Кенія: 2 тисячі кілометрів, що змінюють свідомість

Африканський прорив, або Наші люди на екваторі

Кенія, розташована по обидва боки екватора, є одним із головних туристичних курортів Африки. Проте для українського громадянина вона все ще залишається «terra incognita» – земля невідома, незвідана. Причина – далека відстань, відсутність прямого авіасполучення, та й партнерські відносини між країнами вибудовувалися доволі повільно. Лише рік тому міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба та глава МЗС Республіки Кенія Рейчел Омамо провели першу телефонну розмову і домовилися про створення Спільної міжурядової торговельно-економічної комісії. Зустріч представників двох міністерств відбулася в Києві у вересні цього року.

Ну, а поки високопосадовці працювали над активізацією відносин, одесити спромоглися на африканський прорив. Вони запросили на 225-річний ювілей Одеси офіційну делегацію з кенійського міста Момбаса. Тоді ж і вирішили встановити партнерські відносини між містами. Договір було підписано 20 січня 2021 року в муніципалітеті Момбаса. А в жовтні у межах угоди з Одеси до Кенії був організований інфотур для ЗМІ та українських туроператорів. За 10 днів перебування в африканській країні українці подолали понад 2 тис. км. Маршрут проходив столицею Найробі, містами Момбаса та Мтвапа, національними парками, зокрема і тими, що розташовані у Великій рифтовій долині, поселенням напівкочового народу масаїв, пляжами Діані на березі Індійського океану тощо. Тож чи варто, на думку журналістів, летіти за три моря-океани і що там можна побачити? Про це – у розповіді кореспондентки Укрінформу.

САФАРІ З ЛЕВАМИ

Туристи виокремлюють Кенію з-поміж інших африканських країн через її знамениті сафарі. Адже тут справжній рай для тварин. Майже 40% ссавців, що населяють кенійські землі, й 36% птахів – не зустрічаються більше ніде на планеті.

Колись багатії усього світу їхали сюди, щоби вполювати слона, ліцензія на таке полювання коштувала 100 тисяч доларів. Я вже не кажу про браконьєрів, які просто винищували слонів заради їхніх бивнів. Уже понад 15 років тваринний світ Кенії – під захистом держави. Полювання суворо заборонене: закон передбачає для порушників чималі терміни ув’язнення. Тому здобиччю на сафарі може бути тільки вдале фото та відео. Ну, й адреналін. Із цим проблем нема взагалі.

Оскільки на території Кенії створено майже 60 заповідників і національних парків, у туристів є величезний вибір для сафарі. Десь переважають жирафи, бо там багато їхньої улюбленої їжі – акації: отак ви їдете у джипі, а вони стоять собі понад дорогою, як підйомні крани.

На озері Найваша, яке обрали для зйомок фільмів жахів американські кінорежисери, мешкає понад тисячу бегемотів. Коли величезна туша виринає з-під води, здається, що це апокаліпсис. Але щоби ближче подивитися на ігри велетнів, у човни щодня сідають сотні туристів-відчайдухів.

Річку Мара окупували крокодили – їх там понад 50 тисяч. Національний парк Амбоселі, де можна поселфитися на фоні Кіліманджаро, полюбляють слони. У будь-якому окрузі просто обабіч дороги можна побачити табуни антилоп, імпал, зебр. Уже навіть не кажу про мавп, які нападають на туристів, як організовані банди, тому в кожному готелі на вікнах є наліпки з відповідним попередженням.

Із чотирьох парків, які ми відвідали, два можуть похвалитися повним комплектом «великої п’ятірки» тварин, до якої входять слон, лев, носоріг, буйвол та леопард. Парк Масаї Мара відомий найбільшим прайдом левів – 29 «котиків» налічується лише в одній із сімей, а ще ж є й інші левові родини.

В одну з них ми потрапили просто на обід. Левиці вполювали для свого царя антилопу. Спочатку апетит вгамував самець. Поки левиці обгризали кістки, гривастий хижак трохи подрімав у травичці, а потім вийшов до джипа, де сиділи одеські туроператори, і примостився перепочити в тіні авто, просто біля колеса.

Водій нашого джипа Джеф пояснив, що леви, як і інші тварини, тут нелякані. Їжі їм вистачає, а в людях вони давно не бачать ворогів. Але ризикувати не варто, тому сафарі проходять у визначені години і під наглядом інструкторів. А вони – справжні фахівці своєї справи. Зокрема, наш Джеф має чималу підготовку: служив десантником в армії, був у Югославії у складі миротворчого контингенту. Уже 14 років возить туристів на сафарі, володіє 5 мовами. Досконало знає життя тварин та їхні таємні стежки, це завдяки йому ми побачили практично всіх хижаків. А ще чоловік співає у церковному хорі й має 5 дітей, найстарша донька вчиться в Англії. У Джефа шалена енергетика, яка не пропадає навіть попри важкі перегони бездоріжжям. Він може водночас щось розповідати, співати пісень разом із нами (ми навіть вивчили одну мовою суахілі) і танцювати! Не чоловік, а суцільний драйв!

Поблизу кожного парку для туристів створена гарна інфраструктура – сотні лоджів – готелів, де можна переночувати і смачно поїсти. Є будиночки, вмуровані у скелі, є розміщені просто на деревах. Туристи можуть спостерігати за пересуванням тварин навіть із повітряних куль. Цікаво, що пілотом такої кулі в Масаї Мара є українець Геннадій Свіркул, з яким ми познайомилися в Кенії. Він сам із Кропивницького, а його дружина Людмила Сухова – з Чернігова.

Геннадій за фахом – військовий льотчик, літав на МіГах. Після скорочення почав шукати роботу, розіслав десятки листів по всьому світу. Отримав запрошення з Кенії. Приїхали сюди чотири роки тому разом із сином. Хлопцю 14 років, вчиться в українській школі дистанційно.

Щоби отримати ліцензію на управління повітряною кулею, наш земляк здав у Кенії екзамен. Тепер щодня підіймає туристів у небо. Компанія, у якій працює, британська, у британців тут чимало бізнесу. За словами Геннадія, наразі у Кенію активно заходять китайці. Вони будують великі інфраструктурні об’єкти: дороги, мости, готелі.

Коли Геннадій і Люда почули про туристів з України, приїхали в готель. Кажуть, що дуже скучили за спілкуванням зі своїми. Пригостили нас ковбасою з часником, яку роблять самі, розповіли про місцеве життя. Родина мешкає на території парку в будинку, наданому компанією. До супермаркету – 100 км, електрика – від дизельного генератора, який виключається о 23.00. І тоді на тисячі кілометрів не побачиш жодного вогника, крім зірок.

Я спитала у Люди, чи не збираються вони повертатися в Україну.

- Поки що ні, – каже вона. – В Африці неймовірно цікаво, тут особлива енергетика. Нещодавно вночі відчули, що стіни будинку трясе. Виглядаємо у вікно, а там слон об кут будівлі бік чухає… Де ще таке побачиш?

КІКУЙЮ, МАСАЇ ТА ДІД ОБАМИ, ЗНАХАР ПЛЕМЕНІ ЛУО

Кенія цікава не лише первісним тваринним світом. Саме її територія, на думку вчених, свого часу була прабатьківщиною людства. Тоді як сучасна держава розвивається швидкими темпами, впроваджує найбільш передові технології й методи управління, велика частина кенійців і зараз живе за тисячолітніми традиціями й не поспішає асимілюватися. Цей мікс майбутнього з минулим надає країні неймовірного колориту.

У Кенії проживають представники понад 40 національностей. Найбільш численна і впливова (22%) – етнічна група кікуйю. Вона ж і найбільш освічена: 95% дітей цього племені навчаються у школах. Відсоток грамотності серед кікуйю – від 75 до 90% (один із найвищих в Африці). До речі, наш водій Джеф зі знанням п’яти мов – саме з племені кікуйю, хоча в четвертому поколінні його роду були масаї.

Після кікуйю за чисельністю йдуть лух’я та луо. Дід колишнього американського президента Обами по батькові був знахарем кенійського племені луо.

Є також потужна громада індійців, англійці (колишні колонізатори), араби.

Масаї, народ скотарів – найбільш затяті хранителі старовини.

Наразі в країні їх близько 400 тисяч, але під час подорожі складалося таке враження, що вони – скрізь. Можливо, тому, що частина з них веде напівкочове життя. Яскраво вдягнені, екзотичні, вони зі своїми коровами та козами в пошуках води і трави можуть зайти аж у Танзанію, а потім повернутися. Нинішній уряд сприяє тому, аби масаї залишалися на своїх землях і розбудовує велику кількість штучних водойм для свійських тварин.

За сприяння Почесного консула України в місті Момбаса Олексія Сєркова журналісти побували в селищі масаїв. Вождь зі своїм почтом зустріли нас на вході за колючою огорожею, заспівали (чи прокричали?) пісню, продемонстрували ритуал стрибання. Жінки племені попросили нас разом помолитися їх богу Нгаї, який живе на горі Кенія. За їх віруваннями, саме він створив народ масаїв разом із коровами і спустив на землю.

Після цієї процедури дозволили пройти у саме селище, яке складалося з десяти халупок-мазанок розміром 2 на 3 метри. У хатинках з меблів – лише ліжка зі стовбурів дерев, застелені шкурами, замість вікон – невеличкі отвори у стінах.

Хати з глини та гною будують жінки. Чоловіки зазвичай випасають худобу.

Корова для масаїв – найголовніша істота, то їхній скарб, статок, годувальниця й об’єкт турботи. Цікаво, що м'ясо своєї годувальниці масаї не вживають, але п’ють кров, змішану з молоком (кров беруть із вени тварини, яка виконує роль постійного донора).

Нас іще на початку подорожі попередили: не дай Боже, збити цю тварину на дорозі чи нашкодити їй, за неї можуть убити, хоча масаї, зазвичай, мають мирний норов.

Масаї-підлітки проходять ініціацію – обряд обрізання, а крайню плоть висушують і носять із собою під одягом усе життя. Тому в деяких міфах є інформація про два пеніси масаїв і їхню величезну сексуальну силу.

Статус кенійського чоловіка визначає кількість його дітей: чим більше – тим вищий. Тому вони постійно докладають зусиль до його зростання, а секс тут вважається важливою складовою життя.

Чоловіків-масаїв можна впізнати за одягом – яскравою накидкою, схожою на плед, шукою. Вони її носять, як римські патриції тогу, і ніколи з нею не розлучаються.

На жінках – багато прикрас із бісеру. Усі вони гладко виголюють голови. Тож народність ні з ким і ніколи не сплутаєш.

Щоби одружитися, у Кенії за жінку потрібно заплатити викуп – 5 корів і 30 кіз.

У племені масаїв чоловікові дозволяється мати кілька жінок – аби лише зміг зібрати викуп. Проте жінка може подати на розлучення і забрати його. А ще вона може народити дитину від коханця, а її чоловік повинен її утримувати.

«Жінка повинна насамперед уміти дивитися за коровою, а потім за дитиною. А чоловік-масай повинен гарно стрибати. Чим вище стрибає, тим більше в нього шансів отримати гарну дружину», – розповідає нам глава племені й демонструє для нас це вміння.

З одного боку, для нас, європейців, такі стандарти дивні, особливо при виборі чоловіка. З іншого – це показник його здоров’я і демонстрація здатності бути гарним мисливцем.

Колись чоловіки-масаї ще цінувалися за вміння вбити лева, яке було обов’язковим елементом ініціації. Але зараз леви охороняються державою. Тож масаї все частіше йдуть працювати в національні парки, де влаштовують для туристів вогняні шоу стрибунів. До речі, не знаю, наскільки це пов’язано зі стрибанням, але масаї офіційно визнані найвищими людьми на Землі, вони також мають найдовші кінцівки.

Їх племенам дозволяється жити в національних парках серед диких тварин. За однією з версій, можливо, легендою – масаї єдині чоловіки, яких бояться леви, а відрізняють їх від інших тварини за специфічним запахом. І яскраві накидки на чоловіках, стверджують місцеві, слугують знаком для хижаків: я тут, не підходь!

Останнім часом масаї знайшли ще одну нішу для самореалізації. У сезон дощів продають вирощених корів та кіз і вкладають гроші в нерухомість, яка активно відбудовується в Кенії. Попри переконання батьків, що головне – не вища освіта, а цінності свого племені, діти найдавнішого народу на землі все частіше їдуть навчатися в університети Європи та Америки. І запроваджують нові традиції. Зокрема, одружуються з європейками. У Кенії в цілому міжнаціональні шлюби не забороняються, навіть цінуються. У змішаних шлюбах на офіційному рівні національність дитини визначається по черзі: перша дитина отримує її від батька, а друга – від матері. Такий паритет.

Він зберігається і в інших сферах, які стосуються ролі жінок в Африці, й має свої особливості.

МАНІФЕСТ АФРИКАНСЬКОЇ ЖІНКИ: МАТИ ГАРНИЙ ВИГЛЯД, ДОБРЕ ПАХНУТИ І БУТИ ПРИ ВЛАДІ

Кенійська жінка повинна мати гарний вигляд, добре пахнути і бути при владі. Таку концепцію жіночого щастя озвучила журналістка Міріам із міста Момбаси на зустрічі з представниками українських ЗМІ. Те, що в неї все склалося саме так, демонстрував великий золотий годинник на руці, ну, і власне, посада.

Міріам розповіла, що в Кенії є багато умов для реалізації цього становища. Зокрема, є чимала кількість бутиків наймодніших брендів і спа-салонів, де можна пройти омолоджувальні процедури. Жінку, за твердженням Міріам, також прикрашають тату, нам їх тут же продемонстрували та запропонували зробити. Ну, про тату питання спірне. Наприклад, жінки племені масаї вважають, що їх прикрашає поголена голова.

Щодо жінок у владі, в Кенії існує жорстка гендерна політика. Країна поділяється на 71 округ, тож не менш ніж від 47-ми повинна обиратися жінка-депутат для нижньої палати – Національної Асамблеї. Жінки представлені в усіх органах влади. Наразі три з них є губернаторами, одна – міністр зовнішньої політики.

Директорка відділу міст-побратимів уряду Момбаси Салма Хусейн Нур, яка патронувала нашу поїздку до Кенії, поділяє концепцію про жінок. Сама вона працює у департаменті туризму, а саме ця галузь є одним з основних джерел доходів уряду. У молоді роки Салма літала стюардесою на міжнародних авіалініях, потім займалася бізнесом, з нього й прийшла в органи влади. Саме вона першою відгукнулася на запрошення приїхати до Одеси і потім – укласти Угоду про побратимство.

«У той час, коли чоловіки можуть довго обговорювати якісь плани, жінка просто їх реалізує», – сміється Салма, розповідаючи про свій життєвий шлях.

В органах влади наразі працюють також її доньки та невістка. Лише молодша ще ходить до школи. Під час зустрічі з нами дівчинка розповіла, що буде вчитися на нейрохірурга: у країні людей цієї професії лише семеро, а вони вкрай потрібні.

Що стосується порад кенійських жінок, до бутиків ми не добралися, на тату часу не вистачило. Але спа-процедури пройшли, причому – просто в Індійському океані. Відчуваючи надійну руку африканського інструктора, я навіть ризикнула зануритися під воду і поплавати в масці серед коралів, морських їжаків і зірок. Кенія – вона така: робиш те, чого ніколи від себе й не очікуєш!

КРОКОДИЛ НА ПАТЕЛЬНІ ТА КІНО ПО-КЕНІЙСЬКИ

Серед таких неочікуваних речей була й дегустація м’яса крокодила. Його подавали на вечірці в парку під Найробі, яку нам влаштували в останній вечір перебування у Кенії. Під африканське вогняне шоу запропонували скуштувати з десяток різновидів смаженого м’яса – курятини, свинини, телятини, яловичини, кролятини, баранини, козячого, буйволячого, верблюдячого та крокодилячого. Останнє виявилося на диво смачним і ні на що не схожим.

Взагалі вся кенійська кухня смачна та корисна, бо використовує багато овочів і фруктів. До речі, в Кенії збирають чотири врожаї, а країна – переважно аграрна, тому зазвичай із цим нема проблем. Хоча цієї весни – а там зараз весна – дощі затрималися, тому один урожай уже втрачено.

В усіх готелях для туристів є великий вибір страв – від натуральних соків до солодощів і смачнющих тістечок. Зокрема, мені сподобався тушкований батат – я їла його вперше. І не сподобався тушкований банан: знущання з продукту, як на мене.

Має попит сік кавуна. Проте з кавою є проблеми, особливо з меленою. Це було дивно, адже Кенія – найбільший виробник кавового зерна. У магазинах цього продукту – на будь-яку ціну і сорт, а в готелях – переважно розчинний напій. Такий дисбаланс нам пояснили… дефіцитом кавоварок. Як на мене, це ніша для бізнесменів, які поставлять на Кенію, як, наприклад, свого часу зробив уродженець Маріуполя Олексій Сєрков. Журналіст за освітою, він працював на українському телебаченні в новинному форматі, потім знімав кіносеріали як продюсер. А з появою цифрової кіноіндустрії зацікавився цим видом бізнесу.

«Почали шукати локації як в Україні, так і в інших країнах. На той час у Кенії не було жодного кінотеатру з цифровим кіно. Люди не розуміли, як це – кіно без плівки. Тому боялися вкладати гроші. А я ризикнув. У 2008 році відкрив тут перший цифровий кінотеатр. Ми почали запрошувати до себе світових зірок, влаштовували прем’єри та кінофестивалі з червоними доріжками. Це було незвично для країни – і до нас потяглися люди. Зараз у мене тут уже чотири цифрових кінотеатри, а загалом у Кенії – близько двадцяти, бо ми привчили людей до кіно», – розповідає Олексій Сєрков.

За його словами, успіх прийшов не одразу, спочатку були збитки. Щоби зрозуміти, який продукт припаде до душі кенійцям, як вести бізнес у специфічних умовах, Олексій у 2012 році переїхав сюди жити.

«З часом я став консультувати українських бізнесменів, як просувати свій бізнес в Африці. Й отримав від нашого МЗС пропозицію подати свою кандидатуру на посаду Почесного консула України в місті Момбаса. За два тижні мене затвердили, що для влади Кенії було практично рекордом», – сміється Олексій.

Невдовзі йому зателефонували з офісу губернатора Момбаси і спитали, яке місто в Україні має найбільший порт? Саме так на карті побратимських відносин кенійського міста з’явилася Одеса.

ДЖАМБО, ПОЛО-ПОЛО, АКУНА МАТАТА

Попри захоплення Кенією, не можна не визнати, що країна – бідна – звісно, за нашими мірками. Тут є золото і дорогоцінні камені, але також є й великі проблеми з водою та електропостачанням. Попри захист тварин і чудові умови, створені для туристів, життя самих мешканців країни – доволі важке. Із 7 млн населення Найробі 1 млн проживає у нетрищах. Переважає важка ручна праця: в аграрній Кенії головним знаряддям на полях є мотика і пара людських рук. Лише 10% доріг із тих, що існують, мають тверде покриття. До того ж, Кенія розташована на тій частині континенту, який розколюється. Вранці їдеш нормальною трасою, ввечері повертаєшся, а замість дороги – величезне урвище. Тому будь-яке пересування автомобілем – справжній квест!

При цьому всі мешканці Кенії – дуже позитивні люди. Вони завжди готові сказати незнайомцеві: «Джамбо-джамбо» (привіт-привіт!) – і усміхнутися. А ще кенійці живуть за принципом «акуна матата» (нема проблем). І практикують підхід «поло-поло» (повільно-повільно). Проте так повільно за кілька років у Кенії збудовано найбільший в Африці сучасний міжнародний аеропорт. Введено в експлуатацію залізничну колію, що поєднала місто-порт Момбасу з Найробі. Згідно з залізничним генпланом Східної Африки, ця колія має досягти кордону з Угандою. Головним підрядником з будівництва залізниці є Китай, у роботі було залучено 25 тисяч кенійців.

Проєктна потужність залізниці становить 22 млн тонн на рік.

Ми скористалися можливістю подивитися на країну з вікна потяга і поспілкуватися з його пасажирами. Залізниця в Кенії вважається стратегічним об'єктом. Поки зайшли на вокзал, багаж двічі просвітили на транспортерній стрічці, до того ж, його обнюхали спеціально навчені песики. Пасажири також двічі пройшли через рамки. Самі вагони – на кшталт Інтерсіті. За 5 годин, що ми провели в дорозі, у вагонах тричі мили підлогу. Провідниця схожа на стюардесу. Під час подорожі пасажирам пропонували напої та бутерброди. А от спиртне провозити в поїзді категорично заборонено, про що нас попередили заздалегідь.

Сусід по вагону, який їхав із дружиною та трьома доньками, розповів, що зараз у школах канікули, тому багато кенійців подорожують. А ще у країні відзначають день пам’яті героїв, які загинули від рук британських колонізаторів під час партизанської війни, тому кенійці їдуть у Момбасу на свято. Та війна тривала понад 10 років. За цей період британці знищили 100 тисяч кенійців, які повстали проти панування чужинців. Але навіть за допомогою таких жорстоких методів їм не вдалося утримати владу – у 1964 році Кенія отримала незалежність. Сьогодні вона має президента, уряд і конституцію.

Нас цікавило, чи є в країні ті, хто сумує за часами панування Британії.

«Так, це британці. Адже вони добре наживалися на кенійцях, оскільки платили їм копійки. Тепер усе змінилося: англійці повинні виплачувати працівникам гідну зарплату», – почули ми кенійську оцінку драматичних подій.

Хоч як дивно, після визнання незалежності процес «розлучення» Британії й Кенії був цілком цивілізованим. Англійцям запропонували два варіанти. За першим – у них викуповували майно, а вони виїжджали з країни. За другим – британці залишалися в Африці, але мали продовжувати тут жити вже на умовах новоствореної держави. Багато хто залишився.

Сьогодні в Кенії є дві офіційні мови – англійська та суахілі. Вся документація ведеться англійською, зокрема, записи у паспортах робляться цією ж мовою. Вивчають її, починаючи з дитячих садочків.

У Кенії за останні роки створили непоганий інвестиційний клімат. Іноземні інвестори мають п’ятирічні податкові канікули, безкоштовну землю та інші пільги. Тож сюди їдуть бізнесмени звідусіль, зокрема й з України.

Тут є попит на нашу техніку й технології, у магазинах і ресторанах можна побачити українську горілку та продукти.

А студенти з Кенії їдуть на навчання й в Україну.

Лише за останні два роки торговельний оборот між Кенією й Україною збільшився удвічі. За словами посла України в Кенії Андрія Праведника, наразі він складає близько 100 млн доларів.

«Разом із бізнесом до Кенії їдуть і наші туристи. Посольство докладає зусилля, щоби їх перебування тут було комфортним, якісним і пізнавальним. Нещодавно наші працівники розробили і впровадили український аудіогід, який звучить у старовинній португальській фортеці Форт Ісус. У роботі – нові плани та проєкти», – зазначив Андрій Праведник під час зустрічі з українськими журналістами.

Наскільки нам стало відомо, найближчим часом з України до Кенії буде організовано чартерні рейси авіакомпаній. Розробляється також туристичний продукт «Доступна Кенія» та «Кенія для студентів» вартістю 1 тис. доларів. У тур входитиме переліт, відвідування одного нацпарку з сафарі, прогулянки на човнах, тризіркові готелі з повноцінним триразовим харчуванням. Тож уже незабаром африканська країна з її неймовірним колоритом стане для нас ближчою й доступнішою.

А ще вона точно переверне вашу свідомість, бо з неї неможливо повернутися таким, яким ви були раніше. Зокрема, я тепер знаю, що щастя не дорівнює багатству. І можна жити в злагоді з собою і світом, не маючи статків. І навіть коли в людини нічого нема, крім пустелі й савани, у неї залишається те, що неможливо відібрати, – гідність. Я розуміла це й раніше, але тепер точно це знаю.

Як кажуть кенійці – акуна матата!

КІЛЬКА ПОРАД ТУРИСТАМ, ЯКІ ЗБИРАЮТЬСЯ У ПОДОРОЖ ДО КЕНІЇ

Якщо раніше від туристів вимагали щеплення від малярії, то сьогодні це питання вже не актуальне: малярійного комара практично нема, до того ж – є багато спреїв проти комах.

Не забувайте паспорти вакцинації від COVID-19, їх перевірятимуть при посадці в літаки. У самій Кенії профілактиці коронавірусу приділяють велику увагу. На вході в готелях і супермаркетах міряють температуру, скрізь вам запропонують антисептичні засоби і нагадають про маски. Тож антивакцинаторам туди краще не їхати.

У готелях Кенії стоять англійські розетки. Тому купіть адаптери, щоби без проблем заряджати телефони і гаджети.

Із Кенії можна привезти каву на подарунок.

На кожному кроці туристам пропонуватимуть і місцеві вироби – маски, ювелірні прикраси, вироби з мильного каменю. Торгуйтеся, африканці обожнюють цю процедуру. Так можна збити ціну з 40 доларів до 10.

У готелях треба давати чайові за доставлені речі, стандартно – один долар.

Не пошкодуйте грошей і візьміть з собою пару кілограмів цукерок для дітей. Вони щиро віддячать вам посмішками.

Ольга Коростельова, Одеса–Найробі–Момбаса–Одеса