Вечірній Гімн України на берегах Случі
Брат і сестра з Миколаївщини, які вимушено опинилися на Житомирщині, щовечора виконують Гімн України на березі річки Случ.
У такий символічний спосіб музиканти дякують Збройним Силам за прожитий день та підтримують патріотичний дух місцевих жителів.
ВЕСІЛЛЯ В ІРПЕНІ ТА ОКУПАЦІЯ В БУЧІ
Періодично буваю в селищі міського типу Любар на Житомирщині, де кілька разів чула, як хтось виконує на трубі Гімн України на березі річки Случ. Мешканці реагують на мелодію гаслами «Слава Україні!» та оплесками. Це викликає зворушливі емоції, тому вирішила знайти музикантів. У маленькому містечку це легко, тож завдяки розмовам із кількома знайомими вдалося поспілкуватися з музикантами.
Йдучи на зустріч, вже знала, що вони переселенці і живуть на тихій вуличці, що веде до річки. Після знайомства дізналася, що Гімн виконують на трубах рідні брат і сестра Олег та Олена Кожокарі.
«Ми із селища Радісний Сад Миколаївської області – краю, де квітучі сади та рясні виноградники. Із нареченою приїхали в Київську область перед повномасштабним вторгненням росіян. Хотіли провідати сестру з чоловіком у Бучі, а заодно потрапити на весілля товариша в Ірпінь. Воно відбулося у 20-х числах лютого, а після цього ми гостювали в сестри. Близько 5 ранку 24 лютого почули вибухи. В Бучі ми були й під час окупації. Квартира сестри на 16-му поверсі, звідки добре все видно. Ми бачили, як вулицями їздили колони ворожої техніки із символами V і Z, як пересувалися та влаштовували обстріли російські військові, літали гелікоптери, бомбардували Гостомельський аеропорт. Ми ховалися в коридорі квартири і спускалися в підвал», - розповідає Олег.
Під час окупації в Бучі не було електрики, води, газу та мобільного зв’язку. Олег розказує, що у дворі багатоповерхівки облаштували польову кухню, чоловіки шукали їжу та дрова і допомагали людям старшого віку. Мешканцям став у пригоді дизельний генератор, який будівельники залишили у будівлі, що зводилася поруч. Завдяки цьому люди могли підзарядити мобільні телефони, а зв’язок інколи з’являвся в квартирі на 16-му поверсі.
Цікавлюся у свого співрозмовника, чому одразу не виїхали з Бучі, на що він відповідає:
«Ми виїхали, як тільки з’явилася така можливість. Це було 10 березня. Коли виїжджали, побачили розстріляну червону машину, якою хлопець та дівчина привозили нам хліб. Інші машини були перевернуті, знищені, спалені дотла. Багато людей, що виїжджали, зникали, й де вони зараз - ніхто не знає…».
Його наречена Ірина додає, що залишити Бучу наважилися лише тоді, коли дізналися, що люди, які виїхали напередодні, вирвалися з міста. У свій автомобіль вони взяли ще трьох людей із будинку, в якому жили. Іншою машиною їхала сестра Олега з чоловіком та пасажирами.
«Їду повз російський блокпост, бачу, що стоїть там людей 15, чую, що хтось у рацію передає номер моєї машини. Розумію, що будуть зупиняти. Відкрив багажник, а телефони ми заздалегідь почистили, після того поїхали далі. Мій товариш, у якого ми були на весіллі, постійно писав, аби ми виїжджали. Так ми приїхали до нього в Любар. Світ не без добрих людей. Тьотя Валя посприяла нашому поселенню», - додає Олег Кожокарь.
«ХАЙ КРАЩЕ БУДЕ ТІСНО, АЛЕ СПОКІЙНО»
Із березня переселенців приймає у своєму будинку Валентина Поліщук.
«Коли почалася війна, ми хотіли чимось допомагати. Син ще малий, в армію не піде, хазяїна немає, я в армію теж не піду, тому треба допомагати якось інакше. Вирішили, що у нас великий будинок і ми можемо прийняти до себе переселенців. Паша (син – ред.) ввечері побачив в інтернеті оголошення, що четверо людей шукають житло і попросив, аби я їм зателефонувала. Наступного дня ці люди до нас приїхали, показала їм кімнати. Ми із сином перебралися в одну кімнату, а їм дали по окремій, бо це дві сім’ї (Олег із нареченою та його сестра із чоловіком – ред). Потім через місяць ми взяли до себе ще їх меншу сестричку. Сестра Олега Оля з чоловіком уже поїхали в Бучу. Тепер нас п’ятеро. Хай краще буде тісно, але спокійно», - говорить Валентина.
Найменшій сестрі у сім’ї Кожокарь, Олені, 15 років. Із початку війни вона була вдома в Радісному Саді, що за понад 20 км від Миколаєва.
«Із перших днів почалися вибухи, ми з мамою і бабусею дуже хвилювалися, а тато намагався тримати себе в руках. Я не хотіла покидати рідний дім, але сестра наполягала, що мені краще бути тут, ніж під вибухами і спати в підвалі. Тато з мамою завезли мене у Вінницю, а брат із сестрою забрали вже там. У Любар я приїхала в кінці квітня. Сумую за домом, за друзями, але тут мені подобається», - ділиться Олена.
У Любарі вся сім’я займається волонтерством. Олена та Ірина щодня ходять виготовляти цигарки для військовослужбовців, а Олег допомагає готувати тушонку для українських захисників.
«У нашому рідному селищі були обстріли, зруйновані будинки, є жертви. Там у нас залишилися батьки. Вони нам не завжди зізнаються, що в них відбувається, аби ми не хвилювалися», - додає Олег.
ВІД МАРШУ МЕНДЕЛЬСОНА ДО ГІМНУ УКРАЇНИ
Олена та Олег виносять із будинку труби, на яких вечорами грають. Розповідають, що привезли їх у Любар із собою.
Сестра ходила в музичну школу в рідному селищі та грала у місцевому народному духовому ансамблі, учасником якого був і брат.
«На початку війни ми припинили всі заняття, а трубу мені передав керівник ансамблю, аби я тренувалася. Ця труба переїхала зі мною в Любар», - каже дівчина.
Натомість в Олега власна труба, а гра на ній – його хобі.
«Я 12 років працював у різних країнах світу. Брав трубу із собою за кордон, продавав її, потім їхав в іншу країну – купував нову, бо везти із собою її незручно. Коли вирішив, що це моя крайня поїздка, купив у США трубу фірми «Yamaha» і вже залишив її собі. У неї дуже яскравий і насичений звук. Коли їхав на весілля в Ірпінь, взяв її із собою, грав марш Мендельсона. Так вона опинилася зі мною тут», - ділиться чоловік.
Ідея виконувати Гімн України виникла в Олега одразу по приїзді в Любар. За його словами, у такий спосіб він підтримує дух місцевої громади. Спочатку він виконував мелодію сам, а коли приїхала Олена, у них виник творчий дует, хоча раніше вони разом не грали.
«Наші труби добре звучать, тому їх чути усюди, – продовжує Олег. – Буває, іду біля маркету, на вулиці чи на ринку і чую, як люди між собою розмовляють: «А хто це там виконує Гімн України вечорами?». А мені від цього так добре на душі стає».
Влітку Гімн виконують близько 21.00. Музиканти намагаються не пропускати започатковану ініціативу. Мелодію не грають лише тоді, коли містечком везуть загиблих на фронті Героїв.
Музиканти вдало вибрали локацію і час для виконання Гімну. У вечірній тиші, коли на вулицях мало автомобілів, добре чути музику по обидва береги річки. Гімн України завершує в Любарі світловий день і традиційно нагадує, що «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці».
Прошу, аби в день нашої зустрічі Олена з Олегом виконали Гімн трішки раніше, бо мені потрібне гарне світло для фото та відео. Вони погоджуються і на заході сонця грають мелодію, яка хвилями розходиться містечком.
МРІЯ ПОВЕРНУТИСЯ ДОДОМУ
Олена, Олег та Ірина планують своє майбутнє в Україні. 15-річна школярка мріє, що невдовзі повернеться додому, за яким дуже сумує.
Її брат ще під час навчання в Миколаївському національному аграрному університеті вперше поїхав за кордон. Із 2009 року побував у багатьох країнах, а минулого року повернувся додому.
«У відпустці, коли бував удома, допомагав батькам обробляти землю, бо в нас є свої паї. Вирішив, що цього року вже буду розбудовувати своє життя в Україні, шукатиму для себе перспективи, адже тут краще - сприятливий клімат, хороші і привітні люди. Моя улюблена справа – сільське господарство, до чого мені батьки прищепили любов», - ділиться Олег.
Ірина навчається на бухгалтера в Миколаївському національному аграрному університеті. Один рік була на практиці у США, але теж повернулася в Україну.
«Своє життя планую в Україні. В Миколаєві у мене дім. Мама переїхала з Миколаєва в область до бабусі. Любар став мені дуже рідним. Тут, на півночі України, дуже гарно, я була в Карпатах, але не очікувала, що Житомирська область може бути такою красивою», - говорить Ірина.
Миколаївські переселенці разом із усіма українцями чекають добрих новин із фронту і сподіваються, що ЗСУ прискорять їхню зустріч із домом.
Ірина Чириця, Житомир
Фото автора