25 років Чорнобильському туризму: що оновилося
Як змінюється обличчя однієї з найбільш відомих туристичних локацій України
28 вересня туризм у Зоні відчуження відсвяткував символічне 25-річчя, хоча насправді – важко дізнатися, з якого дня слід вести точний відлік. Перші ознайомчі візити до Чорнобиля організовувалися під егідою колишнього жителя Прип’яті Олександра Сироти і його проєкту Pripyat.com.
«Рівно 25 років тому я перший раз проводив «екскурсію» містом Прип'ять... Саме тоді я познайомився з людьми, які надихнули мене на те, чим займаюсь і сьогодні. Саме тоді я привіз свої перші фотографії з Зони. І це було моє 5-те повернення додому, з моменту першого приїзду у 1992-му році», – написав Олександр Сирота у Facebook.
Та справді популярним чорнобильський туристичний напрямок став у останнє п’ятиріччя. Це має пояснення: приблизно тридцять років опісля Чорнобильської катастрофи відбувся напіврозпад радіоактивних ізотопів Цезію-137 і Стронцію-90. Це означає, що їх активність знизилася вдвічі, відвідування Зони відчуження стало безпечнішим, і за її кордоном цілком сподівано завирувало життя.
Вже тепер, у 2020-му, Київська обласна державна адміністрація включила Зону відчуження до переліку туристичних магнітів Київщини. Разом із тим, стало зрозуміло: якщо у держави не буде бачення щодо розвитку, наступне покоління уже бачитиме Чорнобиль лише на фотографіях у підручниках з історії.
Укрінформ пропонує розповідь, як до Чорнобиля приїхали перші туристи, чим живе Зона відчуження у «карантинному» поточному році та що цікавого там можна побачити.
«МИ НЕ ЗАДУМУВАЛИ ЦЕ ЯК ТУРИЗМ»
У далекому 1995 році, коли усе тільки починалося, ніхто не думав, що масових туристів справді колись цікавитиме «радіоактивна пустка», якою була Зона відчуження в уявленні пересічних людей. Знаходилися поодинокі зацікавлені: з ними Олександр Сирота їздив до Прип’яті, розповідаючи, по суті, історію свого дому, свого дитинства.
«Тоді це не були такі туристичні поїздки, як зараз. До Прип’яті їздили переважно колишні її мешканці, які хотіли повернутися до себе додому: в основному, такі візити організовувалися на річницю аварії, але іноді – частіше. У той день двадцять п’ять років тому був якийсь офіційний захід у м. Славутич, після якого ми через територію Білорусі двома чи трьома автобусами їхали до Прип'яті. Було багато прип'ятчан, а окрім них – гості, іноземці, журналісти... Я йшов до себе додому, а зі мною зібралася група близько 10 людей, яким було цікаво не просто походити містом, а й послухати його історії. Для мене це стало першою свого роду «екскурсією», а її «відвідувачі» дуже пройнялися. Мені сказали, що ці історії треба обов'язково розповідати, їх має почути якомога більша кількість людей», – розповідає Сирота в інтерв’ю Укрінформу.
Про його рідне місто у 1995 році практично ніхто нічого не знав. І це надихнуло Сироту на думку, що про Прип'ять треба розповідати – будь-яким доступним способом.
«Одним з таких способів було час від часу приїжджати до Зони відчуження з групами людей. І спочатку це не мало жодного комерційного зиску. Вперше мені заплатили за екскурсію, мабуть, у 2005 році, тоді ж була перша велика групова поїздка. А попередні роки це було більше як хобі: я їздив до себе додому, а зі мною їздили різні люди, групи по кілька людей. Це відбувалося не дуже часто, кілька разів на рік», – згадує Сирота.
Відвідувачі, що їздили з проєктом Pripyat.com, вдягали яскраві жовті плащі. Згодом ці фотографії почали потрапляти до Інтернету, привертаючи до себе увагу.
«І тоді до нас звернувся Єврокон (Європейський конвент наукової фантастики, щорічний фестиваль професіоналів і аматорів у галузі фантастики з різних країн Європи, - ред.), причому не для екскурсії, а для супроводу. Ми забезпечили їх одягом: комбінезонами тощо. Це була перша поїздка, яка дуже добре розійшлася інформаційним простором. З цього, можна сказати, почався «масовий туризм». Але ми це так ніколи не позиціонували. Це було принципово, бо ми не хотіли перетворити чорнобильську тему на «фастфуд», – додає Олександр.
На сьогодні Сирота очолює громадську раду Державного агентства з управління Зоною відчуження (ДАЗВ) і продовжує знайомити людей зі своїм містом. Для нього це, як і 25 років тому, ніякий не туризм, а просто можливість повертатися додому.
ПАНДЕМІЯ – ЦЕ ПАУЗА, ЯКОЮ МОЖНА СКОРИСТАТИСЯ, ЩОБ ЗРОБИТИ ЗОНУ ВІДЧУЖЕННЯ ПРИВАБЛИВІШОЮ ДЛЯ ТУРИСТІВ
А ось адміністрація Зони відчуження серйозно поставилася до того, щоб перетворити Чорнобиль на зразковий «туристичний магніт» Київщини. Ведеться робота над відкриттям нових маршрутів – для проходження на велосипедах, каяках і всюдиходах, готуються нові локації – як то Музей техніки ліквідаторів, що обіцяє відкритися в найближчі місяці, й Музей чорнобильського Полісся, для якого, щоправда, знадобиться кілька років.
«Зона відчуження – це унікальне місце, де можна побачити минуле, сьогодення і майбутнє. Чорнобиль – це місце змін, місце, де можна переосмислити своє життя. Ми маємо тут місця, непридатні для проживання людини, заповідник з мальовничою природою, а також на цій території розміщено багато унікальних технологічних об'єктів. Туристичний напрямок і безпека туристичних маршрутів є важливим напрямком проєкту «Туристичні магніти. Чорнобиль», який реалізується за підтримки Офісу президента, Міністерства захисту довкілля і природних ресурсів, Міністерства культури та інформаційної політики, Державного агентства з розвитку туризму України, а також Київської обласної держаної адміністрації. Ми відкриваємо нові локації, на базі цього створюємо нові маршрути, щоб підвищити туристичну привабливість. Ми запрошуємо нові туристичні агентства, розширюючи ринок», – розповів заступник голови ДАЗВ Максим Шевчук.
На жаль, він змушений констатувати, що цьогоріч туристичного буму не сталося. Через пандемію відповідний напрямок у Зоні впав на 70%. Чорнобильські туроператори (як, втім, будь-які туроператори України та світу) понесли величезні збитки.
Попри те, що Зона відчуження – одне з небагатьох місць, куди українці могли цього літа вільно мандрувати, значного притоку локальних туристів не відбулося. Це ще раз показало, що чорнобильський туризм тримається переважно на іноземцях – і їх навіть сьогодні до 60% у загальному потоці відвідувачів. Минулоріч експерти прогнозували, що у 2020-му Зону відвідає до 200 тис. осіб, і на початку року здавалося, що ці прогнози мали хороші шанси здійснитися. Та поки що ця відмітка досягла всього 24 тис. чол.
«Стає зрозуміло, що зараз показники відвідування можуть не досягти навіть тих цифр, які фіксувалися до 2019 року. Цей рік виявився складним, не лише для туроператорів. І зараз ми бачимо тенденції до того, що карантинні обмеження в наступні місяці знову можуть посилитися. Основні проблеми виникли у тих, хто вкладався в інфраструктуру, закуповував автотранспорт на кредитні кошти. Для багатьох туроператорів питання у тому, щоб просто протриматися у цей період. Для порівняння, зараз на день приїжджає максимум кількасот туристів, у червні їх було не більше ста – і це у вихідний день. Іноземців дуже мало, переважно це ті, хто й так проживає в Україні чи має справи по роботі. Минулого року в пік відвідування ми фіксували по 1000-1500 чоловік на добу», – відзначає Олександр Сирота.
Разом з тим, він додає, що осінь 2020 року – найкращий час, щоб застати у Зоні відчуження атмосферу покинутого міста, яку шукає більшість туристів, але яку тепер майже неможливо відчути через великий наплив відвідувачів.
Крім того, у вимушеній паузі є не лише суцільні втрати, а й можливості. Оскільки Зона – не зовсім традиційна туристична локація, раніше ніхто особливо не опікувався розвитком її інфраструктури. І зараз саме час, щоб підготуватися до наступних сезонів. Здається, головний управитель Зони відчуження, Міністерство захисту довкілля і природних ресурсів, теж бачить у цьому «зону для зростання», тож міністр Роман Абрамовський нещодавно заявив, що готує обґрунтування для посиленого фінансування Чорнобиля у 2021 році.
ПОКИ ТУРИЗМ У СТАГНАЦІЇ, НАСТАВ ЧАС ДЛЯ МИСТЕЦТВА
А є дещо, на що пандемія ніяк не може повпливати: фантазія художників.
Зона відчуження відчинила свої двері для найнеймовірнішого мистецтва, яке тільки можна собі уявити. Хоча у Чорнобилі, мабуть, будь-яке мистецтво набуває нових смислів та стає незвичайним. Так, люди ніколи тут більше не житимуть, однак мистецтво – це те, що повертає на покинуті території життя. Зона є ідеальним місцем для самовираження й експериментів. Але є одна умова, яку мають виконувати всі митці: їх самовираження не повинне змінювати зовнішній вигляд історично значимих об’єктів Зони відчуження.
Цікаво, що самі творці Прип’яті задумували її як місто, де архітектура великого міста поєднається з художніми витворами. Таку ідею виношував головний художник Прип’яті Іван Литовченко, чиї роботи й до сьогодні прикрашають колишній атомград. Найбільшу увагу привертає скульптурний рельєф «Музика», розміщений на фасаді музичної школи. Здається, що якби художник міг, то задумав би це мозаїчне панно як об’ємну рухому проєкцію. І сучасні митці, приїжджаючи до Прип’яті, свідомо чи несвідомо підхоплюють і втілюють у своїх роботах той настрій, який задає «Музика».
Без жодного доторку до стін будівель Зони відчуження, однак яскраво і масштабно діє проєкт «Артефакт». Серед іншого стараннями митців з’явилося «Чорнобильське сяйво» – світлова інсталяція, що проєктувалася на радіолокаційну станцію «Дуга». Ще одна вражаюча задумка митців – проєкція велетенських прапорів країн-донорів Чорнобильського фонду, що висвітлювалася на конфайнменті до Дня незалежності України у 2020 році. Самі про себе його автори говорять, що творять медіамистецтво, що змушує людей переосмислювати наслідки Чорнобильської катастрофи.
Наразі ДАЗВ виступає з ініціативою відремонтувати частину ключових споруд Зони відчуження, що мають історичне значення. Головною проблемою, як завжди, є пошук джерел фінансування. І якщо ресурси на фізичну консервацію та реставрацію об'єктів Зони відчуження віднайти не вдасться, якраз віртуальне мистецтво може стати на варті збереження Чорнобиля хоча б у віртуальному просторі. Або відтворити Прип’ять такою, якою вона могла б бути, якби не сталося аварії.
І можна почати з візуалізації маршруту, що найпевніше – рано чи пізно зникне через об’єктивні фактори: екскурсія у нетрі самої Чорнобильської станції.
ПІД САРКОФАГОМ: НЕ ДОБРЕ, АЛЕ Й НЕ ЖАХЛИВО
Цією фразою запам’ятався нам серіальний Анатолій Дятлов, колишній заступник головного інженера з експлуатації ЧАЕС, – і це перше, що спадає на думку, коли опиняєшся на блочному щиті управління (БЩУ) енергоблоку №4. У вересні минулого року його включили в туристичний маршрут «Базовий плюс», який проходить Чорнобильською станцією. Щоб потрапити на БЩУ, вам знадобиться 3300 гривень, один вільний день, трохи терпіння та… готовність повністю перевдягнутися.
Маршрут починається та закінчується однаково: через відвідування кімнатки з кріслом, де усі відвідувачі БЩУ-4 проходять процедуру під назвою «cпектрометрія випромінювання людини» (але всі користуються російською абревіатурою СИЧ). За допомогою даної діагностики визначається наявність гама-випромінюючих радіонуклідів в організмі. Одне вимірювання триває до 10 хвилин, тож на обстеження великої групи піде не менше години.
Далі усіх відвідувачів повністю перевдягають, видаючи чисті білі штани, сорочки, халати, кеди, шкарпетки, шапочки та каски. На руках мають бути рукавички, на обличчі – захисна маска. І в такому вигляді можна вирушати у «мозковий центр» Чорнобильської аварії.
Нашу групу супроводжує спеціаліст відділу міжнародного співробітництва та інформації ЧАЕС Антон Повар. У телефонній розмові з кимось він жартує, що «відвідувачів стало так багато, що немає часу попрацювати». До карантинних обмежень цей маршрут і справді був популярним: за 2019 рік на станцію завітало 2980 осіб, а у січні-лютому 2020 року – 543 чол.
Відвідувачів проводять «золотим коридором», що простягається довкола всієї Чорнобильської АЕС, показують центральний щит управління №1, який і досі перебуває в роботі, центральний зал, блочний щит управління блоку №3 – брат-близнюк блоку №4. Найемоційніша частина екскурсії (окрім самого БЩУ-4, звісно) – меморіал оператору Валерію Ходимчуку, який загинув під час виконання службових обов`язків, тіла якого не знайдено.
Блочний щит управління четвертого енергоблоку нагадує будинок із привидами: усі кнопки, ручки, лічильники давно демонтували і величезні панелі приладів дивляться на відвідувачів пустими «зіницями». Площа залу обмежена додатковою стіною фізичного захисту. Усі поверхні й підлога покриті шаром якоїсь липкої речовини, яка утримує пил. Наш провідник розповідає, що це потрібно для того, аби відвідувачі не винесли на собі бета-частинки.
На виході усі проходять у кілька етапів дозиметричний контроль – чутливість приладів поступово збільшується. Рамки, через які проходять відвідувачі, фіксують кількість бета-розпадів. Провідники кажуть, що всіх, хто ненароком забруднився, відмивають. Однак про сам процес відмивання таємничо мовчать.
Під час уже іншого технічного візиту на станцію опиняюся під новим безпечним конфайнментом: велетенською аркою, що встановлена над енергоблоком №4 та об’єктом «Укриття» (також відомий як «Саркофаг»). Системами арки також керує свій щит управління, сучасний. Порівняно з БЩУ-4 – це наче стрибок у космос, адже конфайнмент – це зосередження найпередовіших технологій людства.
Намагаюся уявити, де саме під захисною конструкцією «Укриття» розміщується БЩУ-4. Туристичних маршрутів під арку немає, однак те, що там можна побачити, вселяло би неабиякий оптимізм після походу на четвертий енергоблок.
Руслана Чечуліна. Київ
Фото автора та з відкритих джерел