Ремзі Бекіров – кримський татарин з вулиці Свободи. Історія громадянського журналіста, незаконно засудженого до 19 років
Його затримали в окупованому Криму ще в березні 2019 року разом з іншими 23 кримськотатарськими активістами
Наприкінці вересня цього року Федеральна служба виконання покарань РФ (ФСВП) уже вп’яте відмовила в переведенні кримськотатарського активіста, громадянського журналіста, політв’язня Ремзі Бекірова з виправної колонії №33 Республіки Хакасія Росії до колонії, що ближче до дому.
Кримський татарин відбуває незаконне покарання в справі “про організацію діяльності терористичної організації”. Його затримали в окупованому Криму в березні 2019 року разом з іншими 23 кримськотатарськими активістами.
27 і 28 березня окупаційний суд у Сімферополі заарештував усіх затриманих. 10 березня 2022 року стало відомо, що Південний окружний військовий суд у Ростові-на-Дону засудив Бекірова до 19 років позбавлення волі.
Усі ці роки дружина політв’язня Халіде не припиняє спроб домогтися переведення Ремзі. Зараз він перебуває за 5 тисяч кілометрів від родини.
Ба більше – ось уже кілька місяців з ним немає жодного зв’язку. Кримського татарина тримають у СІЗО. Причина – “стаття така”. Утім, у Росії не звикли обтяжувати себе поясненнями. Тоталітарним режимам головне убезпечити себе від будь-якого вияву волелюбності. Для цього використовують будь-які методи, один з яких – зламати волю людини, відправивши її в ізоляцію і позбавивши можливості спілкування з рідними та близькими.
Халіде розповіла ZMINA, як їхня сім’я бореться за права Ремзі Бекірова і чому Халіде впевнена, що вони нічого не змінили б у своєму житті, навіть якби знали заздалегідь про те, що доведеться пережити.
ДО ШТРАФНОГО ІЗОЛЯТОРА ШІСТЬ РАЗІВ ПОСПІЛЬ
Ми говоримо з Халіде про Ремзі. Розмова, попри тему, йде на оптимістичній ноті. Причина – новини про останній обмін, коли додому повернулися не тільки військові, а й цивільні. А це означає – знову з’явилася надія на обмін кримчан. Бекіров – один з них.
Обидві розуміємо, що це – лише надія. Але вона дає Халіде сили жити без Ремзі й боротися за нього. Скільки разів вона писала заяви до ФСВП і прокуратури РФ про переведення чоловіка ближче до дому, вона вже не пам’ятає. Може, п’ять, може більше. Поки що безрезультатно. Ба більше, кримського татарина відправили ще далі від дому: з Єнісейська до Хакасії.
“Коли Ремзі перебував у Єнісейську, у нього від початку був суворий режим там, чекали, що мине рік, його етапують до колонії і стане легше. Принаймні він отримає можливість телефонувати додому через “Зонателеком”, виходити на свіже повітря, бачити сонце, будемо на побачення до нього їздити…” – каже Халіде.
Однак єдиного листа жінка отримала 5 серпня 2024 року з останнього етапу Ремзі. Він писав із СІЗО Абакана, розповідав, що вже місяць на етапі, що важко переносить його. Але жодних подробиць не повідомив.
Ще через місяць сім’я з’ясувала, чому немає ні відповідей на листи рідних, ні дзвінків. Виявляється, щойно кримський татарин прибув до колонії, його помістили в ШІЗО.
Халіде дізналася про це в адвокатському офісі, коли підписувала угоду, щоб місцевий, російський адвокат відвідав Ремзі. Там їй сказали, що чоловік перебуває в ШІЗО.
“Мене ніби окропом обпекло. Така новина – звісно, я не очікувала. Прийшла з температурою, хвора, а тут ще таке. Наревілася того дня, зараз більш-менш отямилася”, – згадує Халіде.
У ШІЗО кримського татарина відправили вперше за весь час ув’язнення.
П’ять років він провів у слідчому ізоляторі – СІЗО, потім у в’язниці, там немає ШІЗО.
“Я знала, що таке є в колоніях, тому що наш сусід, Тимур Абдуллаєв, роками там перебуває. Від його дружини почула, як це важко, що це сире підвальне приміщення, одиночка. Перебування там дуже сильно позначається на здоров’ї. Звичайно, коли почула, що Ремзі теж у ШІЗО, важко сприйняла”, – каже дружина політв’язня.
Бекіров прибув до колонії 12 серпня 2024 року, і його одразу помістили в карантин. Однак уже за кілька годин перевели до ШІЗО. Відтоді він звідти практично не виходить: його тримають там по п’ять, шість, десять днів.
Загалом Ремзі відправляли до штрафного ізолятора вже шість разів поспіль. Якщо після п’яти-шести діб він виходить звідти, цього ж дня його з якоїсь надуманої причини відправляють назад. Серед причин – не вдягнув головний убір, не привітався з кимось зі співробітників колонії, не перебував на спальному місці, а читав молитву.
За Ремзі в колонії пильно спостерігають, морально тиснуть, постійно стежать. За будь-яку дію, яку навіть не можна назвати порушенням, відправляють до ШІЗО. Він не може повноцінно читати молитви, доводиться робити це в скрученому, сидячому положенні, не так, як цього вимагає його релігія.
ІЗ 17 РОКІВ ШЛЮБУ ВЖЕ МАЙЖЕ ШІСТЬ У РОЗЛУЦІ
Під час нашої розмови Халіде розгублено зітхає, але тут же в її очах знову з’являється спокій і впевненість. Попри роки в розлуці й практично повну відсутність спілкування вони з чоловіком, як і раніше, – сім’я.
Вони одружені 16,5 років, з них майже шість у розлуці. А познайомилися ще в роки навчання в Таврійському національному університеті імені Вернадського в Сімферополі.
“Я вчилася на математика-програміста, Ремзі – на історичному факультеті. Жили в студентському гуртожитку, я на четвертому поверсі, а він – на п’ятому. Він такий комунікабельний був, дуже любив проводити екскурсії для студентів, просто так, зі своєї ініціативи”, – згадує Халіде.
Ремзі збирав студентів по поверхах і возив Кримом: Ау, Штаял, Бахчисарай… Під час таких екскурсій пара й познайомилася, у гуртожитку ближче пізнали одне одного і зрозуміли, що хочуть бути разом.
“Дружили довго, рік, можливо, просто друзями були. Я бачила, що він такий добродушний, відкритий, такий щирий. Але на той момент якось і не замислювалася про більше. Думала: у мене ще навчання, я тільки на третьому чи якомусь курсі. А потім уже зрозуміли, що хочемо бути разом”.
Своє спільне життя пара почала в селі Строгонівка під Сімферополем. Ще бувши студентами, Ремзі та його сусіди по кімнаті в гуртожитку написали заяву на отримання ділянок під зведення будинку. І всі вони отримали ділянки в Строгонівці.
“У підсумку ті, хто в одній кімнаті жив, вони тут і побудувалися на одній вулиці. Вулиця Азатлик, у перекладі – вулиця Свободи. І так вийшло, що вони тут пліч-о-пліч жили, сусідами, потім уже з подружжям. І потім їх разом в один день заарештували з однієї вулиці. П’ятьох кримських татар з вулиці під назвою Свобода. Одного й того самого дня їх відправили до Ростова, і вони перебували в одному СІЗО. Ось така історія вийшла”, – розповідає Халіде.
Вона згадує, що ніякого особливого весілля в них не було – просто вечір удома з родичами, дуже скромний. Навіть фотографій із цього вечора не залишилося.
Першого ж дня після весілля вони приїхали в Строгонівку на вулицю Свободи. Халіде тоді ще вчилася на п’ятому курсі університету, перейшла на домашнє навчання. Писала дипломну роботу, їздила в університет на консультації, пізніше захистилася.
Ремзі після університету встиг побудувати в будинку одну житлову кімнату, кухню і санвузол. І на перший час сім’ї цього було досить. А потім з року в рік вони разом добудовували кімнати. Зараз три житлових кімнати в будинку. Останню добудували вже без Ремзі.
“Чоловіка в березні забрали, а ми з ним запланували на літо добудовувати, накопичили грошей. Довелося без нього вже доробляти, наймати робітників. Ремзі навіть не побував у цих нових кімнатах, навіть не побачив те, в якому стані зараз будинок. Не можна було порадитись і запитати, як він бачить його дизайн, якою має бути ця кімната”.
Після арешту Халіде з Ремзі могли тільки листуватися. Листи йшли звичайною поштою, до місяця, тож жінці доводилося самій ухвалювати рішення: і щодо побутових питань, і щодо виховання дітей.
Одружилася пара 2008-го, рівно за рік народилася перша дитина – син. З вибором імені складнощів не виникло: Мухаммед.
“Ми обоє начебто про це і мріяли завжди, щоб перший був син і назвати його ім’ям пророка”.
Нині старшому синові вже 15 років, доньці влітку виповнилося 10 років.
У рік, коли в сім’ю прийшли з обшуком російські силовики, їй було лише чотири з половиною роки, зовсім ще малятко.
“Вона не дуже добре пам’ятає батька. Якщо вийде побачення, ми будемо щасливі. Поїдемо з дітьми, хоча дорога далека і дуже важка. Діти живуть цією мрією вже кілька місяців”, – каже Халіде.
Її донька вже навіть вибрала собі валізу, новий одяг на побачення до тата:
“Для неї це як чарівна поїздка. Сини старші, вони більш тверезо дивляться на це, а вона як принцеса, чекає на казку. Такі різні в дітей мрії. Хтось мріє поїхати до Діснейленду, а хтось – на побачення до тата”.
Діти навіть брали участь у підрахунках витрат на дорогу. Виходило близько 260 тисяч рублів, це без урахування поточних витрат, продуктів, передачі, яку потрібно привезти Ремзі.
“Дітвора сказала: ми віддамо всі наші заощадження з наших скарбничок, тільки щоб ми поїхали швидше. Для дітей це дуже дорого, довгоочікувано”.
Але все ж сім’я найбільше сподівається на обмін, особливо у світлі останніх подій.
КОЛИ ПРИЙШЛА РОСІЯ, СІМЕЙНИЙ БІЗНЕС ДОВЕЛОСЯ ЗАКРИТИ І РЕМЗІ СТАВ ГРОМАДЯНСЬКИМ ЖУРНАЛІСТОМ
Коли почалась окупація Криму 2014 року, кримські татари вже чули про Уфу, Казань, про те, як мусульман Росії десятиліттями репресують, тож чекали на подібні репресії на півострові, згадує Халіде.
На початку 2014 року вона була вагітна донькою, коли по телевізору почула, що Росія заходить до Криму.
“Це був березень. Пам’ятаю, я обійняла живіт, ніби доньку свою обійняла, і мені стало так страшно в той момент, що я можу втратити чоловіка, що невідомо, як пологи пройдуть у такому передвоєнному становищі”.
Тоді Сімферополем їздили танки, ходили російські військові.
У червні того ж року Халіде народила дівчинку. Ніхто не знав, що буде далі, чи можна буде жити взагалі в Криму.
У такій постійній напрузі родина жила до 2019 року. Тоді Ремзі був поруч, але невдовзі хвиля масових репресій щодо кримських татар докотилась і до родини Бекірових.
На той час вони мали сімейний бізнес, відкритий ще за часів України: закупили верстати, фотопринтер, плоттер і займалися друком кримськотатарської та ісламської символіки на футболках, кепках, кухлях…
“Такого до нас у Криму ще не було, це була новинка. Люди замовляли написи рідною мовою. Наприклад, “Коханій мамі” – на кухлі, або ім’я на кепці, або магніт на холодильник із кримськотатарським написом”, – згадує Халіде.
Але коли прийшла Росія, їхні реалізатори почали повертати продукцію, бо будь-яка ісламська символіка, будь-який національний чи релігійний вияв могли утискати:
“Наші реалізатори коробками привозили товар назад і казали, що тепер бояться це продавати. Хоча нічого протизаконного в цьому не було, але Росії боялися”.
Подружжя зрозуміло, що бізнес не може існувати в таких реаліях, і закрило його. Далі вже заробляли хто як міг.
Раніше Ремзі ніколи не бачив себе в ролі журналіста. Але після 2014 року, коли почалися репресії проти сусідів, знайомих, родичів, просто співвітчизників, він не міг просто сидіти осторонь і спостерігати.
“Він дуже чуйний, завжди приходив усім на допомогу. І тоді він робив усе, що міг. Брав свій телефон, ніякої професійної камери в нього не було природно, і біг знімати відео, виходити в ефіри, у фейсбук, і хоч якось висвітлювати ситуацію”.
На той час Росія практично позбулася незалежних ЗМІ в Криму. Тобто офіційних ЗМІ, які могли б це висвітлювати. Тому все це лягло на плечі звичайних громадян з їхніми звичайними телефонами.
Так Ремзі мимоволі став громадянським журналістом. Він чудово розумів, що це небезпечно. І навіть його мама говорила йому: “Може, досить, може не будеш лізти на рожен?”
У 2017 році окупанти виписали Ремзі два адміністративні штрафи за сфабрикованими звинуваченнями, а фактично за те, що говорив правду.
Дружина політв’язня згадує, що йому і в ФСБ РФ уже натякали, казали, що, якщо не вгамується, наступна справа буде вже кримінальна, не адміністративна. Пара навіть обговорювала виїзд із Криму, але врешті-решт обоє дійшли висновку, що залишаться вдома до останньої хвилини, поки є можливість робити щось для співвітчизників.
ПІД ЧАС ОБШУКУ І ЗАТРИМАННЯ БУЛО БАГАТО ПОРУШЕНЬ, АЛЕ НА ВИРОК ЦЕ НЕ ВПЛИНУЛО
У 2019 році відбулися наймасовіші обшуки в окупованому Криму. Тоді затримали 25 кримськотатарських активістів, журналістів, волонтерів. Серед них був і Ремзі Бекіров.
“За день до обшуку ми намагалися виїхати до Херсона, щоб забрати закордонні паспорти. Залишили дітей удома з дідусем, рано-вранці виїхали. Повернутися збиралися цього ж дня. Але нас на кордоні зупинили, зіпсували внутрішні паспорти, звинуватили, що це ми їх зіпсували, і повернули нас назад”.
Халіде пояснює, що російські прикордонники в одному паспорті підтерли цифру, в іншому – пошкодили захисну стрічку:
“Виписали адміністративку за псування документів, уже третю. Тоді ми не могли зрозуміти, навіщо вони це зробили: не пустили до Херсона і відправили додому. А на ранок, коли до нас увірвалися з обшуком, зрозуміли, що були в російських силовиків уже в базі з наказом не випускати”.
З обшуком до Бекірових прийшли о шостій ранку. Понятими були два студенти. Коли Халіде запитала в них, як вони тут узагалі опинилися, ті відповіли, що гуляли Строгонівкою.
“Тобто якийсь хлопець і дівчина гуляли по Строгонівці о шостій ранку в цілковитій темряві. Причому вони були не строгонівські”.
Халіде дуже довго вимагала, щоб викликали адвоката. Виявилося, що адвокат весь цей час був за двором, намагався ввійти, але його не пускали. А Бекіровим говорили, що адвоката викликати не можна.
“Порушень було дуже багато. Я всі їх записала на аркуш А4 і зажадала, щоб його прикріпили до протоколу обшуку. На мій подив, ці мої записи в суді в Ростові-на-Дону зачитали. Я написала про те, як під час обшуку нас ображали, принижували”.
Під час обшуку була присутня мати Халіде.
“Мама приїхала на навчання, вона лікар, і в неї кожні п’ять років була перекваліфікація, місяць їй потрібно було в Сімферополі навчатися, вона в мене жила. А ми з нею звикли, що говоримо кримськотатарською мовою. Вона запитала, чи може пройти в санвузол. Я відповіла: йди, не бійся. І силовики тут же заборонили нам говорити рідною мовою. Мабуть, боялися, що ми будемо якісь переговори вести”.
Шукали щось переважно в домашній бібліотеці Бекірових. На запитання Халіде, що вони можуть там знайти: зброю, боєприпаси, вибухівку – звинувачують же в тероризмі, відповіді в них не було. Вилучили кілька книжок кримськотатарською мовою, підручники арабської мови, яку вивчає Халіде. Ремзі заарештували й відвезли.
Халіде повторює, що зафіксувала багато порушень під час обшуку, але на вирок це ніяк не вплинуло. Утім, як і всі докази невинуватості підсудних. Їх навіть не слухали.
Вперше після арешту Халіде побачила чоловіка на судовому засіданні в Ростові. Це було через кілька місяців після його затримання. Дорога туди з Криму – далека, довга й важка. Але щоб побачити рідну людину, сім’я раз у раз проробляла цей шлях. Намагалися побачитися на кожному судовому засіданні. Однак навряд чи це можна назвати зустріччю. Ремзі перебував разом з іншими підозрюваними в скляному “акваріумі”.
Під час судового засідання Халіде і Ремзі просто дивились одне на одного, усміхалися, і все. У той момент вони вже не сподівалися, що його відпустять.
“Чесно кажучи, судячи з попередніх таких самих політично вмотивованих справ, надії не було абсолютно. Ми прекрасно розуміли, що термін буде і немаленький. Не помилилися, на жаль: Ремзі дали 19 років, максимальний термін”.
Хотіли, щоб його все-таки перевели ближче, а його відправили ще далі.
Халіде писала заяву про те, що Ремзі має право відбувати покарання ближче до дому. Багатодітна сім’я, малолітні діти, їм важко їздити на побачення…
“Писала три, чи чотири, чи навіть п’ять разів, уже точно не згадаю, ці заяви. І щоразу мені приходила відмова з різних причин. Наступну заяву писала з урахуванням причини попередньої відмови. Здавалося, їм нічого буде відповісти. Але там знову знаходили якийсь привід”.
Востаннє у ФСВП заявили, мовляв, нехай ув’язнений добереться до колонії, а потім тільки надсилайте заяви.
Однак на заяву, надіслану, коли Ремзі вже був у колонії №33 Республіки Хакасія, Халіде отримала чергову відмову. Як підставу управління виконання вироків і спеціального обліку зазначило, що “обставин, які перешкоджають подальшому відбуванню покарання журналіста у ВК-33, не існує”.
У ФСВП підкреслили, що засуджених за статтею про “тероризм” відправляють до виправних установ у тих місцях, які визначає відомство.
Незважаючи ні на що, сім’я продовжуватиме спроби перевести Ремзі ближче до дому.
“Хоча з практики попередніх засуджених бачу, що нікого ще не переводили ближче за такою заявою. Подивимося. Неможливо сидіти просто так, склавши руки”.
НАВІТЬ ЯКБИ ЗАЗДАЛЕГІДЬ ЗНАЛИ, ЧИМ УСЕ ЗАКІНЧИТЬСЯ, ПОЗИЦІЮ НЕ ЗМІНИЛИ Б
Халіде впевнена, що насправді Ремзі знав, що їм доведеться проходити цей важкий шлях – з обшуками, арештами, переслідуваннями, розлукою.
“Адміністративки, які він отримував, стеження, яке ми помічали перед його арештом… Ми обоє знали, до чого йде. Останнім часом я спала в сукні, в хустці, тому що жили в очікуванні, у будь-який момент його могли забрати”, – каже Халіде.
Водночас вона впевнена, що обоє не змінили б свою позицію в будь-якому разі. Халіде навіть не намагалася відмовляти чоловіка від публічних дій, це було обопільне рішення. Вибір був важкий, безумовно. Але якби вчинили по-іншому, напевно, було б ще важче, вважає вона.
“Ми з Ремзі навіть обговорювали ймовірність його арешту, що робити, як мені бути без нього. Наприклад, він переконав мене отримати водійські права. Я отримала. І потім він ще рік містом ганяв: я за кермом, він поруч інструктує, як тут поводитися, на цьому перехресті, на цьому кільці… Казав, уяви, що мене немає поруч”.
Уперше без нього Халіде виїхала в місто після обшуку і зрозуміла, як знадобився їй досвід водіння.
До арешту Ремзі пара все робила разом. І будинок будували, і в громадському житті брали участь. У Криму є організація “Кримське дитинство”, яка опікується дітьми політв’язнів. Халіде і Ремзі часто бували там. Він як журналіст: робив відео-, фотофіксацію, щоб потім надсилати до ЗМІ. Вона як учитель: займалася з дітьми, проводила уроки, супроводжувала в поїздках, екскурсіях.
Зараз їхні діти – теж учасники “Кримського дитинства”.
На жаль, у Криму, особливо серед кримських татар, уже так багато політв’язнів, що це не викликає запитань чи здивування.
“Це ж не просто 150 сімей, де когось заарештували, це брати, тітки, дядьки тощо, тощо. Практично весь народ знає ось цю нашу проблему, і тому співчувають, підтримують. У дітей серед знайомих усі знають, що їхні батьки – не злочинці, а постраждали незаконно”, – каже Халіде.
Без цієї підтримки, звісно, було б складніше пережити ці часи.
“Мене іноді запитують, скільки Ремзі ще залишилося відбувати “покарання”. А я ніколи не думаю про те, що ось 19 років, мінус п’ять, ще 14… Бо розумію – їхні вироки, на папірцях написані, – це така дрібниця. Усе в руках Всевишнього. Тож, скільки ще залишилося Ремзі бути в ув’язненні, тільки Богу відомо. Звісно, сподіваємося, що все-таки це швидше буде”, – каже Халіде.
І такою надією живуть ще десятки й десятки родин в окупованому Криму.
Автор: