Українська державність у часи середньовіччя, яку визнавала Європа
Галицько-Волинське князівство є давнім державним утворенням українського народу
Галицько-Волинське князівство, в основі якого були українські за етнічним складом і керовані руськими князями регіони, є державним утворенням винятково нашого народу.
Під час нерівного бою 19 червня 1205 року на березі Вісли загинув князь Роман Мстиславович, збирач втрачених земель нашого народу, який залишив глибокий слід в українській історії. Відзначаючи його заслуги, «Галицько–Волинський літопис» назвав князя «пам’ятним самодержцем усієї Руси, що побідив поганські народи».
Галицькі бояри не були зацікавлені у відновленні єдиного Галицько-Волинського князівства, тому й організували заколот, унаслідок якого вдова Романа Мстиславовича Ганна з малолітніми синами Данилом і Васильком змушена була втікати з Галича до Володимира, а потім у Польщу. Розпочався кількадесятилітній період міжусобних воєн та іноземного втручання в боротьбі за галицько-волинську спадщину. Звичайно, після цього створене Романом Мстиславовичем у 1199–1205 роках потужне державне утворення фактично розпадається.
Щоправда, молодий наступник галицько-волинського престолу дев’ятирічний Данило у вересні 1211 року був урочисто посаджений на княжий престол, хоч і ненадовго. 1213 року впливовий тамтешній боярин Владислав Кормильчич, очоливши черговий заколот місцевої знатті, перебрав владу в Галичині, а Данила відвезли до матері на Волинь. Після цього втрутився угорський володар Андраш ІІ, який добився того, аби у 1217 році на галицький престол коронували його п’ятирічного сина Кальмана, бо Кормильчич не мав права посідати цей трон як не син князя.
Тимчасом у 1215 році, коли Данилові виповнилося 12 років, йому за допомогою родичів вдалося повернути князювання у Володимирі. Але щоб забрати всю батьківську власність, довелося боротися 15 років. У тому числі й у битві на Калці в 1223 році, звідки вдалося вирватися живим, незважаючи на поранення.
Галичем князь Данило зміг оволодіти тільки за третім разом у 1238 році, перемігши об’єднані сили тамтешнього боярства, угорських і польських феодалів. Волинські землі отримав Василько, хоч обидва князівства весь час існували як єдине ціле. Треба сказати, що брати завжди діяли в повній злагоді між собою, що дало їм можливість підпорядкувати собі всі втрачені уділи на Волині, Берестейщині й Галичині.
Підпорядкувавши 1238 року собі Київ, Данило Галицький також не переніс туди своєї столиці, залишаючись князювати в Галичі. В місті над Дніпром він доручає правити своєму воєводі Дмитру, якому якраз і випала роль організатора оборони Києва восени 1240 року, коли до нього підступила армія татарського воєначальника Батия. Сам же князь Данило, який під синьо-жовтими прапорами поспішав з військом на виручку Києва, вже під Звягелем дізнався про його падіння.
Зупинити навалу Батия в Данила Галицького не було сили, тому орда пройшла землями Галицько-Волинської держави на Захід, хоч при цьому була знекровлена. Коли ж Батий після походу «до останнього моря» несподівано повернувся на схід, Данило Галицький, незважаючи на могутній вплив татар, розпочинає відродження своєї держави. Насамперед він здійснює походи проти Литви й Польщі. В 1243 році захоплює Люблин і Люблинську землю. Коли 1245 року один з руських князів Ростислав вирушив проти Данила Галицького й обложив Ярослав, старший угорського допоміжного війська воєвода Филя сміявся з українських вояків, мовляв, «руси скорі до удару, але треба тільки витримати їх натиск, бо вони не витривалі на довгу битву».
Військо князя Данила тоді виграло битву, але сам він переконався в марноті сподівань на підтримку руських князів. Перебуваючи в надзвичайно великій скруті, Данило зустрічається з делегацією Папи Римського, яка обіцяє не тільки допомогу, але й корону. З огляду на це Данило посилає єпископа Петра Акеровича до Ліону, де відбувався Собор католицької церкви. Там посланник Данила Галицького одержує запевнення в підтримці, більше того, Папа Інокентій ІV погоджується організувати хрестовий похід проти татар.
Для того, щоб остаточно визначитися з майбутніми планами розбудови своєї держави, 1246 року Данило їде в столицю Золотої Орди, де дістає з рук Батия ярлик на князювання. Рятуючи Галицько-Волинську державу, її володар змушений був пройти процедуру приниження, про яку літопис згадує такими словами: «О, лиха та честь татарська! Данило Романович, великий князь, що володів з своїм братом Києвом, Володимиром, Галичем й іншими країнами, тепер сидить на колінах, зветься холопом, данини від нього домагаються, життя він не надіється, погрози мусить слухати...».
Але, повернувшись додому, він починає готуватися до боротьби з татарами, уклавши військові угоди з польськими князями та угорським королем. Водночас відбуваються пожвавлені дипломатичні відносини з Папою Римським, які підготують коронацію Данила Галицького королем Русі в грудні 1253 року. До речі, так називав Папа Гонорій усіх руських князів ще після поразки на Калці 1223 року, коли був дуже стривожений цим, а потім і Папа Григорій ІХ, закликаючи їх до єдності й переходу під верховенство Риму. Але саме з коронацією Данила Галицького поняття Галичини в Європі почало остаточно ототожнюватися з поняттям Русь, про що свідчила й спеціальна папська грамота..
Однак коронований в Дорогочині спеціальним послом Папи Інокентія IV абатом Опізіо Данило так і не дочекався Хрестового походу проти орди, який йому було обіцяно. Відтак не відбулося і переходу Русі на латинство, чого так добивався Рим.
Це змусило володаря Галицько-Волинської держави продовжувати самому укріплювати важливі населені пункти, будуючи численні оборонні споруди в усіх землях. При цьому Данило намагався спиратися на прихильні до його влади міські елементи, бо добре розумів, що, розбудовуючи гради, він концентрує майстровитих людей, які наповнюють державну казну сталими надходженнями. Літопис зафіксував це на прикладі спорудження Холма: мовляв, Данило «почав зазивати захожих людей – німців і русь, чужоземців і ляхів; вони йшли день-у-день, ремісники і майстри всякі, що втікали від татар, сідельники, лучники, сагайдачники, ковалі заліза, міді й срібла, – і було життя, і наповнилися двори довкола города, поля і села».
Проте, коли в 1258-1259 роках провідник ординців Бурундай, який добирався до Литви, зажадав розібрати щойно збудовані фортечні укріплення, увівши татарську збройну силу для контролю за виконанням цієї вимоги, щоб уникнути війни з військами ординців, Данило Галицький змушений був власними руками зруйнувати фортифікації Володимира, Луцька, Крем’янця, Данилова і Львова, оскільки годі вже було сподіватися на допомогу Європи. Тільки після цього Орда вивела свої збройні відділи з руських земель. Таким чином саме в епоху Данила Галицького була порятована і Європа, яка однак ні тоді, ні згодом не оцінила жертовності українства.
Як і колись великий київський князь Ярослав Мудрий, Данило Галицький намагався укладати вигідні міжнародні союзи з європейськими монархами шляхом укладення шлюбів своїх дітей. Так, він мав план вкорінити свою династію на австрійському престолі, поженивши сина Романа зі спадкоємницею влади в тамтешньому князівстві Гертрудою. Однак коли Роман не зміг втриматися у Відні, то батько посадив його князювати в Литві.
У 1264 році Данило Романович помирає, не встигнувши остаточно закріпити основ державності на власних етнічних землях нашого народу, зокрема, в центральній частині нинішньої України, насамперед у Києві, який при ньому також не відродиться політичним центром незалежної країни.
За Данила Галицького зродиться такий новий феномен українства, як «татарські люди», тобто ті з провідної верстви нашого народу, які підуть на службу до загарбників, збираючи податки, виконуючи інші адміністративні функції, запрягаючи земляків у чужоземне ярмо. Ці «татарські люди» засіють на майбутнє зерна пушкарівщини, кочубеївщини – аж до сучасної п’ятої колони в Україні.
До певної міри Данилу Галицькому вдалося визначити вектор майбутнього державотворення на реально підконтрольних західноукраїнських теренах, яким ставало прагнення до зміцнення контактів із Заходом. У цьому руслі відтепер спрямовувалася реальна політика його спадкоємців. Утвердження держави відбувалося і через розвиток промислів і ремесел, для чого князь закликав на постійне поселення досвідчених майстрів з Німеччини.
Порятувавши Європу від навали орди шляхом неймовірних зусиль, украй виснажене Галицько-Волинське князівство продовжує боротьбу за своє виживання, намагаючись не втрачати самостійну роль у міжнародних відносинах. Син Данила Романовича Лев (1264—1301), який переніс столицю Галичини до Львова, домовившись із татарами, здійснив з ними спільні походи проти Польщі, Литви, Угорщини, приєднав до своїх володінь і Закарпаття. А в 1267 році українські землі на короткий час об’єдналися з Литвою, оскільки за укладеною ще Данилом Галицьким угодою після смерті її великого князя Мендовга престол цієї молодої держави мав перейти до його зятя Шварна, сина правителя Галицько-Волинського князівства.
На Волині тимчасом правив його дядько Василько, а потім син останнього Володимир (1270 – 1289), який в основному був зайнятий облаштуванням господарства, розвитком освіти. Про нього сказано в літописі, що «це був книжник великий і філософ, якого не було перед ним у всій землі, ані по ньому не буде». Хоч цей правитель Волині неохоче брав участь у війнах, але поряд з цим будував укріпленні споруди. Зокрема, завдяки саме його зусиллям на північному кордоні постав такий міцно укріплений форпост, як Кам’янець–Литовський.
З усього видно, що після смерті Володимира його двоюрідний брат Лев узяв на себе управління знову об’єднаними князівствами. А після кончини останнього його син Юрій І (1301–1308 чи 1315) продовжував очолювати єдину Галицько-Волинську державу, прийнявши титул короля Русі. З одного боку, в перші роки свого правління він втратив Люблинську землю, але з другого, добився заснування окремої Галицької митрополії, оскільки київський митрополит перебрався до Суздаля, відтак власне українськими землями вже не опікувався. Грамота царгородського Патріарха про призначення ще одного митрополита для руських земель уточнювала, що цей ієрарх спеціально для «Малої Русі», бо того, що обслуговував Велику Русь, і далі іменували Митрополитом Київським і всієї Русі.
Правда, прибулий з Царгороду з титулом Митрополита Малої Русі грек Ніфонт через два роки помирає, а присланий на його місце галицьким митрополитом Петро вважав себе духовним провідником всієї Русі, тому опинився в Москві, де призвичаював православ’я до тамтешніх порядків.
Сини Юрія І Андрій і Лев II (1308 чи 1315 — 1323), як і їхні предки Данило і Василько, знаходили повне порозуміння в управлінні державою. Як співправителі держави, титулувалися відповідно як «князь Галичини» та «князь Володимирії». Вони підписали мирні угоди з хрестоносцями, Литвою, Польщею, що дало можливість розвивати успішну торгівлю з цими країнами. Водночас уклали міжнародний союз із Німецьким орденом, який не тільки забезпечував розвиток торгівлі, а й убезпечував від територіальних посягань зростаючої в силі Литви. Також відіграли важливу для всієї Європи роль у боротьбі з татарами, в бою з якими й загинули. З цього приводу в листі до Папи Римського зазначалося, що вони були для Польщі, скажімо, «непереможним щитом проти жорстокого татарського народу».
Оскільки серед претендентів на звільнений престол не було жодного з-поміж князівського роду Рюриковичів, то місцеві бояри запросили на князювання племінника попередників Болеслава – сина їхньої сестри, яка вийшла заміж за польського князя. Приймаючи правління Галицько-Волинською державою, Болеслав Тройденович переходить з католицької віри у православ’я й надалі іменується Юрієм II Тройденовичем з титулом «природженого князя і володаря Русі», осівши у Володимирі. Він прагнув у внутрішньому житті порядку, як і його легендарний предок Данило Галицький, піклувався про розвиток міст, надаючи їм магдебургське право й запрошуючи європейських майстрів і купців на постійне поселення.
У зовнішній політиці Юрій ІІ врегулював стосунки з Золотою Ордою і Великим князівством Литовським, здійснивши у 1337 році спільний з татарами похід на Люблин. Проте спільної відповіді Польщі й Угорщини на цей крок Юрій ІІ не зміг витримати, а тому змушений був підписати важку для Галицько-Волинської держави Вишеградську угоду про те, що після його смерті влада переходить польському королеві Казимиру ІІІ.
Чи не це й прискорило його загибель, бо галицькі бояри отруїли 7 квітня 1340 року останнього володаря Галицько-Волинської держави. Вони постійно закидали йому різні утиски й потурання католицькому духівництву, дорікаючи в можливому поверненню ним до латинства. Крім того, в роки правління Юрія ІІ зміцніла пролитовськи настроєна опозиція бояр, які орієнтувалися на зятя покійного Андрія Юрійовича Любарта – сина великого литовського князя Гедиміна. Відтак той і справді обійняв звільнений після смерті Юрія ІІ престол, охрестившись під іменем Дмитрія. Насправді ж влада його обмежувалася Волинню зі столицею в Луцьку.
Спершу в номінальному підпорядкуванні Любарта перебувала й Галичина, але на неї заявив претензії згідно з вищезгаданою Вишеградською угодою польський король Казимир ІІІ – через кілька днів після смерті Юрія-Болеслава він оволодів Львовом. Однак опір городян на чолі з боярином Дмитром Дедьком виявився таким потужним, що Казимир ІІІ змушений був залишити місто, вивозячи кованими возами величезну кількість кращих зразків українського мистецтва й інші багатства.
За підтримки татар повстання поширилося аж до Вісли, що змусило Казимира III визнати Дедька правителем Галичини, а того – формальне верховенство польського короля. Дедько, взявши собі титул «старости й управителя Руської землі», був фактичним розпорядником Галичини. Він провадив незалежну політику, для чого змушений був визнавати себе васалом трьох сусідніх володарів. Проте після смерті Дедька вже у 1344-1345 роках Казимир ІІІ зумів відвоювати Сяноцьку землю. Останній, не дотримуючись офіційно даної обіцянки шанувати права і звичаї українців, почав роздавати їхні землі чужинцям, призначав на місця своїх ставлеників. Крім Львова, старости польського короля з’явились у Галичі, Теребовлі, Перемишлі, Самборі, Холмській землі. А в 1349 році Казимир ІІІ захопив Львів, Белз, Холм, Берестя й Володимир, мотивуючи цей похід як хрестовий проти язичників-литовців і схизматиків-православних. Перед тим Литва остаточно приєднує до себе Волинь.
Таким чином, Галицько-Волинська держава фактично припиняє своє існування. І хоч через рік волинянам вдалося відвоювати Володимир, Берестейщину, Белзьку та Холмську землі, в наступних війнах 1365-1366 і 1376-1377 років Холм і Белз було знову втрачено. Цими останніми спробами зберегти власні землі закінчилась княжа доба в історії української держави. Вона була розділена між Польським королівством і Великим князівством Литовським. Відтепер долі руських князівств, що витворилися з Русі зі столицею в Києві, надовго розійшлися.
Якраз втрата Києва як столичного міста була чи не головною причиною поразки Галицько-Волинської держави. Бо всі її складові, що оформилися в єдину адміністративну одиницю і врешті-решт виокремилися як держава, відбувалися під державотворчим впливом саме Київської Русі, а князі-засновники Галицько-Волинської держави зберігали титул руських і саме такими їх бачили в Європі.
Не будучи тісно й постійно пов’язаними з таким важливим економічним і торговельним центром, як Київ, галицько-волинські князі втрачали й той духовний зв’язок з Наддніпрянщиною, котрим можна було зміцнювати політичний центр руських земель. Бо якби їхньою столицею і надалі залишався Київ, то не тікав би з нього митрополит грек Йосиф до Царгороду, а призначений на його місце Кирило ІІ – на північ. Як пізніше шукали там пристанища і призначені в Галицько-Волинську державу греки-митрополити.
Очевидно, тоді не знайшлося такого радника в галицько-волинських князів, який зумів би донести до їхньої свідомості неспростовну істину, висловлену нашим емігрантом О.Лащенком уже в роки Другої світової війни: без столиці в Києві «будемо пустоцвітом, вічними ізгоями, народом окаянним, Богом проклятим, без Столиці, скільки б не перемагали ми – не осягнемо останньої і найбільшої перемоги, яка ім’я нації запише в книгу вічної жизні; бо лише через перемогу можемо наповнити дійсність правдою, яка горить в нас!».
Але й за таких обставин мусимо визнати: півтораста років існування Галицько-Волинського князівства засвідчило про спроможність наших предків консолідуватися для творення власного самоврядування, яке визнавала Європа. І в цьому його роль як основного політичного центру всієї України після занепаду Києва була надзвичайно важливою. Саме Галицько-Волинське князівство підтримало ідею української державності на землях автохтонів-хліборобів, обороняючи їх від поневолення агресивними сусідами. Крім того, продовжуючи кращі традиції української національної культури, воно разом з тим забезпечило плідний вплив на неї західноєвропейських цивілізацій.
Тож без жодних застережень маємо право сказати: Галицько-Волинське князівство, в основі якого були українські за етнічним складом і керовані руськими князями регіони, є державним утворенням винятково нашого народу. Саме воно продовжило на півтора століття існування української державності, завершуючи її півтисячолітню княжу добу.
Володимир Сергійчук