Під час Першої світової війни командував армійським авіаційним загоном. Після громадянської війни емігрував до Франції.
Другий володар срібної медалі Стокгольмської олімпіади в командних змаганнях зі стрільби Георгій Пантелеймонов походив із дворян Київської губернії. Народився 30 грудня 1883 року в Балті (нині Одеська область). Випускник Київського кадетського корпусу та Олександрівського військового училища. Після революції і громадянської війни емігрував до Югославії.
Вихідці з України виступали на перших Олімпіадах і в складі олімпійських збірних Австро-Угорщини, Польщі, Румунії, Чехословаччини – країн, до яких у певні історичні періоди входили західноукраїнські землі, а також Канади і США, куди в різні роки емігрували сотні тисяч українців. Назвемо передусім тих із наших земляків, які, виступаючи за ці збірні, удостоїлися олімпійських нагород. Бронзової медалі в конкурі на Олімпійських іграх 1924 року в Парижі здобув львів’янин Адам Крулікевич.
Він став першим медалістом в індивідуальних змаганнях серед громадян Польщі. Народився у Львові 9 грудня 1894 року в багатодітній сім’ї. У роки Першої світової війни був кавалеристом австрійської армії. З 1918-го, після розпаду Австро-Угорської імперії, служив у Війську польському. Після служби був тренером із верхової їзди. Помер унаслідок травм, які отримав під час знімання фільму відомого польського режисера Анджея Вайди «Попіл». Бронзовим медалістом двох Олімпіад – в Амстердамі 1928 р. та Лос-Анджелесі 1932 р. – став шабліст Тадей Фрідріх. Народився 1903 року у Львові. Пройшов школу спортивної підготовки у місцевому фехтувальному клубі. До півфіналу футбольного турніру Ігор 1936 року в Берліні дійшла збірна Польщі, за яку виступали львівські майстри шкіряного м’яча Спиридон Альбанський, Іван Васєвич і Михайло Матіяс (у матчі за третє місце Польща поступилася збірній Норвегії).
Змагалися українці в міжвоєнні роки й на зимових Олімпіадах. Зокрема, у 1924 році в Шамоні у складі збірної Польщі виступав лижник зі Львова Степан Вітковський. Його земляк Францішек Кава змагався на п’ятдесятикілометровій лижній дистанції на Іграх 1928 року в Санкт-Моріці. Троє львів’ян – Роман Сабінський, Казимир Соколовський і Адам Ковальський – увійшли до хокейної збірної Польщі на Олімпіаді 1932 року в Лейк-Плесіді, де вона посіла четверте місце. На зимовій Олімпіаді 1936 року у змаганні фігуристів за збірну Румунії виступив вихованець чернівецького спортивного товариства «Довбуш» Роман Турушанко.
Усі згадані тут спортсмени не змогли вибороти найвищих олімпійських нагород, але стали першопрохідцями для наступних поколінь українських спортсменів, представників зимових видів спорту.
НА УКРАЇНСЬКИХ П’ЄДЕСТАЛАХ – НОВІ ВИХІДЦІ З УКРАЇНИ
З певного часу, точніше – з Олімпіади 1952 року в Гельсінкі, представництво України серед медалістів різко зросло: імена українських атлетів почали з’являтися серед олімпійських чемпіонів у складі збірної Радянського Союзу. До 1952 року СРСР тупо і вперто ігнорував Олімпіади. Але ізоляція від світу, зокрема й в олімпійському спорті, виглядала абсурдною, явним анахронізмом. Зрештою, це зрозуміли й радянські вожді. Радянський Союз подав заявку на вступ до Міжнародного олімпійського комітету в червні 1951 року, був прийнятий до нього і виставив свою команду на Олімпіаду-52 у столиці Фінляндії. Тоді й дізнався світ про видатних атлетів з України. Десятки, навіть сотні з них були удостоєні олімпійських нагород, зокрема – найвищої проби. Немає змоги в цьому огляді назвати усі їхні імена. Тому згадаємо лише кількох мультимедалістів з України. І почнемо з героя Гельсінських і наступних за ними Мельбурнських ігор 1956 року Віктора Чукаріна.
Чотири рази піднімався він у столиці Фінляндії на «золоту сходинку» олімпійського п’єдесталу. Досяг цього у 31-річному віці, маючи за спиною важкий життєвий шлях. Батько Віктора був у 1937 році репресований. Спроба Віктора вступити в Маріупольський металургійний технікум виявилася невдалою. На щастя, його прийняли у Київський технікум фізичної культури: у нього вже тоді помітили талант гімнаста (гімнастикою Віктор захоплювався ще з шкільних років). У перші дні війни добровольцем пішов на фронт. Потрапив в оточення. Чотири роки полону в сімнадцяти концтаборах, також у Бухенвальді, перетворили його на людину-тінь. Віктор мріяв професійно займатися спортом і продовжити навчання в інфізі. Але тих, хто побував у полоні, влада вважала неблагонадійними. До того ж Чукарін був сином «ворога народу». Тільки підтримка одного з викладачів Львівського інституту фізкультури допомогла йому вступити в цей вищий навчальний заклад. Там він не тільки навчався, а й наполегливо тренувався під керівництвом відомого спеціаліста Петра Собенка. Відтоді й почалася його блискуча спортивна кар’єра. До перемог у Гельсінкі Чукарін додав три золотих, срібну і бронзову медалі в Мельбурні.
Тріумфально виступила в Гельсінкі й харківська гімнастка Марія Гороховська. Вона виграла дві золоті й п’ять срібних медалей.
Шлях спортсменки до цих перемог теж не встелювали троянди. Під час війни вона працювала у фронтових шпиталях. Після війни жила й тренувалася в Харкові. Характерна така подробиця. Вважається, що першу золоту олімпійську нагороду в історії радянського спорту завоювала Ніна Ромашкова (Пономарьова) у метанні диска. Але річ у тім, що змагання в цьому легкоатлетичному виді затяглися, і Гороховська здобула свою золоту медаль у той самий час. Кому належать лаври першопрохідця? Це питання розглядали на найвищому рівні в Москві. Там було вирішено віддати перевагу росіянці.
У Мельбурні 1956 року почалося сходження на олімпійські вершини київського гімнаста Бориса Шахліна. У дванадцять років хлопець став круглим сиротою, його виховувала бабуся. Борисові здібності у спортивній гімнастиці привели його в Київський інститут фізкультури, а вже через рік він був у збірній. У Мельбурні Шахлін став володарем двох найвищих олімпійських нагород. Через чотири роки в олімпійському Римі він виграв чотири золотих, дві срібні і бронзову медалі, а загалом разом з Токійськими іграми 1964 року Шахлін виборов 12 медалей, зокрема сім золотих. Його називали залізним. Насамперед за неабиякий спокій і врівноваженість під час змагань. І тільки самому спортсменові відомо, якою ціною це давалося. Промовистий приклад – виступ Шахліна на перекладині в Римі. Тільки-но він почав свій виступ, як перед найскладнішим елементом лопнула шкіряна накладка. У таких випадках слід припинити виступ. І тренер кричав йому: «Зіскакуй!». Але Шахліна охопив азарт. Йому хотілося завершити свій виступ, бо «світила» ще одна медаль. І він таки завоював її.
Особливо слід виділити тріумфальні виступи на олімпійському гімнастичному помості в Мельбурні, Римі й Токіо спортсменки з Херсона Лариси Латиніної, яка здобула 18 медалей: 9 золотих, 5 срібних і 4 бронзових.
Тільки американському плавцеві, учасникові п’яти Олімпіад Майклові Фелпсу згодом вдалося перевершити досягнення «королеви гімнастики» з України. Ще й досі Лариса Латиніна утримує друге місце у світовому рейтингу олімпійських мультимедалістів. До цих здобутків шлях у неї теж був не з легких. Батько покинув сім’ю, коли Ларисі виповнився лише рік. Мати, Пелагея Барабанюк, ким тільки не працювала, аби підтримати донечку і дати їй освіту і професію! Спочатку Лариса мріяла стати балериною. Закінчила школу із золотою медаллю і вступила в Київський політехнічний інститут. Але захоплення ще з шкільних років спортом, зокрема спортивною гімнастикою, перемогло.
У 1964 році в Токіо блискучу перемогу серед важковаговиків-штангістів здобув український богатир Леонід Жаботинський. Причому переміг він не кого-небудь, а тріумфатора Рима Юрія Власова, який задовольнився другим місцем. Жаботинський народився у простій селянській сім’ї в селищі Краснопіллі на Харківщині. Другою своєю малою батьківщиною він вважав Запоріжжя, де виріс у непереможного важкоатлета 1960-х – першої половини 1970-х років. Поєдинок у Токіо Жаботинського і Власова став окрасою Ігор. Переміг у ньому Леонід завдяки продуманій тактиці й, звичайно ж, майстерності. Ось як писав про цю перемогу мій товариш Ігор Засєда, її свідок: «Подумати лише – бути поверженим в останній спробі! – цим вайлуватим простаком! А він, Леонід Жаботинський, на прізвисько Жаба, скаже мені в олімпійському селищі на наступний після поєдинку день: «А хай нас за дурнів не мають»».
Серед українських мультимедалістів хотів би виділити ще двох спортсменів. На Римській олімпіаді почав свою тріумфальну ходу через чотири Олімпіади сумчанин Володимир Голубничий.
Його спеціалізація в легкій атлетиці – ходьба на 20 кілометрів. І, виступаючи лише в одному цьому виді, він зумів виграти дві золоті (Рим і Мехіко), срібну (Мюнхен) і бронзову (Токіо) медалі. Це, безсумнівно, спортивний подвиг українця. Він прийшов у спорт у сімнадцять років. У 1955-му закінчив школу тренерів при Київському інфізі й того ж року встановив світовий рекорд у ходьбі на 20 км. Розповідаючи згодом кореспондентові Укрінформу про свою першу перемогу, Володимир Голубничий скромно зазначив, що не вважав себе фаворитом. У день змагання в Римі стояла немилосердна спека. Так склалося, що багато спортсменів порушили правила, перейшовши з ходьби на біг. Після половини дистанції Голубничий вирішив піти у відрив, і ризик був виправданий. Надважким випробуванням став виступ Володимира в умовах високогір’я Мехіко. Але й тут він, переборовши болі в печінці, зумів фінішувати першим.
Другий спортсмен, про якого хотів би сказати, – легендарний київський яхтсмен Валентин Манкін. Народився він у далекому від морів-океанів поліському селі Білокоровичі Олевського району Житомирської області. Правда, його шкільні роки пройшли в Києві, де є Дніпровські водні простори.
Якось Валентин побачив, що хлопці на Дніпрі ремонтують човен. Щось його там зацікавило, і він вирішив їм підсобити. Цікавість переросла в захоплення парусним спортом. Відбір на Римську і Токійську олімпіади він не пройшов. Інший, мабуть, опустив би руки. Але це не про Манкіна. Манкін виборов путівку в Мехіко й там переміг у класі «Фінн». Перейшовши у клас «Темпест», він і в ньому завоював золото Мюнхена, а через чотири роки – срібло Монреаля. Ще згодом освоїв третій клас, «Зірковий», і в ньому виграв третю золоту медаль.
Ми згадали тільки сімох вихованців українського спорту, які стали героями Олімпіад, виступаючи за радянську олімпійську команду. Сімох з десятків постпредів України, які здобували олімпійські нагороди впродовж сорока років, починаючи з Ігор у Гельсінкі 1952 року. Досить сказати, що тільки у столиці Фінляндії вони виграли 10 золотих (з них шість в особистому заліку). У Мельбурні українці здобули вже 15 найвищих нагород (9 – в особистому заліку). У Римі золотий ужинок наших атлетів становив 16 (13) золотих медалей. Такі досягнення вихідці з України мали й на наступних літніх Іграх. Українська діаспора вела літопис цих досягнень, виділяючи їх із загальних показників виступів радянських олімпійських команд і закономірно ними пишаючись. Не могли не пишатися ними і прихильники спорту в самій Україні.
ПІД ПРАПОРОМ УКРАЇНИ
На рубежі вісімдесятих і дев’яностих років минулого століття у свiтi вiдбулися разючi геополiтичнi змiни. Розпалася соцiалiстична система i насамперед її імперський фундамент Радянський Союз. На однiй шостiй Земної кулi виникло вiдразу 15 незалежних держав. Але тiльки три з них – Литва, Латвiя та Естонiя, якi ще до Другої свiтової вiйни мали право самостiйної участi в Олiмпiадах, – одержали його пiдтвердження перед літніми Iграми 1992 року в Барселонi та зимовими в Альбервілі і змогли представити на них самостiйнi команди. Iншi 12 колишнiх республiк Союзу такого права не мали, тому ухвалили рiшення взяти участь в Олiмпiадах 1992 року у складi Об’єднаної команди Спiвдружностi незалежних держав (СНД).
Лише на зимових Іграх 1994 року в Ліллегаммері Україну представила окрема олімпійська команда. І в цьому норвезькому місті вперше пролунав гімн нашої держави.
За тридцять років, що минули відтоді, він звучав на Олімпіадах не раз. Українські олімпійці завоювали чотири десятки золотих медалей. Крім того, багато срібних і бронзових нагород. Найбільш титуловані серед вихованців нашого спорту – Яна Клочкова (чотири золотих і срібна медалі), Лілія Подкопаєва (дворазова чемпіонка і срібна призерка), дворазові олімпійські чемпіони Василь Ломаченко та Юрій Чебан, золотий і срібний медаліст Жан Беленюк, золота і тричі бронзова призерка Ігор Олена Костевич, володарка золотої і двох срібних олімпійських нагород Інна Осипенко-Радомська, золота і бронзова медалістка зимових Ігор Віта Семеренко, золотий і срібний призер Олімпіади в Ріо Олег Верняєв…
Яскравими рядками вписали свої перемоги на Олімпійських іграх багато українських атлетів. І кожна з них заслуговує на окремі розповіді-спогади. Ми ж вирішили зупинитися на чотирьох історіях, тих, коли нашим олімпійцям довелося завойовувати медалі золотої проби за драматичних обставин, в дуже гострій конкурентній боротьбі.
Ліллегаммер 1994 року. Драма на льоду. Про те, що шiстнадцятирiчна Оксана Баюл, вихованка, як i інший відомий український фігурист Вiктор Петренко, одеської школи фiгурного катання, що її створила тренерка Галина Змiєвська, претендуватиме на олiмпiйське золото, стало ясно ще напередоднi олiмпiйських стартiв. Перед Iграми 1994 року Оксана красиво i впевнено виступила на чемпiонатi Європи. Однак на ньому не виступали (й не могли виступати) заокеанськi фiгуристки, насамперед улюблениця i надiя Америки Ненсi Керрiган.
У Ліллегаммері поєдинок мiж українкою та американкою, пiдiгрiтий ЗМI, супроводжувався небаченим ажiотажем. Кульмiнацiєю напруги стало болiсне зiткнення Оксани Баюл з нiмецькою фiгуристкою Танею Шевченко пiд час розминки. Нiмкеня (українського походження) розсiкла своїм ковзаном Оксанi гомiлку. Тiльки мистецтво наших лiкарiв i мужнiсть самої фiгуристки повернули її на лiд. Баюл не просто завершила змагання, а, блискуче виконавши довiльну програму, заслужено зайняла золоту сходинку олiмпiйського п’єдесталу. Обидвi спортсменки на п’єдесталi не приховували слiз: в Оксани це були сльози непередаваної радостi, а в Ненсi – гiркого розчарування.
…Спогад із журналістських доріг. На початку березня 1994 року, через кілька днів після Олімпіади в Ліллегаммері, відбувся офіційний візит до Сполучених Штатів Америки Президента України Леоніда Кравчука. Візит зумовив у США підвищений інтерес. І значною мірою тому, що до складу української делегації входили Оксана Баюл і Віктор Петренко. Моє місце в салоні президентського літака було поруч з ними, і за довгі години польоту до Вашингтона та під час повернення до Києва ми в розмові торкалися різних тем і насамперед проблем розвитку зимового спорту в Україні, зокрема фігурного катання. Мої співрозмовники з гіркотою говорили про те, як занедбані в Україні зимові види спорту, і якби не такі ентузіасти й високі професіонали-тренери, як Галина Змієвська, то б не було і їхніх перемог. А що, коли такі, як вона, втомляться від цієї неуваги і приймуть пропозиції із зарубіжжя продовжити там підготовку спортсменів високого класу (а таких пропозицій не бракувало, і, зрештою, у 1996 році Змієвська таки прийняла запрошення тренувати фігуристів у США).
Переїхала до США й Оксана Баюл. Там вона виступала на льоду з професіоналами, кидала фігурне катання і знову поверталася на лід, пережила різні, також неприємні періоди. У 2010 році Оксана повернулася в Україну, але ненадовго. Після цього знову переїхала до США і разом із чоловіком знімала фільми, зокрема кінострічки про видатну норвезьку фігуристку Соню Хені, а також займалася благодійною діяльністю.
…Повертаючись до візиту Леоніда Кравчука. Ще в ірландському аеропорту Шенон, де літак приземлився на дві години для дозаправлення перед польотом через океан, Оксана Баюл потрапила в тісне кільце місцевих репортерів і аеропортівських чиновників. Усі хотіли її привітати, з нею сфотографуватися, узяти інтерв’ю. У Вашингтоні та Нью-Йорку цей ажіотаж був ще більшим. Тонкосльоза американська публіка прагнула зблизька, на власні очі, побачити українську тендітну дівчинку, яка зуміла перемогти їхнього кумира Ненсі Керріган. Ми тоді між собою жартували, що це був скоріше візит до США Оксани Баюл за участі Леоніда Кравчука.
Атланта 1996 року. І сталося чудо. Перемога Катерини Серебрянської в Атланті була логічною й закономірною. На Олімпіаду-1996 наша гімнастка приїхала, маючи в своєму активі найбільші серед інших учасниць змагань досягнення в художній гімнастиці.
Начебто шлях до олімпійського золота відкритий. Але чи все так було просто в Атланті? Ось коментар до виступу на олімпійському килимі самої спортсменки: «У фіналі багатоборства, коли розігрувався наш комплект медалей, потрібно було виступати з чотирма різними предметами – скакалкою, м’ячем, булавами і стрічкою. На останній вправі зі стрічкою зі мною трапився інцидент. Мені залишалося виконати останній елемент – «три перекидання під стрічкою, що високо летить». В якийсь момент я перестала відчувати праву руку від плеча, вона немовби була відсутньою. Я підкидаю паличку і не можу вхопитися за тканину, промахуюсь мимо своєї стрічки. В цей момент мені здалося, що вона завмерла, зависла у повітрі, як у фільмі «Матриця». Але я могла рухатися. Наче вві сні, я повторно протягую руку, ловлю тканину стрічки й із заплющеними очима кидаю її високо у стелю. За моїми відчуттями, траєкторія польоту стрічки була неточною, і я розуміла, що піймати її – один шанс із тисячі. Перекидання роблю з шаленою швидкістю. За ці секунди перед очима пройшло все моє спортивне життя. Я тільки повторювала: «Господи, допоможи! Господи, допоможи!». Витягую руку – і немовби вищі сили вклали мені в кисть паличку. Я змогла успішно закінчити свій виступ. «Золотий ключик» був у мене в кишені. Якщо щиро, я досі не розумію, що тоді трапилося. Чи то чудо, чи то роки тренувань автоматизували мої рухи. А можливо, і те, і те… У будь-якому разі я щиро вважаю, що це був аванс для добрих учинків у моєму житті».
Через два роки після тріумфу в Атланті Катерина Серебрянська завершила свої виступи в художній гімнастиці. Разом з матір’ю вона заснувала «Студію Серебрянських» – центр фізичного й естетичного розвитку дітей. На початку двотисячних її обирали головою комісії спортсменів НОК України. У 2002 році заснувала й очолила Благодійний фонд допомоги спортсменам України.
Пекін 2008 року. Вони повірили у свої сили. Це був фантастичний поєдинок, справжня гостросюжетна спортивна драма, розіграна на помості Національного фехтувального центру в Пекіні. А почалося все вранці, коли кількість дійових осіб на фехтувальній сцені була куди більшою. Вісім найсильніших жіночих команд світу у фехтуванні на шаблях отримали олімпійські ліцензії. Українська команда за рейтингом, який ґрунтується на підсумках виступів збірних шаблісток різних країн у найголовніших міжнародних турнірах останніх років, насамперед чемпіонатах і Кубку світу, посідала п’яте місце. Усі її суперники, з якими вона зустрічалася, стояли за неї вище. Скажімо, збірна Росії – на четвертій позиції.
І саме вона першою стала на турнірному шляху українок. Ми вранці їхали на змагання з такою думкою: якщо наші виграють у збірної Росії, то це вже буде успіх, а далі – як складеться.
Уже після першого двобою Ольги Харлан з росіянкою Катериною Дяченко наша команда веде в рахунку 5:2. Російські фехтувальниці так і не змогли переломити хід боротьби. З дев’яти поєдинків вони виграли тільки один. Загальний підсумок цього змагання – 45:34 на користь української команди.
Далі – поєдинки у півфіналах. Нам жереб визначив у суперники лідера згадуваного рейтингу – надзвичайно сильну команду США. Про її силу свідчить хоча б те, що всі три американські фехтувальниці, які вийшли на поєдинок з українками, перед тим зайняли весь олімпійський п’єдестал в особистій першості. Та й початок поєдинку Україна – США склався для нас невесело: американки зусиллями Якобсон повели в рахунку 5:2. Однак далі три двобої підряд Ольга Харлан, Галина Пундик і Олена Хомрова виграють, і наша команда вже веде 20:18. Саді Якобсон вдається повернути своїй команді лідерство, проте Ольга Харлан знову відновлює перевагу українок. Цей момент став переломним у зустрічі. Після нього наші фехтувальниці впевнено утримують ініціативу і доводять поєдинок до перемоги – 45:39. На нашій фехтувальній вулиці свято! Адже, відверто кажучи, мало хто сподівався, що українки пройдуть у фінал, перегравши росіянок і американок.
У другому півфіналі зустрічалися команди Китаю і Франції. Приблизно рівна боротьба в поєдинку точилася до заключного раунду. У трьох останніх двобоях китаянки, гаряче підтримувані трибунами, закріплюють свою перевагу і виходять у фінал проти збірної України. Що ж, завоювати в такому «фехтувальному товаристві» срібні медалі – це вже досягнення. Китаянки для наших спортсменок – дуже складний бар’єр. З чотирьох поєдинків у різних турнірах між командами України і Китаю у трьох вони перемагали. У рейтингу китайські фехтувальниці теж стоять вище. І, звичайно, не слід забувати, що їм мали допомогти у фіналі рідні стіни і глядачі. Але водночас що було втрачати нашим спортсменкам? Срібло вже було в «кишені». І надмірні хвилювання їх не повинні були діставати. Тож ми зайняли місця на трибуні для преси із сподіваннями, що наші вийдуть на поміст не перенапруженими і дадуть китаянкам бій «на їхній території».
Але коли в першому поєдинку досвідчена Олена Хомрова поступилася Тан Хуе з рахунком 1:5, це було для всіх нас шоком. Не менш шокувальне враження було і від другого поєдинку між Ольгою Харлан і Ні Хон – ті самі 1:5. Далі дівчата дещо оговталися від хвилювання. Ольга Жовнір, яка після ранкових боїв замінила Галину Пундик, зводить свій поєдинок з Бао Яньджінь до нічиєї. Хомрова в наступній зустрічі нарешті перемагає свою суперницю Ні Хон 7:5, але Ольга Жовнір поступається Тан Хуе з тим же роковим для нас рахунком 1:5, і наша збірна програє з розривом у десять уколів.
Ользі Харлан вдається майже неймовірне – бій з Бао Яньджінь виграти з відчутною перевагою 12:5 і скоротити цей розрив до трьох уколів. Трибуни ревуть. Хотілося вірити, що після прориву Харлан у матчі настане перелом. Однак Ольга Жовнір з несподіваним рахунком 0:5 програє Ні Хуе, і відрив китаянок перед останніми двома боями стає загрозливим: вісім уколів за рахунку 35:27. Хто в цій ситуації вірив, що наші стануть олімпійськими чемпіонками?
Але, як виявилося, змирилися з поразкою нашої команди не всі й насамперед фехтувальниці, яким випало проводити два заключних бої. Важко сказати, де вони взяли для цього фізичні, а передусім моральні сили. Хомрова в дебюті поєдинку з Бао наносить чотири уколи, не пропускаючи жодного! Потім, правда, суперниці обмінюються ударами й передають естафету останній парі за рахунку 40:36 на користь китаянок. У нас з’явилася надія, бо виявилося, що й китайські фехтувальниці можуть нервувати.
А Ользі Харлан, яка вийшла проти Тан Хуе, втрачати було вже нічого. Правда, їй для перемоги потрібно було нанести суперниці дев’ять точних ударів, тоді як китаянці вистачило б і п’яти. Перший з них Тан зробила вже на початку поєдинку. Лишалося ще чотири. Але тут сталося несподіване: Ольга проводить шість невідпорних атак, не пропускаючи жодного (!) результативного випаду Тан, і вперше у поєдинку українки виходять уперед 42:41. Далі діяв ефект гойдалки. Китаянка зрівнює рахунок – наша фехтувальниця виводить свою команду вперед; Тан знову робить рахунок рівним, а після цього їй потрібно зробити один переможний укол. Але це їй не вдається, натомість українка рахунок зрівнює.
Був у цьому дійстві і його ведучий, цього разу суддя з Італії Марко Сієсто. Він – поруч з авансценою, і від нього багато що залежить. За рахунку 44:44 обидві суперниці атакують одна одну. Спалахують два вогні – зелений (український) і червоний (китайський). Який з них загорівся раніше, той і виграв золоті медалі.
Суддя довго дивиться на екран, потім іде радитися з іншим рефері. Вони ще раз переглядають відеозапис і ухвалюють соломонове рішення: не віддавати переваги нікому, а поєдинок продовжити. І ось ще одна атака на атаку, знову неминучий у такій ситуації обмін уколами, знову майже одночасно спалахує на подіумі зелене і червоне світло. Яке ж все-таки раніше? Тан переможно підстрибує від радості, вона не сумнівається, що нанесла укол першою. Але й Ольга Харлан торжествує. Цього разу суддя не томить усіх чеканням. У тому, що українка була вправнішою, він не сумнівається, і зараховує укол нашим олімпійцям. І тут на сцену вибігають усі наші учасниці цього фантастичного, переможного для них поєдинку. Олімпійська чемпіонка – це горде звання тепер буде для кожної з них на все життя.
Тодішньому віцепрезидентові Федерації фехтування України, олімпійському чемпіонові Вадиму Гутцайту добре відомо, що таке напруга змагань на Олімпіаді і які почуття переживаєш, коли стоїш на її п’єдесталі. Ми попросили його поділитися своїми враженнями від щойно завершеного поєдинку і, зокрема, про те, чому так невдало наші дівчата його почали.
«Мабуть, тому, що дуже тиснув зал, і що якоюсь мірою вже погодилися на срібні медалі. Нашим завданням було переконати їх, що вони можуть бути чемпіонками Олімпіади. Наприкінці вони скинули зі себе хвилювання, мобілізувалися, і це принесло перемогу. Думаю, ця золота медаль приверне в Україні більшу увагу до фехтування», – сказав він.
Ріо-де-Жанейро 2016 року. Як Юрій Чебан «присоромив» комп’ютери Олімпіади. Він був учасником чотирьох Олімпіад, починаючи з Афінської. У веслування Юрія привела його мама Людмила Олександрівна. До того він захоплювався різними видами спорту, відвідував гурток «Умілі руки» і навіть займався в балетній студії. Мама, педагог за освітою, яка багато років учителювала, вирішила спрямувати енергію сина на веслування. І не помилилася. Заняття Юрія поступово переросли в захоплення. Інтенсивні тренування під керівництвом досвідченого тренера В’ячеслава Сорокіна не могли не дати результату.
Правда, в Афінах-2004 вісімнадцятирічний Юрій у підсумку посів далеке від п’єдесталу місце – десяте. Переміг тоді у веслуванні на дистанції 500 м німець Андреас Дітель. Чебан відстав від нього майже на півтори секунди. Але це була для нього велика наука і практика перемагати.
Через чотири роки на олімпійському веслувальному каналі в Пекіні він уже стояв на п’єдесталі. Але тільки на третій його сходинці. Тоді підвів його старт. Відстаючи на початку дистанції, Юрій зумів набрати швидкість і прийти до фінішу третім. І це теж була для нього наука. У 2012 році на Лондонській олімпіаді він вийшов уперед уже з перших метрів дистанції (200 м) і нікому лідерством не поступився.
У Ріо-де-Жанейро Юрій Чебан скористався цим лондонським досвідом. Ще до вирішального старту Юрієві довелося стовідсотково викластися у попередніх заїздах. У півфіналі він показав восьмий результат. Спочатку комп’ютери Олімпіади навіть «вилучили» його із складу фіналістів. Але це була помилка. Людська чи технічна – це вже не має значення. Головне, що Юрій виграв свою третю олімпійську медаль.
Це був неповторний фінал! Він зібрав найсильніших каноїстів-спринтерів планети. Юрій блискуче стартував, вигравши в суперників кілька сантиметрів. І цю перевагу вже не віддав нікому, хоча нам здавалося, що її ось-ось ліквідує сусід на сьомій доріжці – українець з Азербайджану Валентин Дем’яненко, який до 2007 р. виступав за збірну України (Чебану дісталася восьма доріжка). Останній гребок Юрія припав на самісінький фініш. Після цього наш спортсмен знесилено звалився у воду, а його човен перевернувся. Виринувши і подивившись на велике табло, він рвучко підняв праву руку. Перемога! Українець не просто переміг, а встановив новий олімпійський рекорд – 39,279. Утім, попередній рекорд теж належав йому і був установлений за чотири роки до цього в Лондоні – 42, 29.
«Перші мої враження, коли вже заспокоївся, – задоволення, – сказав у телеінтерв’ю Юрій Чебан. – Тому що коли я завоював у Лондоні перше олімпійське золото, то були інші відчуття, друге золото принесло відчуття задоволення від того, що я довів усім тим, хто поставив на мені хрест, хто забув уже про мене, а тепер вони говорять "ми ж знали!". Виявляється, всі, крім мене, знали. Я їм усім утер носа і цією нагородою поставив жирну крапку».
Говорячи про проблеми в його виді спорту, Юрій, зокрема, торкнувся теми виїзду наших спортсменів з України: «Чому вони змушені виступати за інші країни? Великою мірою, скажімо так, це люди, які не хочуть "боротися з вітряками", як я борюся тепер. Вони обирають більш легкий шлях – переходять до іншої країни і просто роблять свою справу, заробляють гроші, медалі, славу й таке інше. Ось у моєму заїзді, якби в однієї людини вийшло потрапити до фіналу, то у фіналі Олімпійських ігор було б чотири українці. Такого ще ніколи не було. Фактично чемпіонат України проходив на Олімпійських іграх. Одначе це факт. Чотири людини змагалися, троє з них були у фіналі і двоє на п’єдесталі. Люди йдуть і заробляють нагороди для інших країн. Україна багата на таланти, і неприємно, що люди йдуть».
…Спогад із тих днів у Ріо. На Олімпіаді були перенесені тільки одні змагання: 10 серпня не відбулися фінальні заїзди в академічному веслуванні, в яких мали брати участь наші жіноча і чоловіча четвірки. Я не знав про відміну і приїхав на місце для фінішів. Там дув пронизливий вітер, ішов дощ, і на озері розгулялися хвилі. Людей, крім обслуговувального персоналу, не було. Та, на моє здивування, я побачив неподалік від берега знайому постать у каное з добре помітним розфарбуванням його бортів під український прапор із зображенням на борту українського козака. Це був Юрій Чебан, який, ігноруючи негоду, наполегливо веслував, готуючись до своїх майбутніх заїздів, один з яких відбувся через кілька днів і став золотим.
* * *
Спортивна Україна, як ми зазначили на початку, має велику і славну олімпійську історію. Ми торкнулися лише деяких її рядків і сторінок, згадали багатьох наших спортивних діячів і атлетів, що збагатили своїми досягненнями олімпійський рух і прославили українську землю, наш народ. Нам є ким і чим пишатися. У ці дні на аренах французької столиці змагатимуться за олімпійські нагороди 140 вихованців українського спорту, які продовжать їхню спортивну естафету. «Те, що ви, наша українська збірна команда, сьогодні на Олімпіаді, – це вже перемога для України, – зазначив у зверненні до наших олімпійців Президент України Володимир Зеленський. – Я вважаю, що це випробування війною нашої моралі, ідентичності та України загалом ви долаєте гідно».
У великій, багатоликій олімпійській родині авторитет наших спортсменів – високий, а місце України – заслужено поважне й достойне.
Михайло Сорока, журналіст з акредитацією на десяти Олімпійських іграх