Шляхи економічного зростання: як після війни побудувати успішну країну

Укрінформ узагальнює найцікавіші ідеї і тези учасників Міжнародного форуму з відновлення REUKRAINE

Повоєнне відновлення стане для українців унікальним шансом виправити помилки минулого та перетворити пострадянський простір на європейську державу з високими стандартами та рівнем впливу. Щоб наблизити необхідні трансформації, добровольчий будівельний батальйон “Добробат” і американська організація “Center for Innovation” наприкінці липня провели в Києві Міжнародний форум REUKRAINE. Захід об’єднав лідерів думок, експертів будівельної галузі, технологічних інноваторів, політиків та містобудівників. Одну із панелей форуму присвятили післявоєнному економічному зростанню та відбудові. Як зазначалося, шлях, яким Україна прямуватиме до економічного добробуту та достатку, має бути максимально системним і прозорим. Бо якщо робити безліч хаотичних кроків у різних напрямках, ми ніколи не досягнемо мети.

Висока додана вартість

Українська економіка відчутно постраждала унаслідок активної фази війни. І нікому не відомо, наскільки ще можуть загостритися нинішні проблеми, допоки держава здобуде омріяну перемогу. Тому нам необхідні рішучі дії з гарантованою ефективністю. Говорячи про те, із чого починається економічне зростання країни, співзасновник Українського інституту майбутнього Ігор Ліскі зазначив: “Перший закон економіки: щоб жити багато, треба щось виробляти. При цьому - виробляти з максимальною доданою вартістю”. Чому це так важливо? Усе дуже просто. Якщо порівняти дохід від експорту сировини з прибутками від експорту готового продукту, друга сума, безперечно, переважатиме, іноді в кілька разів. Взагалі чим більше інтелектуальної та високотехнологічної праці знадобилося у процесі виготовлення товару, тим вища його ціна на ринку. Однак не обов’язково відразу гнатися за захмарними технологіями. Україна може почати з нарощування експорту продуктів переробки, на які у неї точно вистачить промислової потужності. Наприклад, замість того, щоб експортувати зернові культури – пшеницю та кукурудзу, - можна постачати за кордон борошно і крохмаль. Це лише невеличкі зміни, які ми можемо поступово впроваджувати, не чекаючи закінчення війни. Адже, як наголосив Ігор Ліскі, розвивати більш технологічні та інноваційні проєкти з високою доданою вартістю треба вже зараз.

Концепція “швидкої держави”

Наступний принцип, яким повинна керуватися Україна під час відновлення, обґрунтував голова Комітету Верховної Ради з питань економічного розвитку Дмитро Наталуха. За його словами, для успішного післявоєнного розвитку нашої держави існує кілька опцій. Перша – продовжувати залучати капітал ззовні у вигляді запозичень та грантів. Друга – безінфляційна емісія, яку вже застосовували під час пандемії. Тоді українці могли через “Дію” витратити цільові гроші для розрахунку за деякі види послуг, наприклад за внутрішні перевезення, відвідування театрів чи придбання книжок. Завдяки цьому емісія (випуск в обіг нових грошових знаків) не призвела до критичних стрибків інфляції та курсу валют. Зараз же, за рахунок цифрової гривні, Національний банк може вдаватися до безінфляційної емісії так званих цільових грошей для використання при втіленні різних проєктів за програмою відбудови. Однак такі дії необхідно погоджувати з іноземними партнерами та з Міжнародним валютним фондом.

“Ми вважаємо, що є ще третій шлях, на який варто було б звернути увагу, і про який чомусь мало говорять. Це швидкість обертання грошей в системі (англійською – “velocity of money”). Так, якщо у вас є купюра у 500 грн і за один тиждень вона взяла участь в одній транзакції, створивши певний обсяг товару, робіт чи послуг, – цього недостатньо. Якби вона за цей же тиждень взяла участь у сотні транзакцій, це у сто разів збільшило б кількість реалізованих товарів, робіт та послуг. Швидкість обігу грошей в системі суто макроекономічно говорить про те, що чим швидше вони обертаються і чим у більшій кількості транзакцій беруть участь, тим менше ця система (у нашому випадку  - країна) залежить від зовнішніх вливань грошей для економічного зростання. Тому секрет, на нашу думку, у тому, щоб розблокувати цю швидкість, підвищити її інтенсивність та збільшити кількість транзакцій, в яких українські гроші протягом певного часу фізично можуть взяти участь”, – пояснив Наталуха.

Отже, витрачаючи кошти на певний товар або послугу, ми підтримуємо роботу підприємства, яке їх пропонує. Отримуючи прибуток, підприємство може сплачувати державі податки. А держава успішніше функціонує, якщо має змогу вільно розпоряджатися своїм бюджетом.

Усі ці міркування є частиною концепції “швидка держава” (“fast state”), яка у майбутньому може стати основною стратегією для подальшого економічного зростання України. Згідно з коментарем Наталухи, оприлюдненим на офіційному вебпорталі парламенту, головна ідея концепції полягає у тому, що чим швидша держава у своїй діяльності, тим менше громадянин її помічає. “Якщо послуги, що надаються державою, громадяни отримують миттєво та безперебійно – така держава стає непомітною у своїй ефективності. Існування й діяльність такої держави сприймаються як норма, навіть без необхідності дискусій про її “розмір”, – підсумував голова Комітету ВРУ з питань економічного розвитку.

Зональне планування Vs Жива енергія

Теза, яку ми розглянемо наступною, під час форуму спричинила жваву дискусію. І це абсолютно виправдано, адже коли йдеться про загальну стратегію відновлення країни, необхідно обрати лише один комплексний підхід, що вплине на всі подальші процеси та їхні наслідки. Існує велика ймовірність, що після завершення війни внутрішня організація населених пунктів, областей і цілих регіонів в Україні зазнає істотних змін. Нові реалії різних частин держави залежатимуть від темпів відновлення житла та інфраструктури, кількості громадян, які там житимуть, економічних можливостей, доступних для бізнесу і т. д. Тому постане низка стратегічних питань: що саме потрібно будувати? де? і для кого?

Першим свою думку із цього приводу висловив Дмитро Наталуха: “Це питання доволі системне. Насамперед держава має спланувати зональність майбутньої України – де будуть центри економічної активності. Довкола цих центрів економічної активності розвивати житло. Довкола цього житла та відповідно до потреб і специфіки цих центрів економічної активності розвивати  вищі навчальні заклади для того, щоб вибудовувати спеціалізацію. Держава через державне замовлення в освіті, маючи розуміння такої зональності і таких центрів, визначатиме, які спеціалісти їй потрібні”.

З таким підходом не погодився Ігор Ліскі. Він наголосив, що під час планування економічної карти нової України не варто штучно формувати зональність. Натомість потрібно простежити за рухом живої енергії, взяти орієнтир на конкретні потреби та запити бізнесу і суспільства.

Яким шляхом рухатиметься Україна у майбутньому, передбачити складно. Проте для пошуку найбільш оптимального рішення потрібно й надалі дискутувати та обговорювати різні візії загальнонаціональної економічної стратегії.

Принцип людиноцентризму

Під час  обговорення звучало і таке твердження, з яким погодилися всі учасники панелі. Головна цінність держави – це люди. І із цим не посперечаєшся, адже для кого взагалі відновлювати країну, якщо її громадяни плануватимуть своє майбутнє деінде? Саме тому треба якомога швидше вирішувати, як створити сприятливі умови для життя людей, котрі залишаються на українських теренах, і як повернути тих, хто виїхав за кордон. Для цього держава повинна забезпечити три ключові потреби особистості. Першою з них, безперечно, є безпека. Далі - будівництво комфортного та сучасного житла. А третім завданням стане створення робочих місць з гідними умовами праці та з конкурентною зарплатнею. Без цих трьох складових Україна не поверне людей, які вже бодай частково облаштували своє життя за кордоном, а без достатньої кількості людей не будуть можливими ані економічне зростання, ані технологічний та культурний розвиток.

Відбудова чи будівництво нового

Є ще одна важлива для усвідомлення річ, котра здається не такою очевидною, як попередні тези. У буквальному сенсі “відбудова” – це відтворення того, що існувало в Україні до початку війни. Ідеться не лише про окремі будівлі, а й про підходи до архітектурного проєктування, планування міст і сіл, принципів роботи державних установ та органів місцевого самоврядування – тобто функціонування держави загалом. І тут, як зауважив Ігор Ліскі, виникає логічне запитання: чи влаштовує нас “нове старе”? Тому, замість накладати латки, які лише на деякий час приховають наявні проблеми, варто перекроїти власну державу за кращими стандартами та з урахуванням сучасних тенденцій. “Можливо, нам не потрібно десь у селі під Краматорськом відбудовувати стару школу, яка проєктувалася радянською владою. Навіщо її відбудовувати, відновлювати той фасад і вкладати мільйони у те, що непотрібно? Потрібна зараз жива енергія. Потрібно переосмислити нову урбаністику, новий підхід. Треба зрозуміти, що ми будуємо ту країну, в яку українці повернуться з-за кордону. А ці українці вже “балувані”. Вони побачили якісні дороги, доглянуті парки, отримали десь хороші медичні послуги, а десь не дуже, але вони побачили вже якісь стандарти. Ми маємо конкурувати й за це”, – наголосив Ліскі.

Крім цього, експерт вважає, що українці мають подорослішати та перестати жити ілюзіями, що завтра до нас прийде якийсь іноземний підприємець і побудує високотехнологічний завод, умовно, під Полтавою. Треба дивитися і аналізувати, які види виробництва зараз необхідні Україні й досяжні для створення. Доцільно виробляти те, що ми імпортуємо і в чому можемо стати конкурентоспроможними на внутрішньому ринку, а згодом — і на зовнішніх. Наприклад, до війни Україна імпортувала найбільший відсоток скла з Росії та Білорусі, і зараз було б непогано подбати про створення власних підприємств, що забезпечать наші потреби під час відновлення пошкодженого житла.

Підсумовуючи: наш підхід до відновлення держави має бути дуже зваженим та раціональним. Важливо розуміти, де найдоцільніше відбудувати, а де модернізувати або ж створити щось зовсім нове, не обмежуючись застарілими поняттями минулого. Водночас маємо напрацювати ефективну стратегію економічного зростання і врахувати можливі виклики майбутнього. Адже від того, наскільки відповідально ми поставимося до своїх рішень зараз, залежить те, якою стане Україна за кілька років.

Анастасія Кириченко, Київ