Євросоюз починає нову оборонну політику

Стратегія розрахована на багато років вперед. Україні теж варто не відставати

Лідери країн – членів Євросоюзу на саміті, що відбувся в Брюсселі 22 – 23 червня, у своїй заяві оголосили про створення спеціального оборонного фонду, на який, за уточненнями Єврокомісії, з бюджету ЄС буде виділятися не менше 1,5 мільярда євро на рік. Гроші підуть на розробку для армій країн – членів ЄС різних видів озброєння включно з гелікоптерами та безпілотниками. А після 2020 року у фонд надходитиме вже до 5,5 мільярдів євро на рік. Також повідомляється,  що ключові деталі тісного військового партнерства між членами Євросоюзу мають бути узгоджені впродовж наступних трьох місяців. 

Дуже цікава і прикметна новина. По суті, ми бачимо перші практичні кроки на реалізацію ідеї створення потужних збройних сил у Європі. Це ще не спільна армія Євросоюзу з єдиними командуванням, про що давно вже говорять у Європі, але реальний крок до неї, бо втілення будь-якого серйозного наміру починається з виділення на це грошей.

Дуже суттєвий момент цього довгострокового плану спільної оборони Євросоюзу полягає в тому, що фактично йдеться не лише про оборону у вузькому значенні цього поняття. Військовий захист території  країн - членів ЄС цілком забезпечений у рамках НАТО, основу військової потуги якого складають збройні сили США. Однак у тім то й річ, що Євросоюзу (у даному випадку краще, мабуть, казати – Німеччині та Франції) цього замало. Нині він практично зовсім позбавлений, внаслідок слабкості національних армій (відносно США, Китаю, Росії), можливості впливати на стрімкі й бурхливі події сучасного міжнародного життя. Приміром, у Сирії, війна в якій сьогодні визначає ситуацію на Близькому Сході, надважливому для Заходу та Росії регіоні, помітну роль відіграють США, Росія, Туреччина, Ізраїль, навіть Іран, але не Німеччина з Францією. І все тому, що Євросоюз не може задіяти там власну військову силу. Або у ситуації з Північною Кореєю – те ж саме. Там є загроза масштабного військового конфлікту, який безумовно вплине на долю всього світу, і знову Західна Європа може тільки спостерігати. Для Німеччини та Франції, які мають великі геополітичні амбіції і хочуть бути не менш впливовим «полюсом» світової політики, ніж США чи Китай, такий стан справ нестерпний. Зовсім невипадково в інформації про створення оборонного фонду ЄС є рядок про те, що згаданий оборонний план потенційно дозволяє країнам-членам ЄС спільно запускати та нарощувати військові місії за кордоном.

Зрозуміло, реалізація військових планів членів Євросоюзу дасть бажаний результат ще не скоро. Однак, це вже чітка тенденція, напрям прикладання зусиль на довгі роки вперед. Ця тенденція логічно випливає з іншої світової тенденції, яку інколи важко помітити за калейдоскопом різновекторної інформації з життя великих і малих держав цього світу: йдеться про повільний, не завжди послідовний, але незворотний поворот світової політики до нового глобального загострення стосунків у світі.

Поштовхом для Євросоюзу спочатку переосмислити свою попередню стратегію, а потім – починати практичну роботу на зміцнення і посилення військової складової своєї політики, стала зміна характеру міждержавних стосунків, спричинена агресивними діями Росії останніх трьох років. Однак не треба думати, що упокорення конкретного агресора - Росії – знову, як після розвалу СРСР, поверне Західну Європу до зменшення оборонних витрат і ролі військової сили як інструменту своєї зовнішньої політики.

Росія переконливо показала усім на практиці, що добре озброєний солдат – не менш важливий чинник, ніж тверда національна валюта чи високий рівень життя. І хоча, звісно, зброя не може (точніше – не повинна) бути вирішальним фактором у суперечках держав, нехтувати нею, як це досі робили в Євросоюзі, теж неприпустимо. Принаймні, поки ідеї гуманізму та лібералізму ще не запанували остаточно по всьому світу. До речі, США, схоже, раніше за Євросоюз почали перебудовувати свою політику в світлі згаданих тенденцій. Зрештою, їм це легше було зробити, бо американці, на відміну від європейців, ніколи не легковажили військовим фактором.

Україні – еліті та суспільству - теж варто робити для себе стратегічні висновки з нової реальності. Нас, нібито, й не треба особливо переконувати у потребі мати сильну і боєздатну армію, ми вже заплатили за це знання тисячами життів і частиною суверенної території. Однак і нам варто до кінця усвідомити, що потужна українська армія потрібна не лише для відбиття російської агресії на Донбасі чи навіть його та Криму звільнення, а й на подальше майбутнє. І починати будувати таку армію, якщо хочемо утримати незалежність України як гарантію нашого заможного життя у перспективі, нам треба вже сьогодні, не чекаючи, коли рівень матеріального добробуту українців сягне того рівня, яке вже сьогодні мають жителі країн – членів ЄС. Така вже наша історична доля, котра присудила нам такого близького сусіда, як Росія.

Юрій Сандул,Київ