Леви і квіти Самчиків
Яскравий самчиківський розпис веселить око від самого в’їзду до села, але є тут і чимало інших принад для туристів
Укрінформ уже писав недавно про село Самчики на Хмельниччині, яке ентузіасти хочуть перетворити на музей просто неба. Тут місцеві художники з допомогою волонтерів та за підтримки приватних і державних структур розмальовують хати, зупинки, паркани тощо традиційними візерунками. Яскравий самчиківський розпис майже забутий, та нині він знову відроджується і веселить око від самого в’їзду до села. Фантастичні рослини, калинові ягоди, птахи, коні — різнокольорові мотиви сплітаються у життєствердні орнаменти.
Та є в селі й інші принади, за якими сюди їдуть не лише з усієї України, а й з-за кордону.
САДИБА ЗА МУРАМИ
Посеред старого парку, оточеного кам’яним муром, стоїть над річкою Случ невеличкий, але чепурний палацик. Його було збудовано на початку XIX століття тодішнім власником Самчиків, гайсинським старостою Петром Чечелем. Будівля у стилі класицизму зведена за проектом польського архітектора Якуба Кубіцького.
Мурами навколо парку, до речі, тут пишаються окремо.
Першим власником маєтку на початку XVIII століття став Ян Самюель Хоєцький. Тоді збудований ним палац був за околицею села Самчики, а зараз він мало не в центрі. Від тих часів у садибі небагато збереглося — хіба що частина флігеля, в якому нині розташовано лікарню. Зате за ворітьми над загатою бовваніє споруда водяного млина, збудованого першим господарем. Хоч борошна, звісно, тут уже не мелють, загата продовжує приносити користь: поряд із млином споруджено мікро-ГЕС.
Ставок, утворений перегородженою Случчю, додає чарівності галявині перед палацом. Дерев’яна вимостка веде майже на середину ставка, як і двісті років тому: тоді панни могли прогулюватися там з кавалерами, зриваючи річкові лілеї.
Зараз біля мостків на воді плаває хатинка, у якій і влітку, і взимку мешкають білі лебеді.
ГРАФСЬКІ ЛЕВИ
У XIX - на початку XX століття у Самчики з’їжджалися численні гості з Києва, Москви, Санкт-Петербурга: професори, літератори, музиканти. За згадками, бували тут відомий юрист Анатолій Коні, польська піаністка Зофія Познанська, укладач словника російської мови Дмитро Ушаков. Останній приїздив на Волинь ще студентом. Разом із сином тодішнього господаря Борисом Угрімовим ходив до корчми слухати пісні бандуриста і пізніше писав у листі: «Ніколи не думав, що покину Самчики з таким багатим лінгвістичним багажем».
На комині палацу в такі дні сидів хлопчина, який отримував за це окрему платню. Він вдивлявся в далечінь і, коли помічав куряву на шляху до Графських воріт, кричав: «Гості їдуть!» - і в маєтку зчинялася метушня. Стулки Графських воріт ніколи не змащувалися — для антуражу, щоб відчинялися з характерним скреготом, розповідає Пажимський.
Особливо багато люду прибувало на осінні полювання, якими славилися Самчики на всю Волинь і частково Поділля, - по 100-150 гостей одночасно. Кажуть, що в маєтку розводили мисливських псів. І собаку Діанку, яку Іван Тургенєв у своїх «Записках мисливця» називав «решительно умнейшей изо всех четвероногих тварей», для письменника виховували саме тут.
Різьблені рипучі стулки були не єдиною особливістю Графських воріт. На пілонах обабіч них сиділи кам’яні леви. Один, привітно усміхаючись, зазирав у очі гостям. Другий сумно шкірився услід від’їжджаючим.
«Леви висічені з моноліту каменю-пісковика. За висновком фахівців, які вивчали його структуру, подібний камінь ніде в Україні не залягає. Він міг бути завезений із Середньої Азії», - розповів Пажимський.
У радянські часи леви «перекочували» до входу у палац. Вони і сьогодні сидять на сходах. Опущені «з піднебесся» на землю, їхні людиноподібні морди виглядають ще дивніше: здається, один сердиться на другого, а той, розгублений, відводить погляд і намагається вгамувати його лють.
До речі, біля воріт охочих і досі може зустріти «останній господар маєтку Михайло Петрович Шестаков» - з 1999 року у заповіднику проводять театралізовані екскурсії. Школярі місцевої школи розігрують мізансцени у парку та палаці, відтворюючи події сто-з-лишком-річної давнини. Екскурсії ці, підкреслює директор заповідника, ґрунтуються на точних історичних фактах і документах.
ВІД РОЗКВІТУ ДО ЗАНЕПАДУ
Вхід до самого палацу сьогодні розташований зовсім не там, де був раніше. Дорога від Графських воріт вела до круглого партеру, висипаного червонуватим піском (по місцевому - «скришею»), де розверталися карети і брички. У центрі круглого майданчика у 1904 році збудували фонтан, який працює і в наші дні.
З карети гості виходили на обрамлений колонами ганок. Над ним на фронтоні височів тимпан із зображеннями двох богинь: Деметри, або ж Церери, богині землеробства і достатку, та Афродити, або ж Венери. В овалі над ними — герб власників маєтку Чечелів: «Єліта» ("Jelita”), три перехрещених турнірних списи. Подібний герб був і в міста Проскурова (нинішнього Хмельницького) часів Речі Посполитої.
З «панських» часів тут взагалі багато що змінилося. Та й не дивно. За радянської влади маєток побував і клубом, і бібліотекою, і фельдшерсько-акушерським пунктом... Тут мешкали працівники радгоспу, а влітку — піонери. Переказують, що ліпнину зі стелі Блакитної зали, де колись відбувалися бали, учні місцевої школи на прохання вчительки збивали з рогаток: гіпсом з уламків писали замість крейди.
Постраждав палац і під час Другої світової війни.
У 1956 році будівлю віддали Хмельницькій державній сільськогосподарській дослідній станції. Саме з цими «пожильцями» пов’язують появу тут грибка, який досі руйнує дерев’яні перекриття. У маєтку розміщувалася аргрохімічна лабораторія, і випари хімікатів завдали шкоди кімнатам.
СХІДНІ МОТИВИ НА ВОЛИНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ
Не обминули випробування і найоригінальнішу кімнату палацу — Японську. Нею закінчується західна частина анфілади кімнат, яка тягнеться в обидва боки від Блакитної зали.
«Це єдина збережена в Україні кімната у східному стилі. Її декори відносяться до двох культур, японської і китайської. Зветься вона Японською, бо на стінах є зображення двох самураїв в одязі епохи Едо. Але ясно, що розписував цю кімнату європеєць, тому що у написанні ієрогліфів є помилки», - каже Богдан Пажимський.
Дійсно, ієрогліфи у товстелезних книжках (яких, до слова, в Японії також не було) виглядають радше як арабески, ніж правдиві знаки японскої «азбуки». Та кімната все одно справляє дивовижне враження. Її стеля вигинається так, що почуваєшся наче під величезним дзвоном. У глибині «дзвона» — зображення пташки на квітучій гілці сакури. Стіни вкриті малюнками: крім самураїв, тут і павич, і гейша з віялом, і дракони, і хризантеми… Є легенда, що автором розпису був молодий Михайло Врубель, який на запрошення господарів приїздив сюди з Києва. Втім, на версії цій у Самчиках не наполягають.
Розпис був створений у техніці фрески, але у первісному стані збереглися тільки невеликі фрагменти.
Порожня нині і ніша, де, за переказами, колись було встановлено фігуру Будди. За більшовиків статую витягли з маєтку і вкинули у став. На запитання, чи не пробували її знайти, Пажимський розводить руками: дно замулене, «відкопати» там щось нереально.
Зате на підлозі зберігся оригінальний паркет. Шкода лиш, «гуляє» під ногами і потребує шліфовки - на його реставрацію поки що не вистачає коштів.
На території садиби є ще один об’єкт, що відображає прихильність господарів до популярного в XIX столітті стилю «шинуазрі». Льодовня, де зберігалися продукти, має незвичну форму даху. Через вигнуті, як у пагоди, скати цей будиночок називають Китайським. Хоча стрільчасті вікна нагадують скоріше готичні собори, ніж храми Піднебесної.
«ЯЙЦЕ-РАЙЦЕ» ТА НЕЩАСЛИВИЙ ЛЕНІН
У Китайському будиночку нині музей. Саме тут проходять виставки майстрів, які відроджують традиційний самчиківський розпис.
Ще донедавна цим займалися лише кілька місцевих художників, найстаріший із яких — батько нинішнього директора заповідника, 80-річний Олександр Пажимський. Заслужений майстер народної творчості України, він з однодумцями ще з 1960-х років розшукував по селах зразки самобутнього розпису і створив цілу художню школу.
А 2012 року разом з іншим місцевим майстром, Віктором Раковським, Олександр Пажимський розписав гігантську писанку для Параду вишиванок, що проходив у Києві. Коли ж святкування у столиці закінчилися, домовився, щоб яйце дозволили забрати назад у Самчики. Тепер воно стоїть поряд із Китайським будиночком.
Така цікавинка місцевим жителям і гостям подобається набагато більше, ніж «прикраси» радянських часів. У Самчиках пишаються, що після настання незалежності чи не першими в країні розпочали «декомунізацію».
«У 1992 році тутешньому Леніну зняли голову, а потім тенденція поширилася на всю Україну», - напівжартома-напівсерйозно хвалиться директор заповідника.
Вже після повернення з Самчиків в інтернеті натрапила на історію про те, що Леніну в Самчиках не щастило від самого початку. Переповідають, що перший його бюст встановили в алеї з ялинок. Та вже невдовзі одне з дерев впало просто на вождя. Ялину зрубали, пам’ятник встановили заново… але і цей розтрощило другою ялиною! Після цього всю алею «дерев-диверсантів» зрубали. Та, як бачимо, і це Леніна врятувало ненадовго…
РЕГУЛЯРНО-ПЕЙЗАЖНИЙ ПАРК
У парку навколо самчиківської садиби росте 286 порід і видів дерев та кущів. Рідкісні екзоти сусідять зі звичними для нас рослинами. Скажімо, росте тут абориген Північної Америки, липа канадська широколиста, а навпроти неї — липа серцелиста, яку можна побачити чи не у кожному подвір’ї. Чи, скажімо, 150-річна ялина європейська, а поруч — сибірська, або тайгова, якій уже 280 років.
Та цікавий він не тільки рослинним різноманіттям.
«Парк закладено у двох стилях — французькому (регулярному) і англійському (пейзажному). І французький на території України зберігся тільки у Самчиках. В інших маєтках власники переплановували парки у новому, більш модному англійському стилі», - розказує Богдан Пажимський.
На жаль, ми побували у Самчиках наприкінці осені, коли парк уже вкрився снігом. Тому не побачили ні славетної алеї з канадських лип, ні відновленої альтанки, ні «саду в мурах» - незвичайної оранжереї, в якій вередливі теплолюбні рослини вирощують просто неба…
Не були й у церкві святої Параскеви, збудованій у селі за панів Хоєцьких.
А ще не завітали до місцевого кафе, де, кажуть, найсмачніший борщ в Україні!
Тому, мабуть, весною доведеться сюди повернутися.
Ольга Опанасенко, Київ-Самчики
Фото автора та Володимира Тарасова