Роман Сущенко: У мене є «навіщо», а книги допомагають витримати будь-яке «як»

Як у Сущенка з книгами - там, у Лефортово, що читає, які думки з'являються у зв'язку з цим

Раніше з колегою Сущенком я спілкувався виключно по ділових питаннях, у мережі, під час обговорення якихось загальних матеріалів та розмежування в зв'язку з цим «зон відповідальності».

Але я досить багато пишу в справах українських політв'язнів. А Роман тепер став одним із них. Від його родичів, від адвоката Фейгіна дізнався, що він великий книголюб. І мені це дуже близьке. По-дружньому стало цікаво дізнатися, як у нього з книгами там, у Лефортово, що читає, які думки з'являються у зв'язку з цим.

Сподіваюся, що відповідь укрінформівця Романа Сущенка буде цікавою не тільки мені:

«Добридень, колего!

Отже, книги... У дитинстві вони не завжди користувалися повагою і шаною серед однолітків, які народилися і виросли в СРСР. Популярність друкованого слова підтримувалася за допомогою примусу. Диктат обов'язкової шкільної програми (кров з носа, за літо прочитати десятки нудних книг), педагогічні «таланти» посилювали антипатію. У ті роки наші взаємини підтримувалися лише ціною зусиль.

Справжня прихильність до книги з'явилася, завдяки захопленню детективами, фантастикою і пригодницьким жанром. Саме тексти Скотта, Гюго, Дойла і Ко винні в успіху талановитого оповідача літніх дитячих таборів (нескромно, але факт). Літературний різносмак прийшов у студентські роки. Він допоміг мені підкорити й серце коханої...

Однак, повернемося в камеру. Минуло більше восьми місяців з моменту, коли життя круто змінилося. Першого тижня в карантині мозок ненавидів ранок. Він нагадував, що ніч має властивість закінчуватися, і знову потрібно справлятися зі своїми думками. У тому вирі шоку, страху, невідомості, абсурду, зневіри, безсилля, відчаю, ненависті й образи книга стала рятівним колом, вхопившись за яке, можна було поступово вибиратися на поверхню.

Першими моїми тюремними рятувальниками стали «Реквієм каравану PQ17» Валентина Пікуля і «Сицилієць» Маріо П'юзо. Через десять днів отримав каталог місцевої бібліотеки. Список книг пристойний, більше десяти тисяч. Видання класики сорокових років минулого століття пропонувалося як аперитив, на десерт - сучасні бестселери. Апетит посилився.

Перший вибір припав на нобелівського лауреата Іво Андрича з його «Мостом на Дрині», Людмилу Улицьку і російського Дойла грузинського походження, що мешкає у Франції, Григорія Чхартишвілі (Бориса Акуніна). До слова, редакція «Укрінформу» ставила мені завдання взяти інтерв'ю в Акуніна. Метр творить у Сен-Мало, за чотириста кілометрів на Північний Захід від Парижа. Спроби не увінчалися успіхом. На свій сором, про його літературні таланти я знав лише з кінематографа. Зараз картина виглядає інакше: в моєму активі двадцять п'ять творів Акуніна.

Дивно, але на запорошених бібліотечних полицях Лефортово зберігаються російськомовні переклади українських класиків. Зокрема «Тронка» і «Прапороносці» Олеся Гончара, «Степовики» і «Степові далі» Юрія Дольд-Михайлика, повісті та оповідання Івана Ле та Михайла Коцюбинського, романи Михайла Стельмаха і Павла Загребельного.

Однак першими я взяв до рук повісті Івана Франка з десятитомника ПСС, переданого мені друзями. Крім знайомих зі школи «Борислав сміється» і «Захара Беркута», вразили «Близнюки», «Boa Constrictor», «Перехресні стежки» та «Для домашнього огнища». Спадщина Каменяра виявилося скарбом. Франко серйозно допоміг мені, як в плані розуміння літературної майстерності, історії, так і в пошуку нових смислів. Перебування в неволі поступово знайшло сенс і мету.

Існування наповнилося новими барвами, коли мій друг Дмитро придбав і передав у Лефортово більше сорока світових бестселерів. Зачепили стародавні легенди американських богів Ніла Геймана, захопливі історії Грішема і Гранже, Рені Найт і Поли Хокінс. Родзинкою стала трилогія Стіга Ларссона. Детективи і белетристика змінили класику - та забарвлювала духовний світ, вони ж просто відволікали від похмурих думок. З посмішкою прочитав вісімсот шістдесят одну сторінку найпопулярнішого серед арештантів хіта - «Шантарам» Грегорі Робертса. Але куди й без Ремарка, Реверте, Маркеса?

Зараз в якості гарячого блюда в камері на мене чекають «Убити пересмішника» Харпер Лі, «Елегантність їжачка» Мюріеля Барберрі, «Квіти для Елджернона» Деніела Кіза, «Загибель титанів» Кена Фоллетта, «Прислуга» Кетрін Стокетт. На десерт залишимо «Співаючу траву» Доріс Лессінг і «Шоколад» Джоан Харріс. Таким чином, духовної їжі на 2-3 місяці більш ніж достатньо.

Олегу, у мене є «навіщо», а книги допомагають витримати будь-яке «як».

Роман Сущенко. 19.06.2017

Олег Кудрін