Як українці та поляки разом купили хату для багатодітної родини переселенців

«Свій дах над головою сім’я має. Тепер піду на фронт захищати рідну землю»

Українці й поляки, скинувшись грошима, придбали багатодітній родині переселенців з Харківщини садибу під Зіньковом на Полтавщині. Організувала благодійну акцію відома українсько-польська активістка Наталія Панченко, родом з Тарасівки колишнього Зіньківського району.

- Першим ділом, як тільки ми вселилися у цю хату, я набрала води у ванну й відвела душу. Ні, не так. Тут бойлер був несправний, тому Віталій, чоловік, узявся його ремонтувати. За ніч справив, і вже тоді я прийняла ванну. Вперше за чотири місяці, — показує тільки-но придбану хату 31-річна господиня Тамара Пивоварова. — Дитсадок у Бобрівнику, де ми жили спочатку, звісно, не був пристосований для купання. На перших порах ми всі по черзі споліскувалися з тазиків у окремій кімнаті. А тоді Віталій разом ще з одним чоловіком облаштував душ у підвальному приміщенні. То було щастям…

Від вибухів забивалися у засіки в погребі, де зберігали картоплю

Родина Пивоварових — Тамара з Віталієм і трьома дітьми — виїхали з Мерла колишнього Золочівського, а нині Богодухівського району Харківської області, 24 квітня. Зіньківщину обрали тому, що вона була недалеко від дому.

— Моя сестра втекла аж в Австрію, і нас туди кликала, але ми сказали, що хочемо жити на своїй землі, — розповідає Тамара. — Мали можливість бути у Кременчуці — туди перебрався мій двоюрідний брат, там давали переселенцям кімнати в гуртожитку. Та після того, як на місто полетіли ворожі ракети, ми цей варіант забракували.

У перші дні війни Тамара з Віталієм переїхали до його матері в село за 15 кілометрів, сподіваючись, що гуртом буде не так страшно. Але їхнє рішення виявилось хибним, бо насправді вони опинилися… на 15 кілометрів ближче до війни. Адже Дергачівський район російська армія частково захопила з самого початку широкомасштабного вторгнення.

— Гуртом усе одно було страшно, — жінка навіть зіщулюється від згадок про пережите. — Вночі ми не могли спати — від вибухів аж земля двигтіла. Найстрашніше, скажу вам, це вибухова хвиля від розриву боєприпасів — від цього ґрунт метрів на чотири вгору підіймається. А заграви такі стояли, що було видно, як удень. Старша, п’ятнадцятирічна Женя, та взагалі лягала спати у шапці, в куртці й у взутті. Ховалися у погребі, в засіках, де зберігали картоплю. А коли починало поряд гупати, трусилися щелепи.

У той час Тамара з Віталієм ще працювали на невеликій приватній сироварні. Вона — пакувальницею, він — вантажником.

Між тим фронт підступав до Мерла все ближче. Останньою краплею, яка змусила родину Пивоварових покинути рідний дім, був дзвінок від Жені під час чергового бою, що розпочався неподалік. Донька плакала в трубку й просила батьків якомога швидше повертатися.

— Ми залишили роботу й помчали до дітей. З цього моменту в нас почався новий етап життя, — каже Тамара. — Я терміново почала шукати в інтернеті інформацію про громади Полтавщини, які приймають переселенців, і першим набрала номер голови управління соцзахисту Зіньківської громади Віктора Івановича Півня. На моє запитання, чи приймуть багатодітну сім’ю, відповів: «Приймемо!». І ми тут же стали збиратися в дорогу.

Мені важко уявити, як вони все це змогли запхати у власний бус «Тойота»: холодильник, шафу, дитячі ліжка, трицикл із причепом (усе в розібраному вигляді) і ще безліч побутових та носильних речей і харчів. Собаку породи мексиканська ксоло Женя з братами Денисом та Гришею всю дорогу по черзі тримали на руках.

Від пережитого стресу іноді не могла прокинутися, щоб поїсти

Вимушене «турне» завершилося на подвір’ї дитячого садка у Бобрівнику неподалік Зінькова на Полтавщині. Родина Пивоварових була першою, яка почала його обживати.

— Діти насамперед кинулись до гірок, гойдалок, адже вони скільки часу до цього практично не виходили з хати, — пригадує Тамара. — Нам з Віталієм було дуже приємно побачити їх нарешті щасливими і вільними. Нас дуже гарно зустріли працівники дитсадка, запросили в їдальню, нагодували товченою картоплею з котлетами. Місцеві мешканці почали зносити для нас ковдри, подушки, постільну білизну. Завалили смаколиками. Після всього пережитого здавалося, ми потрапили у тихий рай.

Надовго затримуватись у тому «раю» ніхто з переселенців не збирався. А їх за кілька днів під дахом сільського дитсадка зібралося понад чотири десятки. Місця у невеликих спальнях та ігрових швидко закінчились. Люди, а серед них були й лежачі, змушені були облаштовуватися на коридорах, спали на підлозі. Всі сподівалися, що війна ненадовго. Та день від дня не ставало легше.

Переселенці поступово налагоджували свій побут і дозвілля. За головну у них стала Тамара Пивоварова. Її, як найактивнішу, обрали старостою. Здавалось, вона встигала скрізь. То зі шваброю в руках, то з ножем на кухні, то з лопатою на клумбі, то з білильною щіткою… Залучала інших до чергувань і участі в спільній роботі, щоб віддячити господарям за гостинний прийом. Налагодила зв'язок з волонтерами, і на її прохання вони підвозили продукти харчування, одяг.

Але її дев’ятирічному синові Гриші найбільше запам’яталося, що мама весь час… спала.

— Так, видно, організм зреагував на пережитий стрес, — пояснює Тамара. — Справді, на перших порах при найменшій можливості я засинала, бувало, навіть на обід не ходила.

Після місяця вимушеного переселення Пивоварови зрозуміли, що додому вони навряд чи повернуться, й почали підшукувати для себе хату на виплат. Працівники дитсадка, які до них дуже добре ставилися, взялися їм допомагати. На жаль, ціни стрімко зростали і були непідйомними для родини. Найдешевша хата, яка продавалася у сусідньому селі Велика Павлівка, коштувала 100 тисяч гривень, або 3 тисячі доларів за старим курсом. Сім’ї вона сподобалась: є газове опалення, ванна, поряд ліс. Загалом, місцина дуже припала їм до душі.

Нові знайомі порадили Тамарі розмістити оголошення у місцевій групі з проханням допомогти грошима на покупку садиби.

— Я після цього сто разів пошкодувала, що погодилась на це, — запрошує присідати на червоне покривало у садку під величезним горіхом Тамара, де ми продовжуємо розмову. — «Та ви подивіться на її обличчя!» — писали одні в коментарях. «Шахрайка», — реагували інші. Ну, і так далі. Мені було дуже образливо, що люди так тоді зреагували на те оголошення, навіть тиск піднявся. Як згадаю, досі соромно. Лише одиниці підтримали. Та я набралася сміливості і ще раз розмістила звернення про допомогу. Спільними зусиллями зібрали тисячу гривень. Я була в розпачі.

«Якщо Наталка візьметься вам допомогти, то ви точно купите хату!»

Аж тут у месенджер Тамарі прийшло повідомлення. «Якась Наталка Панченко просить обізватися», — прочитавши, сказала жінка вголос. Поряд з нею стояла працівниця дитсадка, і вона аж вигукнула: «Якщо Наталка візьметься вам допомогти, то ви точно купите хату!»

Наталка Панченко

На Зіньківщині добре знають вдачу своєї землячки родом з Тарасівки Наталії Панченко. Та її весь світ знає! Молода жінка, мама малолітньої донечки, давно мешкає у Варшаві, але її серце в Україні. З 2014 року вона не припиняє боротьби проти російської агресії. Виводила людей на Євромайдан у Варшаві, організовувала збір коштів і гуманітарної допомоги для ЗСУ, добровольців та цивільних. Уже під час широкомасштабного вторгнення росії в Україну разом з однодумцями, ризикуючи життям, стояла на білорусько-польському кордоні, перешкоджаючи руху фур з підсанкційними товарами з Європи до росії та білорусі. Вона — організаторка численних патріотичних і протестних акцій, відома українсько-польська активістка. Своїми сміливими вчинками, чіткою громадянською позицією Наталя Панченко з полтавської глибинки заслужила повагу й довіру української діаспори, громадян Польщі, владних структур, усієї прогресивної спільноти.

Отож 20 липня Наталя оголосила збір коштів на будинок для переселенців. А 1 серпня повідомила про закриття збору. У звіті вона зазначила, що найбільшу пожертву — 20 тисяч гривень — зробила одна людина з України. Поляки найчастіше переказували по 50 злотих (приблизно по 400 гривень на наші гроші). Загалом збір підтримали понад 200 людей.

— Я говорю, що це не ми купили, а це нам купили будинок, — показує документи на нерухомість, яку ще треба оформити, щаслива господарка. — Ми, звісно, знали, що світ не без добрих людей, але навіть уявити не могли, що їх так багато. Ще досі не можу повірити, що маємо власну хату. Безмежно вдячні Наталі, яка об’єднала всіх навколо нашої проблеми. Вона ще й свої кошти додала, бо якраз у той час курс долара різко зріс, і при обміні зібраних гривень і злотих не вистачило до необхідної суми. Щоб якось віддячити своїй благодійниці, ми поїхали у Тарасівку до її батьків, сказати їм, що вони виховали дуже гарну доньку. Розчулили її маму до сліз…

Ще хочу дуже подякувати невідомій мені жінці, Галині Мироновій. Дізнавшись про нашу проблему, вона перерахувала майже 7 тисяч гривень, які подарували їй на день народження.

Лишається знайти гроші на оформлення домоволодіння у нотаріуса, це теж багато. Чоловік міг би їх заробити, ремонтуючи автотранспорт, адже у нього золоті руки. Та поки що мало замовлень.

Вселившись у придбаний будинок на самому краю Великої Павлівки, дружна багатодітна родина Пивоварових насамперед підвела до нього інтернет, щоб діти могли навчатися онлайн, придбала двоє теляток і троє поросят — будуть жити з підсобного господарства, як і більшість тутешніх мешканців, бо роботи у селі немає. Віталій навозив бусом тонни соломи й сіна тваринам на зиму. А на весну склав мотоблока — буде чим працювати на городі. Тамара вже законсервувала на зиму чимало огірків і помідорів, яких назносили сусіди.

— Тепер я спокійний за родину, — каже 46-річний глава сім’ї Віталій Пивоваров. — Свій дах над головою маємо. Тепер піду на фронт, захищати рідну землю.

Нещодавно чоловік підписав контракт із ЗСУ.

Ганна Волкова, Полтава

Фото автора