Захист прав депортованих ув’язнених з окупованих територій України: виклики та шляхи вирішення

Чому депортованих в’язнів слід визнати цивільними заручниками

Громадська організація «Захист в’язнів України» (ГО ЗВУ) разом із міжнародними та національними правозахисними організаціями активно реалізовує проєкт повернення осіб, що були примусово депортовані з окупованих територій України. Завдяки цим зусиллям ГО «ЗВУ» змогла повернути щонайменше 260 ув’язнених, які стали жертвами насильницького переміщення.

Від початку повномасштабного вторгнення кількість ув’язнених на окупованих територіях значно зросла. За зведеними даними Харківської правозахисної групи, у 2014 році, коли РФ розпочала свою агресію, у Донецькій і Луганській областях було близько 15 тис. в’язнів у 36 установах виконання покарань, з яких 29 перебували в зонах можливих бойових дій або на територіях, непідконтрольних Україні. Після вторгнення 24 лютого 2022 року, за офіційними даними, чисельність таких установ збільшилася на 11, а кількість ув’язнених зросла майже на 3100 осіб. Серед них були в’язні з Херсонської та Миколаївської областей, яких депортували на територію окупанта, а також ті, що залишилися в установах на тимчасово окупованих територіях. В’язні є однією з найбільш незахищених груп, про яку часто забувають. Далі про це – у публікації Центру прав людини ZMINA.

ІСТОРИЧНИЙ КОНТЕКСТ ТА МАСШТАБИ ПРОБЛЕМ

У період з 3 до 6 листопада 2022 року майже всіх засуджених та ув’язнених із пенітенціарних закладів Херсонської та Миколаївської областей, які перебували під окупацією, масово почали депортувати до Російської Федерації. За підрахунками, це близько 1800–2000 осіб, з яких щонайменше 1000 осіб мають захворювання, зокрема 384 хворих на туберкульоз, які були на лікуванні в Голопристанській виправній колонії №7 та Снігурівській виправній колонії №5, а також 704 особи, що перебували на лікуванні в багатопрофільній лікарні в Дар’ївській виправній колонії №10.

За офіційними даними Міністерства юстиції України, на 24 лютого 2022 року в установах Херсонської та Миколаївської областей перебувало:
● Північна виправна колонія №90 – 838 осіб;
● Голопристанська виправна колонія №7 – 231 особа;
● Снігурівська виправна колонія №5 – 98 осіб;
● Дар’ївська виправна колонія №10 – 704 особи;
● Херсонський слідчий ізолятор – 286 осіб.

Відомо, що в цей час українські в’язні перебувають щонайменше в 11 виправних колоніях на території Російської Федерації: №№2, 11, 5, 14 Краснодарського краю, колонії Ростовської області та Республіки Мордовії, а також на території Автономної Республіки Крим.

ПЕРЕДУМОВИ ТА АДМІНІСТРАТИВНІ ПЕРЕПОНИ

Перед тим як описати шляхи повернення в’язнів, потрібно згадати трохи історії, як це відбувалося з початку 2023 року. Зокрема, після закінчення строку покарання, який призначили українські суди, суди окупанта визнавали громадян України нелегальними мігрантами, їх затримували для депортації та утримували в Центрах тимчасового утримання нелегальних іммігрантів.

Колишніх засуджених, що мали паспорт громадянина України, російська влада відвозила на кордон із Грузією або Латвією. Інших громадян України, які не мали документів, що посвідчують особу, тривалий час утримували в Центрах тимчасового утримання нелегальних іммігрантів. І вони не могли повернутися на батьківщину.

На той час це питання мала розв’язати Постанова Кабміну від 21 жовтня 2022 року №1201 «Про реалізацію експериментального проєкту щодо оформлення на території України посвідчення особи на повернення в Україну», яка надавала змогу рідним отримати посвідчення на повернення в Україну в разі перебування особи, що має повертатись, за межами України. Після отримання цього посвідчення громадяни України могли повертатись в Україну через треті країни.

Проте 18 квітня 2023 року Кабмін ухвалив постанову №339. У її пункті 5 було таке застереження: «Державна міграційна служба здійснює оформлення посвідчення особи на повернення в Україну відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 2022 р. №1201 «Про реалізацію експериментального проєкту щодо оформлення на території України посвідчення особи на повернення в Україну» депортованим після 24 лютого 2022 р. на територію держави-агресора громадянам України або особам, визнаним Україною особами без громадянства, або особам без громадянства, які постійно проживають в Україні, свободу пересування яких не обмежено /не було обмежено, зокрема на території держави, яка визнана державою-агресором, і яких змусили залишити або покинути своє місце проживання шляхом виселення або інших примусових дій з території, на якій вони законно перебували». Це унеможливило громадянам України, які перебувають в Росії в Центрах тимчасового утримання нелегальних іммігрантів, отримання посвідчення на повернення в Україну.

Таке застереження прямо порушувало частину 2 статті 33 Конституції України та ч. 2 ст. 3 Протоколу №4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якими громадяни України не можуть бути позбавлені права в’їзду на територію України, а отже, мало бути негайно скасоване.

До численних звернень, які ми подавали до органів влади, додавали також копії рішень Державної міграційної служби щодо відмови у видаванні посвідчень на повернення в Україну на підставі п. 5 постанови КМУ №339 для колишніх засуджених, які були депортовані на територію окупанта, утримуються в центрах для нелегальних мігрантів та не можуть повернутись на територію України.

Ми вимагали негайно відновити видавання посвідчень на повернення в Україну для громадян України, свободу пересування яких було обмежено, зокрема на території держави, що визнана державою-агресором (поміщено в Центри тимчасового утримання нелегальних іммігрантів).

З часом російська влада почала перекваліфіковувати українські вироки за російським законодавством, зокрема для в’язнів, яким до кінця терміну покарання залишилось менше ніж 6 місяців. Масово таке явище відбувається щодо осіб, яких перевозять до Краснодарського краю або до Автономної республіки Крим. Після цього протягом двох місяців ухвалюють рішення про зміну їх вироку та відпускають.

ШЛЯХИ ПОВЕРНЕННЯ ДЕПОРТОВАНИХ

Повернення через пункт пропуску «Колотилівка – Покровка».

Згідно з нашими спостереженнями, є кілька груп колишніх ув’язнених, які можуть виїхати з Росії через цей пункт пропуску.

Перша група – це ув’язнені, які залишилися на окупованих територіях України. Їх понад 1000 осіб. До цієї групи належать в’язні Мелітопольської колонії №144 (жіноча колонія), Приазовської колонії №107 (жіноча колонія), Веселівського виправного центру №8, Приморської колонії №145, Маріупольського слідчого ізолятора, Старобільського слідчого ізолятора. Вони перебували в цих установах під час російської окупації і після звільнення виїжджали на підконтрольну уряду України територію через КПВВ «Колотилівка».

Друга група – особи, яких депортували з херсонських пенітенціарних установ до Краснодарського краю. Спочатку вони були переміщені з окупованого Херсона до Краснодарського краю Росії, потім – до Керчі в окупованому Криму. У Керчі їм проводять коригування вироку, що на практиці означає скорочення терміну покарання на один місяць. Після звільнення вони прямують до Колотилівки за маршрутом: Керч – Ростов – Бєлгород – Красна Яруга – Колотилівка – Суми.

Третя група – особи, яких депортували з херсонських пенітенціарних установ до Чонгара. Частину цих ув’язнених перевезли російські силовики до окупованого Чонгара в Херсонській області, де їх змусили будувати нове СІЗО для потреб російських окупаційних військ. Після закінчення терміну ув’язнення в Чонгарі звільнені особи виїжджали на підконтрольну Україні територію за маршрутом: Маріуполь – Ростов – Бєлгород – Красна Яруга – Колотилівка.

Четверта група – особи, яких депортували до туберкульозної колонії №20 у місті Шахти (Росія). Після російського вторгнення ув’язнені з туберкульозом з Голопристанської колонії №7 та Снігурівської колонії №5 були переведені до виправної колонії №20 у місті Шахти Ростовської області. Після звільнення з цієї колонії вони також виїжджають через КПВВ «Колотилівка».

Процедура виїзду з Росії через пункт пропуску «Колотилівка» залежить від наявності оригіналів документів. Ті, що мають оригінальні документи, швидко перетинають кордон з Україною. Тим, що не мають оригіналів документів, набагато складніше. До кінця 2023 року російські прикордонники дозволяли перетинати кордон з фотокопіями паспортів. У разі відсутності копій ЗВУ допомагала отримати їх через родичів та українську владу. Однак наприкінці 2023 року ця практика змінилася, і тепер колишнім ув’язненим не дозволяють перетинати кордон без оригіналів документів.

Ці зміни пов’язані з указом президента Росії Володимира Путіна від 29 вересня 2023 року, який передбачає виїзд на підставі посвідчення особи, виданого Міністерством внутрішніх справ Росії. Видавання такого посвідчення може тривати 30–40 днів, і для отримання необхідно офіційно звернутися до МВС Росії.

Раніше процес отримання посвідчення тривав 30–40 днів після звільнення, але завдяки тому, що установи виконання покарань подають заяви на отримання посвідчень за місяць до звільнення, цей процес прискорився. В’язні, яких переводять до Керчі, подають заяви на отримання посвідчень і далі відбувають покарання. Після звільнення вони отримують свої посвідчення, іноді на це доводиться чекати до 7 днів. Якщо довідку не запитують заздалегідь, колишні в’язні змушені чекати 30–40 днів.

Після отримання довідки російські прикордонники дозволяють колишнім українським ув’язненим залишити Росію. На українському кордоні їм потрібно пред’явити принаймні ксерокопію документа, що підтверджує українське громадянство. Відсутність такого документа може призвести до затримання на кордоні до підтвердження особи міграційною службою, що рідко трапляється, наприклад, у вихідні, коли служба не працює. Зазвичай прикордонна служба оперативно зв’язується з міграційною службою для підтвердження особи.

Протягом очікування на довідку для повернення через пункт «Колотилівка – Покровка» колишні в’язні стикаються з кількома проблемами. По-перше, вони розміщуються в готелях або гостелах у Колотилівці чи Керчі, де витрати покривають громадські організації RBB (Russia Behind Bars) та ЗВУ, які також забезпечують телефонний зв’язок та харчування. По-друге, є проблеми з управлінням особами, залежними від алкоголю або наркотиків, де будь-які випадки зловживання призводять до припинення підтримки. По-третє, деякі ув’язнені відмовляються повернутися в Україну через страх мобілізації, попри підтримку ЗВУ.

Після прибуття в Україну колишні в’язні отримують від ЗВУ транспортні квитки, готівку, одяг, продукти харчування, а також допомогу у відновленні документів і розв’язанні житлових питань. ЗВУ також проводить опитування для збору доказів воєнних злочинів і організовує зустрічі зі слідчими для документування порушень прав людини.

ПОВЕРНЕННЯ ЧЕРЕЗ ГРУЗІЮ

Другий шлях – повернення через Грузію – також має певні особливості. Як ми вже згадували, після окупації частини українських територій у 2022 році багато ув’язнених депортовано до Росії та розміщено у виправних колоніях у Краснодарському й Волгоградському регіонах. Після завершення термінів покарань, які призначили українські суди, цих осіб звільняли, але їх одразу ж затримували за новими звинуваченнями в порушенні російського міграційного законодавства. Це відбувалось попри те, що їх депортація з України була незаконною і примусовою. Українських в’язнів звинувачували в адміністративних правопорушеннях, накладали штрафи і поміщали до центрів тимчасового утримання нелегальних мігрантів (ЦВІГ) у Гулькевичах, Усть-Лабінську, Новоукраїнському Краснодарського краю та у Волгограді. Ця практика актуальна й сьогодні у Волгоградській області.

Наразі більшість українських ув’язнених, які проходять через пункт пропуску «Ларсі» у Грузії, звільняються з колоній Волгоградської області й потрапляють до ЦВІГ.

У таких імміграційних центрах доступ до медичної допомоги є вкрай обмеженим. Наприклад, ув’язнені з ВІЛ у виправних колоніях мають доступ до антиретровірусної терапії, але в ЦВІГ цю терапію не надають, що часто залежить від національної приналежності ув’язнених. Жоден зі слідчих ізоляторів, де утримують переведених з Херсона ув’язнених, не має належного медичного оснащення чи кваліфікованих медичних працівників. Найбільше постраждали ті, що живуть з ВІЛ, оскільки їм не надають необхідної терапії, що вже зафіксовано в індивідуальних повідомленнях до Комітету проти катувань і Комітету з прав людини, поданих EPLN (Європейська мережа судового захисту прав ув’язнених), ЗВУ та RBB, зокрема у справах «Андрій Артем’єв проти Росії» (повідомлення №4233/2022) та «Колесніченко проти Росії» (повідомлення №4488/2023). В обох випадках Комітет вказав на необхідність надання медичної допомоги ув’язненим в імміграційних центрах. В обох випадках Комітет задовольнив клопотання авторів про застосування тимчасових заходів.

Важливо відзначити, що з вересня 2023 року після указу Путіна, який передбачає можливість виїзду з Росії на підставі посвідчення особи, виданого МВС Росії, ситуація дещо змінилася. До цього часу Україна та інші країни відмовляли у в’їзді тим, хто не мав оригіналів документів, і росіяни намагалися вислати таких ув’язнених до Латвії та Грузії. Лише з квітня-травня 2023 року Грузія почала приймати таких осіб через «Ларс».

Тепер, згідно з новими правилами, ув’язнені без оригіналів документів можуть отримати тимчасове посвідчення особи в ЦВІГ, що дає їм змогу виїхати з Росії. Після отримання таких посвідчень їх депортують до Грузії через пункт пропуску «Ларсі».

На практиці у ЦВІГ утримують дві категорії українських ув’язнених:

● ті, що не мають оригіналів документів, очікують видання посвідчення та накопичення групи з близько 10 осіб для перевезення до пункту пропуску «Ларсі»;
● ті, що мають оригіналів документів, чекають на скупчення відповідної кількості осіб для відправлення до «Ларсі».

Процедура переходу через грузинський кордон також залежить від наявності документів. Особам з оригіналами документів зазвичай дозволяють в’їзд до Грузії швидше, майже відразу. Ті, що не мають оригінальних документів, можуть чекати до 6 тижнів у буферній зоні на пункті пропуску «Ларсі», поки українська влада не підтвердить їхню особу. Після перевірки Грузія дозволяє в’їзд, протягом тижня вони отримують свідоцтва на повернення від українського посольства і вирушають в Україну через Молдову.

Умови утримання колишніх українських ув’язнених на пункті пропуску «Ларсі» спричинюють серйозні занепокоєння. Умови в буферних зонах є неналежними і непристосованими для будь-якого тривалого перебування. Люди, які перебувають тут, ризикують бути повернутими до Росії, а їхнє утримання в буферній зоні фактично є еквівалентом тримання під вартою без правових підстав. Відсутність можливості оскаржити законність затримання та відсутність доступу до правової допомоги і перекладача створюють серйозні проблеми для цих осіб.

EPLN та ЗВУ виявили про кілька важливих проблем, з якими стикаються колишні українські в’язні під час очікування на перевірку документів і отримання сертифікатів для повернення. По-перше, наш мандат зосереджений на ув’язнених з херсонських пенітенціарних установ, але на КПП «Ларсі», де також перебувають інші особи, наприклад, жертви торгівлі людьми, які відбували покарання у РФ. По-друге, грузинська влада не забезпечує їжею та медичною допомогою тих, що перебувають у буферній зоні на КПП «Ларсі»; допомогу надають лише волонтери з Тбілісі. По-третє, колишні ув’язнені вже на території Грузії не отримують державної підтримки для проживання; витрати покриває організація «Волонтери Тбілісі». Також держава не фінансує витрат на проїзд, і ЗВУ покриває квитки для повернення через Молдову. Ще однією проблемою є управління особами із залежностями від психоактивних речовин; будь-яке зловживання призводить до припинення підтримки. Крім того, деякі колишні ув’язнені не хочуть повертатися в Україну через страх перед мобілізацією, і лише 5 з 10 осіб планують повернення. Нарешті волонтери у Тбілісі стикаються з гострою нестачею фінансів, а нові закони ставлять під загрозу їхню діяльність.

ПРОБЛЕМИ ПІСЛЯ ПОВЕРНЕННЯ НА УКРАЇНСЬКУ ТЕРИТОРІЮ

Перша проблема, з якою стикаються в’язні, що повернулися, – це дискримінація на українському кордоні. На українському кордоні функціонує волонтерський гуманітарний центр, де всі громадяни України можуть отримати безплатну психологічну, юридичну та гуманітарну допомогу. Однак нашим клієнтам протягом 1,6 року відмовляли в цій допомозі через те, що вони колишні в’язні й можуть мати інфекційні захворювання.

Це обмеження створювало значні труднощі для повернутих осіб, які не мали доступу до необхідної підтримки під час їхнього перебування на кордоні. Відсутність доступу до психологічної допомоги, юридичних консультацій та гуманітарної підтримки ставила їх у вкрай вразливе становище, зокрема враховуючи їхній досвід ув’язнення та депортації.

Наші численні скарги, направлені до Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України щодо цих фактів дискримінації, не мали належного ефекту. Попри чіткі ознаки порушення прав цих осіб, наші звернення не зумовили жодних змін у політиці чи практиці надання допомоги.

Ситуація почала поліпшуватися після нашої зустрічі з представником Уповноваженого ВР з прав людини у Сумській області. Відтоді наші клієнти отримують належну підтримку. Зокрема, останнім часом повернутих в’язнів селять на ніч у шелтер, що задовольняє їх базові потреби у притулку та харчуванні. Це поліпшення є важливим кроком у забезпеченні справедливого та гуманного ставлення до колишніх ув’язнених, які повертаються в Україну.

Проте ще є виклики, які потребують подальшого розв’язання. Необхідно забезпечити стійкий доступ до всіх видів допомоги для повернутих в’язнів незалежно від їхнього минулого. Важливо також продовжувати моніторинг ситуації та співпрацю з державними органами і правозахисними організаціями, щоб гарантувати дотримання прав цих осіб та запобігти будь-яким формам дискримінації в майбутньому.

ЗАТРИМАННЯ В УКРАЇНІ ПІСЛЯ ПОВЕРНЕННЯ ДЛЯ ПОДАЛЬШОГО ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ

Осіб, які не відбули строку покарання за українським законодавством, поміщають до слідчих ізоляторів на терміни від 3 днів до 3 місяців. Вони були позбавлені пільг, таких як умовно-дострокове звільнення та пом’якшення вироку. Більшість з них під час перебування в колоніях Російської Федерації зазнали жорстокого поводження та потребують реабілітації. Особи, яких поміщено у СІЗО, часто прибувають в тюремному одязі без засобів гігієни та речей першої необхідності. У СІЗО їх не забезпечують одягом та необхідними речами, що створює додаткові гуманітарні проблеми та ускладнює їхню реінтеграцію в суспільство. Відповідно до Мінімальних стандартних правил поводження з в’язнями ООН, ув’язнені мають право на адекватне медичне обслуговування та забезпечення основних потреб.

УСТАНОВЛЕННЯ ЮРИДИЧНОГО ФАКТУ ВІДБУТТЯ ПОКАРАННЯ

Колишні в’язні стикаються зі серйозними труднощами під час відновлення особистих документів та інтеграції в суспільство через відсутність інформації про їхнє звільнення в офіційних реєстрах. Це стосується тих в’язнів, у яких закінчився строк покарання на момент повернення до України. Відсутність офіційної інформації ускладнює їхню реєстрацію, поновлення прав та забезпечення базових потреб. Колишні в’язні, звертаючись до МВС за витягом про несудимість, отримують документи, у яких зазначено, що відомості про їхнє звільнення відсутні. Це значно ускладнює їхні зусилля щодо відновлення особистих документів, реєстрації місця проживання, реєстрації військового обліку тощо. Крім того, це перешкоджає їхній інтеграції в суспільство та забезпеченню базових прав.

МОБІЛІЗАЦІЯ ПІСЛЯ ПОВЕРНЕННЯ

Багато хто з повернутих не встигає пройти медичне обстеження та відновити документи, оскільки їх одразу забирають до військкомату. Необхідно пам’ятати, що до Росії депортували в’язнів із трьох тюремних лікарень, дві з яких лікували хворих на туберкульоз. Крім того, всі документи цих в’язнів були знищені, що ще більше ускладнює їхню ситуацію. Повернені особи потребують часу для відновлення своїх документів та проходження медичних обстежень. Це створює додатковий стрес та ускладнює їхню адаптацію після повернення. Відповідно до міжнародних стандартів прав людини, кожна особа має право на здоров’я та належне медичне обслуговування.

ВІДСУТНІСТЬ МІСЦЯ ПРОЖИВАННЯ

Через тимчасову окупацію територій, де проживали звільнені особи, виникає проблема з пошуком місця проживання. Більшість з них не мають можливості повернутися до своїх домівок через небезпеку або руйнування житла. Це призводить до соціальної дезадаптації та додаткових економічних труднощів. Ми стикнулися з повною дискримінацією повернутих в’язнів. Їх не селять у тимчасові приміщення або шелтери, скрізь відмовляють.

СТАТУС ДЕПОРТОВАНИХ В’ЯЗНІВ

Для забезпечення захисту прав депортованих в’язнів необхідно визнати їхній статус на державному рівні та ухвалити законодавчі зміни, що визнають депортованих в’язнів цивільними заручниками, забезпечать їм відповідний правовий статус та допомогу з боку держави. Необхідно встановити чіткі процедури подання заявок на отримання статусу цивільного заручника, зокрема можливість перегляду та апеляції в разі відмови. Міжнародна підтримка також є важливою для адвокації та підтримки у визнанні статусу депортованих в’язнів на національному та міжнародному рівнях.

ВИСНОВОК

Захист прав депортованих ув’язнених з окупованих територій України є надзвичайно важливим завданням, яке потребує комплексного підходу та тісної співпраці між державними органами, громадськими організаціями та міжнародними партнерами. Незаконна депортація, неналежні умови утримання, відсутність медичної допомоги та складнощі під час повернення в Україну є серйозними порушеннями прав людини, які потребують невідкладних дій.

Реалізація запропонованих шляхів розв’язання згаданих проблем дасть змогу значно поліпшити ситуацію з правами депортованих ув’язнених, сприятиме їхній успішній реінтеграції в суспільство та забезпечить дотримання міжнародних стандартів прав людини. Впровадження цих заходів також допоможе Україні виконати свої міжнародні зобов’язання та зміцнити систему захисту прав людини у країні.

Координація зусиль національних та міжнародних організацій, ухвалення необхідних законодавчих змін, забезпечення належних умов утримання та підтримка повернених осіб на всіх етапах їхньої реінтеграції є ключовими елементами успішного розв’язання цієї проблеми.

Проблеми депортованих ув’язнених мають бути розв’язані з урахуванням усіх юридичних, адміністративних та соціальних аспектів. Важливо, щоб держава забезпечувала всі необхідні умови для повернення та реінтеграції депортованих осіб, зосібна надання гуманітарної допомоги, правової підтримки та соціальних послуг.

Необхідно також продовжувати адвокацію на міжнародному рівні, залучаючи міжнародні організації та партнерів до процесу захисту прав депортованих ув’язнених. Важливо підвищувати обізнаність міжнародної спільноти про проблему незаконної депортації та порушення прав людини, з якими стикаються українські ув’язнені в Росії та на окупованих територіях.

Відновлення справедливості для депортованих ув’язнених є важливим кроком на шляху до зміцнення правової держави та захисту прав людини в Україні. Це завдання потребує систематичного підходу та координації зусиль на національному та міжнародному рівнях, щоб забезпечити гідне поводження з депортованими ув’язненими та їхню успішну реінтеграцію в суспільство.

Ганна Скрипка, юристка громадської організації «Захист в’язнів України», директорка БО «Благодійний фонд "Соціально-правовий розвиток"»

Оригінал публікації на сайті організації «Захист в’язнів України»

Центр прав людини ZMINA