Електроноші, які зможуть рятувати життя поранених бійців

Переселенець Дмитро Мамонов розробив пристрій для евакуації з поля бою постраждалих військовослужбовців

Раніше Дмитро працював на великих підприємствах, займався розробкою систем опалення на відновлюваних джерелах енергії і танків для атракціонів. Після того, як його вулицю у Слов’янську росіяни обстріляли касетними боєприпасами, він з сім’єю переїхав до Житомира.

Там Дмитро допоміг одному з місцевих підприємств впровадити проєкт для потреб ЗСУ, а згодом зайнявся розробкою медичного евакуаційного шасі, яке спрощено називається електроноші. З їх допомогою можна евакуювати  поранених бійців із поля бою. В основі таких електронош – принцип наземного безпілотника. Розробник переконаний, що одні електроноші мають обов’язково бути в кожній роті.

Бойові медики та військовослужбовці з гарячих точок фронту  вважають його розробку вкрай необхідною в умовах війни. Дмитро Мамонов постійно з ними радиться, вдосконалюючи та випробовуючи свій винахід. Для того, аби запустити масове виробництво розробки і забезпечити потреби військових, наразі потрібен інвестор.      

ВИНАХІД ЗА ФОРМУЛОЮ «60-120-60»

З Дмитром Мамоновим домовляємося про зустріч телефоном. Він каже: «Приїздіть завтра, покажу вам свої електроноші, якщо вони до того часу ще вціліють, бо ми їх постійно випробовуємо». У майстерню в Житомирі, де працює чоловік, приїжджаю наступного дня й одразу цікавлюся, чи ціла його розробка, на що він із посмішкою відповідає: «Так, ось стоїть. Щоправда, трохи брудна, адже ми тільки повернулися з чергового випробування».

Винахідник ділиться, що в кінці листопада минулого року зацікавився багатоцільовою роботизованою платформою THeMIS естонського виробництва (керується дистанційно і може вивозити з-під обстрілів поранених бійців), яку минулого року отримала Україна. Так у нього з’явилася ідея розробити медичне евакуаційне шасі (медевакшасі).  

«Я зацікавився, як можна допомогти пораненим за допомогою наземних безпілотників. THeMIS – це дороговартісна річ, а нашим військовим потрібен дешевий варіант, який, умовно кажучи, можна перевозити в «Жигулях». Я почав працювати над цією ідеєю та зайнявся пошуком рішення», - розповідає Дмитро.

За його словами, для своєї розробки він використовував  формулу «60-120-60», де 60 – вага такого засобу, 120 – максимальна вантажопідйомність, 60 – час безперервного руху на заряді акумулятора. Наразі є можливість перший показник зменшити до 55 кг.

Над пошуком рішення автор працював два тижні. Розробив 3D-проєкт, надсилав свої креслення київській компанії, від якої отримував деталі, а далі самостійно займався токарними та зварювальними роботами. Свого робочого обладнання Дмитро зі Слов’янська не перевіз, тож працював у майстерні знайомого. Перший прототип електронош отримав ввечері 31 грудня, а згодом виготовив другий вдосконалений варіант. Весь час Дмитро, шукаючи оптимальне рішення своєї розробки, радився з бойовим медиком 93-ї бригади та іншими військовослужбовцями.

У підсумку розробник отримав медичне евакуаційне шасі, яке компактно складається, керується пультом управління, може зберігатися в польових умовах і не вимагає спеціального обслуговування, а лише заміни вузлів. До того ж, замість чотирьох бійців, які зазвичай евакуюють ношами пораненого з поля бою, електроноші вимагають лише одного супроводжуючого, котрий керуватиме пультом.

Таке шасі може пересуватися на гусеницях, якщо багато бруду та ожеледь, або на колесах – коли ґрунт сухий і твердий. Воно пристосоване і перевозити пораненого, якого покладуть на ношах.  

«Військові зацікавилися моєю розробкою, кажуть, що ця річ їм дуже потрібна. Я вважаю, що один такий зразок має бути в кожній роті», - додає Мамонов.

Співбесідник демонструє, як працює його розробка. Ноші легко розкладаються. Керовані пультом, вони без проблем їздять подвір’ям із вибоїнами. Раніше їх тестували, зокрема, в умовах лісу та закинутої промзони, де вони успішно здолали маршрут, встелений уламками цегли.

Цей проєкт Дмитро реалізує за власні заощадження. Каже, що звертався до одного із підприємств, але там розробкою не зацікавилися, тож вирішив втілювати її самотужки. Загалом у цей проєкт він вклав 70 тис грн. Якщо запустити масове виробництво електронош, їх вартість, за попередніми підрахунками, сягатиме орієнтовно 65 тис грн. Для порівняння, ціна THeMIS становить від 300 тис євро.

Для того, аби таке медевакшасі з’явилося в ЗСУ, потрібен лише інвестор, який профінансує цей проєкт і зробить ноші доступними українським захисникам.

ЗАХОПЛЕННЯ СИНА ВІДКРИЛО НОВИЙ НАПРЯМОК ДЛЯ БІЗНЕСУ

Поки Дмитро показував роботу електронош, розповів, чим займався до повномасштабної війни, та як опинився в Житомирі.

За фахом він економіст. До 2014 року працював заступником директора з енергоменеджменту та автоматизованих систем управління підприємством на Слов’янському заводі високовольтних ізоляторів, а згодом – заступником директора редукторного заводу «Денасмаш» у Полтаві, де впровадив проєкт пелетного автоматичного котла. Саме до Полтави його сім’я з новонародженою донькою переїхала влітку 2014-го, коли Слов’янськ залишився без світла, але за кілька місяців повернулася додому.

Дмитро Мамонов шукав, де себе реалізувати, а дружина порадила йому розпочати власну справу. Так чоловік почав виготовляти у себе вдома пелетні пальники, які в нього купував завод «ПетроНік» із Херсонщини. Згодом розробив пальник «Автотрон» для переведення твердопаливного котла або груби на опалення гранулами та освоїв виробництво великих пальників до 500 мегават. За словами чоловіка, у своїх розробках він робив акцент на якості за помірною ціною. 

Коли у 2018 році рівень продажів обладнання для опалення почав зменшуватися, потрібно було шукати й розвивати новий напрямок бізнесу. Дмитро, експериментуючи, виготовив один всюдихід і знайшов іншу нішу, до якої його підштовхнуло захоплення сина танками.

«У сучасному світі дитина не може залишитися поза Інтернетом  і важливо, аби батьки обрали там для неї правильний напрямок. Я вирішив зацікавити сина змістовними іграми. Це були ігри в танки і ми потім із ним обговорювали ті танки. Єлисей захопився, а  я вирішив, що через танки у нього з’явиться інтерес до науки і техніки. Коли ми в квітні минулого року їхали в Житомир через Київщину, де було багато спалених танків, син всі їх зміг визначити», - розповідає Дмитро.

Чоловік показує плакат, який вже став реліквією сім’ї Мамонових. На ньому його син, який навчався в четвертому класі, зобразив історію українського танкобудування. Єлисей також брав участь у конкурсі Малої академії наук із науково-дослідницькою роботою «Історія українського танкобудування та його роль у Другій світовій війні». Розуміючи інтерес сина-школяра до цієї теми, Дмитро запропонував йому виготовити танк.

ЗАЛИШЕНИЙ БУДИНОК ПІД ГОРОЮ КАРАЧУН

Всю зиму батько разом із сином створювали репліку танка МС-1. У підсумку вийшла машина на двигуні внутрішнього згорання розміром 3 м у довжину та 1,3 м у ширину, розрахована на двох людей, якою можна керувати.

Після цієї розробки у Дмитра виникла ідея розробляти танки, які використовуватимуть для розваг. Так, перші моделі Т-34 і «Тигр» він виготовив для підприємця з Києва, який працює в сфері розваг, далі були замовлення з Одеси та Дніпра. З часом Дмитро почав розробляти електричні танки, які не вимагали навичок керування, й підходили для дітей віком до 9 років. Утім із іграшковими танками довелося закінчити, коли розпочалася повномасштабна війна зі справжніми танками.

Сім’я Мамонових жила у Слов’янську в приватному будинку під горою Карачун, який вимушено покинула після того, як російська армія обстріляла їхню вулицю касетними боєприпасами. Батьки найбільше хвилювалися за сина Єнісея та доньку Єсенію, тож виїхали з міста.  

«Я не одразу повірив у початок війни, а потім думав, що все швидко закінчиться. Мені взагалі важко уявити, що у ХХІ столітті, в цивілізованому світі таке відбувається. Не міг сприйняти, що це реальність. Знайомі періодично телефонували і просили виїжджати. Ми виїхали з сім’єю на початку квітня у Дніпро до своїх знайомих. Не хотіли навантажувати їх, тому повернулися за тиждень у Слов’янськ, але після того, як разом із дітьми провели ніч у підвалі, виїхали знову», - пригадує Дмитро.

Через знайомих Мамонови потрапили у Житомир, де їх прийняла сім’я Костянтина Припотня, надавши для проживання свою квартиру. Діти пішли тут у школу та в спортивні секції. Дмитро запропонував свої консалтингові та інжинірингові послуги із впровадження розробки одного з видів техніки житомирському підприємству. У грудні минулого року її перший зразок вже отримало Міністерство оборони. 

Наразі Дмитро Мамонов шукає інвестора, який запустить виробництво розроблених ним електронош. Чоловік сподівається, що знайдеться бізнес, який зацікавиться проєктом, що збільшить шанси вижити пораненим українським захисникам.

Ірина Чириця, Житомир

Фото автора та Дмитра Мамонова, відео з Facebook-сторінки "Танкове бюро"