Ні війни, ні миру. Переговори – вести. Армію – зміцнювати

Приблизно так виглядає сьогоднішній порядок денний для України

Отже, 15-16 лютого війна не відбулася. Але чи можна запекло критикувати авторів прогнозів, які так і не справдилися? Оголошена дата, якщо вона має якесь відношення до реальності, добра тим, що змушує сторону, яка мала такі плани, усвідомлювати репутаційні – хай як смішно звучить це слово щодо Росії – ризики дій за старим планом. Зручніше відмовитися від них і звинуватити опонентів у брехні.

Поганий бік цього методу полягає в тому, що його не можна використовувати занадто часто. Російська пропаганда вже тішиться: «Пожалуйста, опубликуйте сразу полный график наших нападений на ближайшее полугодие!». Не кажучи вже про те, що й витоки різних планів можуть виявитися дезінформацією... Тут є лише один вірний показник – перебування вздовж українських кордонів значної кількості російських військ. Воно поки зберігається. А якщо так, то і готовність до можливості вторгнення повинна бути повною.

«НЕ ЗНАЕШЬ, ЧТО ДЕЛАТЬ – НАРАЩИВАЙ НАПРЯЖЕННОСТЬ!»

Асоціативна, та й за часом далека подія. Але вона знову згадалася. Середина листопада 2014 року, зустріч G20 в австралійському Брісбені. І там - знаменита "самотність Путіна", якому влаштували бойкот. Був навіть аж занадто принизливий момент під час обіду, коли ніхто не захотів підсісти за його столик.

Владімір Владімірович виніс урок з тих подій. Незабаром почалося загострення на Донбасі, що призвело до важких боїв і підписання 12 лютого 2015 року Мінська-2. Правда, бої після цього все одно тривали, оскільки Росія майже вже відкрито кидала там в хід свої значні армійські резерви, щоб захопити важливе для функціонування маріонеткових «республік» Дебальцеве. Тобто, по суті, порушення другої Мінської угоди з боку Москви почалося відразу ж після її підписання. (І ці люди зараз кидають якесь каміння в наш город з приводу «нарушенных обязательств»).

Відтоді відповідний рефлекс у кремлівського диктатора закріпився. І, відштовхуючись від відомої картярської тези «Не знаешь, с чего ходить – ходи с бубей!», він вивів свій принцип: «Не знаешь, что делать – наращивай напряженность!». Але чому саме зараз вона досягла такого високого рівня? Путіну видалося унікально підходящим поєднання двох національних лідерів - занадто старий президент США і занадто молодий президент України.

Почнемо з другого пункту. Хазяїн Кремля помилився в "голубиной" риториці Зеленського. Коли ж той відмовився йти на компроміси Москви, то він відразу виявився для неї "фашистом", не кращим, а може й гіршим за Порошенка. До початку минулого року це було вже очевидно. При цьому введення санкцій проти путінського кума Медведчука закріпило назріваючі відчуття.

ЧИ СЛАБКИЙ БАЙДЕН І ЧИ СИЛЬНИЙ COVID?

Путін помилився і в оцінці Байдена. Той спочатку здавався занадто м'яким і передбачуваним після поривчастого Трампа, який полюбляв різкі дії. Ну, а відсутність підозр у "зв'язках з росіянами" давала новому президенту більшу свободу дій, як порівняти з попередником.

Нарощування російських військ біля наших кордонів минулої весни було спровоковано поєднанням саме цих двох якостей (тобто – президентів), а не тим, що Байден назвав Путіна «вбивцею». До того ж після такого нарощування Байден занадто швидко запропонував особисту зустріч, тобто, за пацансько-кремлівськими поняттями, – «сморгнул». Потім ще настав серпень, а з ним – тяжкий, принизливий за картинкою вихід західних союзників з Афганістану. Для кремлівських це стало вагомим аргументом на користь "слабости" Байдена.

А тут ще й велика удача для Москви. Небувале зростання цін на енергоносії в Європі. Плюс ще один, зовсім суб'єктивний фактор: певна, як би це сказати, одурілість світу після пандемії коронавірусу. Вона справила ефект, схожий з описаним в теорії розбитих вікон: «Якщо в будівлі розбите одне скло і ніхто його не замінює, то через деякий час у цій будівлі не залишиться жодного цілого вікна». COVID-19 порушив наше звичне, влаштоване життя. Усі ці карантини, заборони, обмеження – зрушили у свідомості мільйонів межі нормальності-ненормальності. Коронавірус, умовно кажучи, розбив вікно в устрої світу, яке все ніяк не вдається засклити. Вже якщо в Європі, такій ситій, благополучній і впевненій у собі, можлива тривала епідемія з такою кількістю жертв, то і масштабна війна в ній не видається чимось неможливим. Така зв'язка вбита в голову зі шкільних підручників, які описують різні часи одними словами – «почалися війни та епідемії».

ПЕРЕГОВОРИ З РОСІЄЮ В РЕЖИМІ НОН-СТОП

За цих умов кремлівський хазяїн вирішив атакувати, поки що дипломатично, своїми ультимативними вимогами «гарантий безопасности», не тільки Україну, а й весь західний світ. Хід нахабний, але по-своєму ефективний. У Брісбені-2014 у Путіна не знайшлося співрозмовника за обіднім столиком. Зараз же за вже знаменитим столом Путіна ціною в 100 тисяч євро – не переводяться першосортні політики людства. Не менш щільний графік і у глави російського МЗС Лаврова. До того ж особисті зустрічі доповнюються телефонними переговорами. У цьому сенсі минулий тиждень за насиченістю не лише не поступався попереднім, але навіть їх перевершував.

У вівторок Путін зустрівся з канцлером Німеччини Олафом Шольцем. Лавров – з Міністром закордонних справ Польщі та головою ОБСЄ Збігневом Рау, а ввечері - ще й поговорив по телефону з Блінкеном.

А в ніч з вівторка на середу сам Байден виступив зі зверненням до росіян, включно з Путіним, з приводу нинішньої гострої ситуації. І це ще раз показало, як багато хто помилявся, та й сам Путін, розмірковуючи про "слабость" старого президента. Насправді його спокійна дипломатичність - один із проявів твердості.

У середу Путін поспілкувався з президентом Бразилії Жаіром Больсонару (тут, правда, проблеми європейської безпеки не обговорювалися).

У четвер Лавров зустрівся з італійським колегою Луїджі Ді Майо. А Путін поспілкувався телефоном з японським прем'єром Фуміо Кісідою і детально йому розповів, чого Росія хоче від Заходу і України. А ще цього ж дня держсекретар США Ентоні Блінкен оголосив, що направив лист Лаврову з пропозицією зустрітися наступного тижня в Європі. (Чекаємо-с).

І, нарешті, у п'ятницю Путін зустрінеться з Лукашенком, а Лавров – з Міністром закордонних справ Греції Нікосом Дендіасом.

На диво напружений графік, чи не так? Ось він, благотворний вплив гармонійного, зі смаком підібраного комплекту російських військ біля українських кордонів. Коли і за яких інших умов з Росією розмовляв би багато хто і так часто?

Щодо суті переговорів, відповідей на пресконференціях, то вони стомлюють своєю повторюваністю. Особливо ось це нав'язливе кремлівське, що радісно підхоплюється довірливими слухачами: «Мы не хотим войны, но…». Перелік усіх складових цього «но» виявляється настільки вагомим, що із запасом переважує чашу терезів «нехотения войны».

Ну так, Кремль не хоче війни, але очікує провокацій з українського боку, які можуть привести до неї. Кремль не хоче війни, однак, якщо Захід не погодиться на його умови «гарантий безопасности», то відповідь може бути будь-якою, включно з «военно-технической» (як хочеш, так і розумій). Кремль не хоче війни, але вимагає від України відмови від власної суверенності... Коли «но» стає забагато, це знецінює твердження, яке перед ним. І показує сутнісно зовсім іншу відповідь: Кремль не те щоб «хочет или не хочет» війни – він психологічно до неї готовий.

«РЕАКЦИЯ НА ОТВЕТЫ»: ВСЕ ТЕ САМЕ ПЛЮС УКРАЇНА І ПЕРЕГОВОРИ

І цього ж тижня була, нарешті, оприлюднена «Реакция России на ответ США по гарантиям безопасности». Вона виявилася повним набором усіх попередніх російських дипломатичних фантазій, доповнених прихованими цитатами з путінських відповідей на пресконференціях, які, мабуть, йому самому видалися особливо вдалими.

Особливий акцент - на Україні. Друга глава з одинадцяти, які є в документі, присвячена нам. У ній заперечується загроза «российского вторжения», слова про «ответственность России за эскалацию» розцінюються, як «попытка оказать давление и обесценить предложения России по гарантиям безопасности». Звичайно ж, повторені тези російської пропаганди, які часто виголошуються владою РФ: про те, що, почавши агресію проти України, РФ не порушила Будапештський меморандум; що Росія не окуповувала Крим і не «разжигала войну на Донбассе».

І - увага! Росія заявляє, що для деескалації ситуації навколо України «принципиально важным» є виконання шести умов: ««принуждение Киева к выполнению комплекса мер (ймовірно, мова йде про Мінські домовленості, але прямо, про що це, не сказано – ось тобі і високий професіоналізм російського МЗС, – ред.), прекращение поставок Украине оружия, отзыв оттуда всех западных советников и инструкторов, отказ стран НАТО от любых совместных учений с ВСУ и вывод всех ранее поставленных Киеву иностранных вооружений за пределы украинской территории». Щоб обґрунтувати і посилити ці вимоги, у наступному розділі «Конфигурация сил» заявлено, що на території України ЗС Росії, нібито, немає.

Інакше кажучи, Росія обіцяє деескалувати ситуацію, якщо Україна роззброїться. А що ж їй завадить потім знову почати ескалацію? Відповідайте, як хочете, тільки слова «совесть» і «порядочность» не пропонуйте.

У розділі «Пакетный характер предложений» повторена теза, що «российские предложения… должны рассматриваться в комплексе без выделения отдельных его составляющих». Однак у наступних п'яти розділах досить докладно викладається російська позиція саме з тих питань, які американська сторона вважає в принципі придатними для обговорення. Їхня суть зрозуміла з заголовків глав: «"Пост-ДСНВ" (договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь, – ред.) и "уравнение безопасности"», «Развертывание ядерного оружия вне национальной территории», «Ракеты средней и меньшей дальности наземного базирования», «Тяжелые бомбардировщики и надводные боевые корабли», «Военные учения и маневры».

Господи, та кожної з цих п'яти тем вистачить для того, щоб вести переговори про роззброєння довгі роки! І це без «затягивания», а для реального пошуку компромісу, якщо справді є зацікавленість у ньому. Але як тоді бути з «пакетностью»? Може, вона все ж є не такою обов'язковою? І що з військами біля українських кордонів? Як довго вони стоятимуть? Або рушать назад? Або вперед?

Давно помічено, що кремлівський сидень дуже комфортно почувається в умовах невизначеності, варіативності. При цьому він (саме тому, що диктатор) має великий простір для маневру в багатьох питаннях, у тому числі – і в зв'язці «переговорный процесс – угроза военных действий». Якщо він вирішить, що процес затягується, цю загрозу можна приводити в дію і регулювати, немов силу вогню в газовому пальнику. При цьому кожна активна дія відразу ж різко трансформуватиме політичну картину, а значить, змінюватиме наявний набір варіантів - залежно від сили і якості відповідної реакції, як України, так і союзників…

У березні ми відзначимо річницю накопичення російської армії біля наших кордонів. Не радісна річниця, але показова. Ймовірно, це тепер буде наша постійна ситуація. До того ж заяви про «принуждение к выполнению минских договоренностей» починають звучати з російського боку дедалі частіше. І до них треба ставитися серйозно. Давня приказка "Хочеш миру – готуйся до війни" – ніби спеціально придумана для країн, які є сусідами з путінською Росією.

Олег Кудрін, Рига