Портал у часи динозаврів

На Закарпатті стартує сезон походів до унікального карстового мосту

Цей міст — на Тячівщині, в селі Уголька, відноситься до Угольсько-Широколужанського заповідного масиву Карпатського біосферного заповідника. Саме через його віддаленість тут завжди небагато туристів. А, зауваживши, що до мосту треба йти вверх правіковим лісом понад 3 години, не кожен навіть нелінивий турист погодиться на таку прогулянку. Тому маєте чудову нагоду пройтися у тиші пралісом, котрий щойно прокидається від зимового сну, надихатися чистим повітрям, надивуватися з ендеміків, що тут ростуть (неймовірні папороті, а весною — ще й первоцвіти) і живуть (зокрема, безхребетні). Ну, а справжнім катарсисом цієї мандрівки стане сам карстовий міст. Неймовірне видовище, жодне фото не передає його справжнього вигляду: він у дійсності набагато об’ємніший, вигадливий, а підійшовши ближче, відкриваєш для себе, що там кілька, власне, мостів, і загалом так і проситься сказати: він — живий!

СКЕЛЯ, ЩО ПОКАЗУЄ, ЯК НА ЗЕМЛІ ПРАЦЮЄ ЧАС

Ми здійснюємо подорож до карстового мосту з Мирославом Кабалем, науковим співробітником Карпатського біосферного заповідника (КБЗ), завідувачем лабораторії лісознавства в заповіднику. Стартуємо маркованою стежкою, йдемо нею вверх буковим пралісом. Дорогою науковець пояснює нам, що міст насправді — гігантська природна вапнякова арка, залишок стіни древньої скелі, яких довкола у цих лісах чимало, як і печер. Утворила карстовий міст всесильна вода, яка сотнями тисяч років стікала скелею гори, розчиняючи м’яку вапнякову породу, і промивала отвори, які збільшувалися, розширювалися і перетворювалися на печери (дорогою минаємо знамениту найдовшу печеру в Карпатах — Дружбу, це вертикальний колодязь, від якого відходять чисельні горизонтальні ходи та галереї, там живуть унікальні види рукокрилих — тобто, кажанів).

- У випадку з саме цим об'єктом, можемо говорити про те, що карстовий міст — це утворення внаслідок обвалу однієї з таких нір, печер, які вимила вода. Внаслідок обвалу утворилася ця арка. Ерозійні процеси продовжуються й нині. Тобто, ця скеля показує, як на нашій планеті працює час.

ВАРІАНТИ ВЕРТИКАЛЬНОЇ ПРОГУЛЯНКИ

Закарпатський екскурсовод Сергій Прокоп каже, що найкраще планувати похід до Карстового мосту з березня по жовтень, у цей час треба обирати дні зі стабільною погодою, аби не було дощів, надмірної вологи — щоб прогулянка видалася приємною.

Узимку походи до Карстового мосту також реальні — але, по-перше, для підготовлених туристів, а по-друге, оскільки маршрут до мосту пролягає ядровою зоною КБЗ з буковим пралісом, де під масою снігу може бути вал дерев — це досить небезпечно. Особливо, якщо під час прогулянки фіксуються пориви вітру.

Власне до мосту можна йти двома напрямками, каже екскурсовод, найчастіше обирають рух промаркованим маршрутом від КПП заповідника, попри школу, печеру “Дружба”. Повертатися краще зигзагоподібним спуском — там дорогою трапляється багато повалених дерев, велика кількість ендеміків, зустрічаються поміж буків навіть тиси, про які колись писали древні історики.

- Я зі своїми туристами завжди реєструюся у працівників на КПП Карпатського біосферного заповідника, там платний вхід — близько 30 грн з людини, для школярів “квиток” коштує 10 гривень. Проходимо вздовж річки вверх, за кількасот метрів від КПП є школа — вона тут із радянських часів, доти в цій будівлі був мисливський будиночок місцевого графа. Нижче по течії річки є старий водяний млин, він досі працює, власник облаштував над ним кафе — там можна скуштувати, зокрема, мамалиги, змеленої за допомогою дубового колеса цього млина. Але ми йдемо вверх, у напрямку до печери “Дружба”. Вона вважається однією з найглибших вертикальних печер у Карпатах (довжина розвіданої частини — понад кілометр), у давнину цю печеру називали “Романія”, у радянський час її перейменували, нещодавно обгородили — там вертикальний спуск, небезпечний, туди не можна заходити без супроводу спелеологів і без спорядження. Далі туристів чекає прогулянка буковим пралісом до мосту. А після того, як побачили його та дослідили, ми обов’язково видираємося на вершину цієї скелі Чур — там відкривається неймовірний вид на долину довжелезного села Мала Уголька, і загалом углянську котловину, а на півдні видно Гутичний хребет (це вже сусідня Румунія).

Це друга емоційна точка походу, каже Сергій Прокоп — перші вигуки радості туристи промовляють, побачивши сам карстовий міст, вдруге це стається на вершині скелі.

ВІН ЗОВСІМ НЕ ТАКИЙ, ЯК НА КАРТИНЦІ!

У нас була нагода це перевірити — дійшовши до мосту та видершись згодом на скелю. Враження і від об'єкта, й від краєвиду - справді неймовірні.

Власне, вражає, що карстовий міст над Уголькою в реальності перевершує усі знімки цієї місцини, які ви коли-небудь бачили в мережі. Власне, це кілька мостів, які переходять один в один, таке враження, що вся конструкція стоїть наче на трьох товстенних ногах. У центральному найбільшому отворі є так званий “комин” – вертикальна шахта, саме та, якою колись до древньої печери стікала вода.

Цікаво, що вапняки, з яких утворені місцеві скелі та печери — не притаманна порода для Карпат, де більше піщаників. А самі вони, ці вапняки, утворилися у юрський період, коли по Землі ходили динозаври. Щоправда, саме на цих землях їх не було, бо те, що зараз здіймає нас над долиною, колись було дном праокеану.

Дивлячись на міст, справді відчуваєш якусь містику. При першому погляді можна побачити у цій фігурі гігантське око або рот, тому й не дивно, що древні вбачали в цьому нагромадженні каменю силу природного божества. Кажуть, що на цьому місці було капище язичників. Якщо залишитися біля мосту наодинці на кілька хвилин і відчути протяг, крикнути — і спіймати відлуння, місцями стає навіть моторошно. Щось у цьому місці таки є містичне.

ПОСЛИ ГРОЗНОГО І СОНЦЕПОКЛОННИКИ

Але не важливо, відчуваєте ви “силу” чи ні, до карстового мосту варто прогулятися.

— Це одне з чудес природи в Карпатах, тут можна милуватися годинами тим, як природа — геніальний архітектор! — домоглася таких химерних форм, - каже Сергій Прокоп. - Крім того, такого плану та величини карстового мосту в Карпатах справді нема більше ніде. В окрузі є близько 30-ти вапнякових печер, найвідоміша з них — це Молочний камінь, що поблизу.

Я завжди розповідаю туристам, - каже Сергій, - що вперше про карстовий міст в Угольці дали історичні свідчення посли царя Івана Грозного, які, повертаючись зі Стамбула через Болгарію, Румунію та Закарпаття, зупинилися тут у Малій Угольці на деякий час. Це було в XVI столітті, близько 1556 року. Вони зупинялися в на той час жіночому монастирі в Угольці, зараз тут чоловічий монастир, його, за переказами, заснували ще учні Кирила та Мефодія. Саме ці посли царя і розповіли про місцевих сонцепоклонників, яких вони бачили біля цього карстового мосту. Посли свідчать про те, що там було капище і здійснювалися обряди на честь бога сонця.

Є ще один цікавий переказ місцевих людей — про печеру Чур (знаходиться неподалік мосту, нижче) та сім’ю євреїв, які переховувалися в ній у часи Другої світової війни. Вони поселилися там у надії перебути важкі часи, але їх здали і німці розстріляли їх просто на цьому місці у лісі.

ХТОСЬ НАДИХАЄТЬСЯ, КОМУСЬ ЛЯЧНО...

Туристи по-різному сприймають і міст, і навколишню природу.

- Більшість відчуває піднесення — приплив енергії від побаченої природної краси. Люди із великих міст, із інших регіонів часто мають негативні враження від пралісу та скель. Їм страшно, вони не орієнтуються в просторі, їх лякають звуки вітру в деревах та його завивання у скелях. Але це — рідкість, - каже Сергій. - Частіше сюди все-таки йдуть ті люди, які люблять милуватися деревами, яким цікава кожна травинка, перебування у лісі - це відпочинок для їхньої душі. Їх цікавлять ендеміки — ми завжди розповідаємо, що колись ці папороті поміж цих скель були гігантськими деревами, а зараз скелі лишилися гігантами, а папороті в процесі еволюції стали маленькими кущиками на їхніх схилах.

Але як би там не було, але й одні, й інші несуть у собі інформацію про ті незапам'ятні часи. Тож матимете нагоду бути на закарпатській Тячівщині — обов'язково сходіть до карстового мосту. Якщо у нашій країні є така краса, її треба бачити!

Тетяна Когутич, Ужгород-Мала Уголька

Фото Сергія Гудака