Косово: старі рани та урок для України

Нові надії на вирішення наболілої балканської кризи

Для тих, хто призабув: Косово й досі є частково визнаною балканською державою, яка за конституцією Республіки Сербія є її провінцією.

Україна, до речі, незалежності Косова не визнає, як і ще 83 країни ООН, з них 5 країн-членів Євросоюзу (Греція, Іспанія, Кіпр, Словаччина та Румунія), а також Російська Федерація.

У кожної зі згаданих європейських країн – свої мотиви. Майже всі вони так чи інше стикаються з питаннями сепаратизму та регіональних суперечок із сусідами. В той же час, Росія намагається використовувати фактор Косова як історичний прецедент для виправдування власної агресивної зовнішньої політики.

Росія, з часів славнозвісної промови Путіна у Мюнхені, виставляє Косово як жупел, як приклад підступності США й НАТО, які у 1999 році завдали удару по сербській армії, щоб зупинити етнічне насильство в Косово. Росія використовує цей факт як історичний прецедент, яким намагається виправдовувати власні агресивні дії – в Грузії (пам'ятаємо визнання Кремлем Абхазії та Північної Осетії), у Молдові, де Придністровський конфлікт точиться вже десятиліттями завдяки саме підтримці з боку Росії; у Нагірному Карабасі, завдяки якому Кремлю вдається «тримати в тонусі» як Азербайджан, так і Вірменію. Ну і, звісно, в Україні, де Росія у 2014 році завдала підступного удару ослабленій Українській державі, окупувала Крим та розв'язала криваву бійню на Донбасі.

Саме ці обставини роблять прецедент Косова доволі небезпечним для України та її територіальної цілісності.

Більшість партнерів нашої країни по ЄС та НАТО рішуче заперечують легітимність будь-яких паралелей між подіями в Криму, де мала місце нічим не спровокована інтервенція російських військ, і драмою у Косово, де завдяки міжнародному втручанню та військовим НАТО вдалося зупинити етнічні чистки і масові вбивства людей, з подальшим переданням адміністративних функцій тимчасовій адміністрації ООН.

Росія, натомість, постійно тикає прецедентом Косова в обличчя партнерам на всіх переговорах і міжнародних зустрічах, де їй нагадують про необхідність дотримуватися власних зобов'язань у рамках міжнародного законодавства. 

Які уроки із ситуації довкола Косова може винести Україна? Спробуємо розібратися. Але для цього нам не оминути невеликого історичного екскурсу.

ІСТОРІЯ ПИТАННЯ

Історично Косово, а точніше Косово і Метохія, було серцевиною середньовічної сербської державності. І до сьогодні збереглися сотні давніх сербських православних монастирів і церков у цьому краї, хоча частина з них досить сильно постраждали в роки війни 1998-1999 років і під час погрому, влаштованого албанцями-косоварами у 2004 році.

На день святого Віда 28 червня 1389 року на Косовому Полі сталася легендарна битва між сербським військом та чолі з царем Лазаром Хребеляновичем (канонізований потім) та османами на чолі з султаном Муратом. Тоді зазнала краху середньовічна Сербія, а сама Косовська битва глибоко ввійшла до сербського фольклору, церковного життя. Для пересічного серба Косово – це щось святе й сповнене величезної символіки, на кшталт «серця Сербії». Окрім того, в місті Печ у Метохії століттями була резиденція лідера Сербської православної церкви (Печський патріархат).

Проте з плином століть Косово перестало бути етнічно чисто сербським, уже в 19 столітті значний відсоток мешканців краю складали албанці. Значну роль тут зіграло велике переселення сербів на чолі з патріархом Арсенієм ІІІ Чарноєвічем із Косова й Метохії до Австрійської імперії, в сучасну Воєводину, в 1690 році: тоді серби рятувалися від турецької помсти за свою участь у війні проти Османської імперії на боці Габсбургів. Водночас на землі, що покидалися сербами, постійно селилися албанці-мусульмани з південних гірських теренів.

У другій половині 19 ст. місто Призрен на півдні Косова стало навіть одним із центрів національного відродження албанців, тут з'явилась чи не найперша албанська організація – Призренська Ліга. Уже в другій половині 19 ст. співвідношення сербів і албанців у Косово була приблизно 50 на 50.

Частиною Сербії Косово знову стало в 1912 році, коли сербська армія звільнила його після більш ніж 500 років османського володарювання. До 1999 року територія Косова перебувала під владою Белграда в рамках спочатку Королівства Сербія, потім Королівства Сербів, Хорватів і Словенців (Королівство Югославія з 1929 р.), потім – соціалістичної Югославії й, зрештою, Союзної Республіки Югославія. За винятком періоду Першої та Другої світових війн, звичайно, коли серби не мали влади у цій місцевості.

ЕТНІЧНЕ ПІДРУНТЯ

Загострення сербсько-албанських відносин у Косово розпочалося ще в югославські комуністичні часи – на початку 1980-х. Тоді вимоги албанців дати Автономному соціалістичному краю Косово (в рамках Соціалістичної Республіки Сербія – саме в соціалістичні югославські часи ця територія отримала автономію) статус республіки були придушені.

Між тим, у другій половині 20 ст. косовські албанці мали найвищий в Югославії рівень народжуваності й дуже міцні традиційні родові зв'язки. Вони самою своєю демографією постійно тіснили сербів, ставши на момент розпаду Югославії реальною етнічною більшістю в Косово.

У часи раннього Мілошевича, коли розгорілися війни на югославських теренах, Белград встановив у Косово пряме управління.

Косовські албанці, натомість, ще на початку 90-х почали формувати свої воєнізовані угруповання. У 1996 році вони сформувалися в «Армію звільнення Косова», метою якої було досягнення повної незалежності Косова.

Криваве протистояння між повстанцями та федеральними силовиками увійшло до активної фази в 1998 році. Югославські (сербські) війська, міліція та парамілітарні формування на 1999 рік практично змогли завдати поразки Армії звільнення Косова. Але після чергового інциденту із вбивством мирних жителів-албанців в одному з сіл югославськими силовиками та провалом Слободана Мілошевича на мирних переговорах у Рамбує, у конфлікт включилося міжнародне співтовариство.

Рада Безпеки ООН у 1999 році прийняла Резолюцію 1244, яка стала підставою для подальшого міжнародного втручання у цей конфлікт.

Активні дії почалися з боку Північноатлантичного альянсу. Авіація НАТО з березня по червень 1999 року завдавала повітряних ударів по військових об'єктах та інфраструктурі на території Югославії, зокрема, у Сербії та Чорногорії. Це до сьогодні болюча сторінка в історичній пам'яті сербів.

Влітку 1999 року в Косово увійшли міжнародні війська в рамках стабілізаційної місії KFOR, яка розпочалася під егідою НАТО. Ці стабілізаційні сили розміщені там і сьогодні, майже від початку операції KFOR у ній бере участь й український контингент.

Цікаво, російські військові перебували в складі цієї місії до 2004 року. Російська присутність розпочалася з показового марш-кидка російських десантників до Приштини в 1999 році, де вони встановили контроль над місцевим летовищем. Ця операція закінчилася певним конфузом, оскільки без логістичної підтримки особовий склад російського батальйону почав буквально голодувати, і підрозділи НАТО вимушені були домовлятися з його командуванням про надання допомоги продовольством та засобами гігієни. Аеропорт, формально, залишався під російською «охороною», але активно використовувався міжнародним персоналом та військовослужбовцями НАТО. Тож, «різкий» жест російської влади тоді залишився пустим та доволі недолугим, але це вже інша тема, яка заслуговує окремого розгляду.

У 2008 році Косово в односторонньому порядку проголосило незалежність, яку невдовзі визнали США та ряд інших країн (всього – 111 країн ООН), більшість країн НАТО і Євросоюзу, і навіть Міжнародний суд ООН. Хоча формально цей край продовжував залишатися в складі Сербії, але під управлінням міжнародної адміністрації. Косово досі не є членом ООН.

СЕРБСЬКЕ ПИТАННЯ

Уперше в історії переговори між Белградом та владою в Приштині відбулися в 2011 році. Їхньою темою було покращення умов життя сербів на території Косова та спроба нормалізації відносин. Далі зустрічі між сербськими та косовськими урядовцями за посередництва ЄС стали проходити регулярно. Однією з основних проблем є визначення статусу сербських общин на території Косова, до якого Белград та Приштина вже традиційно підходять із діаметрально протилежних позицій.

За останні кілька днів тема Косова знову опинилася в центрі уваги медіа. Сербський президент Александар Вучич 8-9 вересня цього року здійснив дводенну поїздку до Косова, яка викликала помітні пристрасті з обох боків.

Александар Вучич під час візиту відвідував сербські общини на півночі краю. Зрозуміло, що сербське населення його радо вітало. Але не обійшлося й без інциденту – біля села Банє, де знаходиться один із сербських анклавів, дві сотні місцевих косоварів-ветеранів війни заблокували дорогу й запалили шини. Ці люди вимагали від сербського президента вибачень за військові злочини, вчинені югославськими силовиками в ході війни 1998-1999 років.

Слід сказати, що цей регіон – область Дреніца – особливо постраждав тоді від бойових дій. Місцеві албанці досі пам'ятають багато жахів. Відтак, Вучич змушений був із міркувань безпеки й для уникнення провокацій повернутися до Косовської Мітровиці. До жителів анклаву в Банє Вучич звернувся телефоном, – кажуть, люди слухали його зі сльозами на очах.

Навіть після такого неприємного інциденту Вучич виступив із промовою, яку можна вважати знаковою. Це був надзвичайно змістовний і сильний виступ перед місцевою сербською громадою у Косовській Митровиці, неподалік від Косова поля, яке, як вже зазначалося, має сакральне значення для кожного серба.

Промова президента Вучича докорінно й принципово відрізнялася від горезвісної промови Мілошевіча у 1989 році на тому самому Косовому полі, яка ознаменувала, де-факто, початок конфлікту й кровопролиття.

Цього разу в Мітровиці пан Вучич не вдавався до традиційної для патріотичних сербських кіл бравади про повернення Косова, боротьбу до смерті й тому подібне. Сербський лідер зробив глибокий та дуже реалістичний аналіз ситуації в Косово та умов життя місцевого сербського населення.

За змістом та спрямованістю ця промова нагадала виступи сербського опозиційного політика, демократа й націоналіста Вука Драшковича з початку 1990-х. Тоді пан Драшкович говорив про необхідність повного демонтажу комуністичної системи, як це відбулося в інших країнах Центрально-Східної Європи. Він наголошував на необхідності прийняття західного вектору розвитку, на потребі вступу до ЄС і НАТО, на важливості дружби із США та іншими країнами Заходу.

При цьому Драшкович залишався націоналістом – він вважав, що замість Югославії має бути сильна Сербія, яка плекатиме й далі традиції свого давнього союзництва з Лондоном, Вашингтоном і Парижем, посяде достойне місце в родині європейських народів. Ця людина люто виступала проти режиму Мілошевича і майже на всі 100% спрогнозувала всі ті драматичні події, що сталися із сербським народом у період з 1991 по 1999 роки.

Вучич під час промови у Мітровиці дійсно багато в чому нагадав Драшковича. Він говорив про важливість збереження сербів як нації, про добробут і процвітання, про постання Сербії великою країною мирним шляхом. Про те, що сербам «більше не потрібні могили» й криваві перемоги. Він заявив про необхідність зміни стратегії країни, про потребу діалогу з албанцями, про мудрість і прагматизм на шляху до успіху замість безглуздого махання кулаками й пустої бравади. Окрему увагу сербський глава держави звернув і на спільність стратегічних цілей для косоварів і сербів – членство в ЄС і європейський вибір.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ФАКТОР

Відчутним стимулом для розвитку сербсько-косовського діалогу з нормалізації відносин стало те, що і Белград, і Приштина бачать своє майбутнє в Європейському Союзі. Відповідно, у 2013 році Брюссель поставив перед Сербією однією з головних умов вступу до ЄС нормалізацію відносин із Косово. А наступного року Сербія офіційно здобула статус кандидата на вступ до Євросоюзу.

Протягом останніх кількох років переговорний процес між Сербією та Косово за активного посередництва Європейського Союзу та особисто Верховного представника ЄС із закордонних справ і політики безпеки Федеріки Могеріні помітно пришвидшився. Сербський президент Александар Вучич і косовський лідер Хашим Тачі регулярно проводять зустрічі під патронатом ЄС. Очевидно, що їм це дається не легко: Хашим Тачі був одним із польових командирів Армії звільнення Косова, а Александар Вучич у 1990-ті – полум'яним сербським націоналістом. Зустрічаються ці урядовці доволі часто, проте жодних конкретних рішень ними ще не прийнято – все лишається на рівні розмов та усних запевнень. До речі, у згаданій промові глава сербської держави якраз і підкреслив, що готовий розмовляти будь з ким – головне, аби це сприяло майбутньому сербського народу.

Якщо ж говорити про 2018 рік, важливою темою, що сколихнула як косовську, так і сербську громадськість, стали чутки про ймовірний обмін територіями між Белградом та Приштиною в обмін на повне визнання Сербією Косова.

За цими чутками, північні райони Косова біля Косовської Мітровиці мали би увійти до складу Сербії, яка їх і так, де-факто, контролює. Косово, натомість, мало б отримати заселені етнічними албанцями райони Прешева, Буяновця й Медведжи на півдні Сербії. Чутки лише посилилися після того, як офіційний Вашингтон підтвердив, що не має нічого проти територіального врегулювання між Сербією й Косово. Сам Вучич публічно заявляв, що незалежності Косова він не визнає, але допускає можливість корекції кордону.

У Приштині ж пролунали добре знайомі заяви про те, що жодного шматка території Косова Сербії не буде передано, але Прешево й Буяновац мусять бути передані Косову в односторонньому порядку. Тож, сторони все ще дуже далекі від взаємоприйнятного рішення. До того ж, нещодавня промова Вучича в Мітровиці серйозно суперечить ідеї про подібний поділ Косова.

Як би там не було, Косово залишається об'єктом уваги багатьох зовнішніх гравців.

Серйозну, якщо не ключову, роль у сербсько-косовському порозумінні відіграють США – американські військові складають більшу частину миротворчого контингенту KFOR, а військова база «Кемп Бондстіл» у Косово є одним із найбільших американських військових об'єктів у Європі. Якщо Вашингтон усунеться від цієї проблеми й втратить інтерес до регіону – події можуть розвиватися зовсім інакше, ніж зараз.

Ще одним помітним гравцем намагається бути Кремль, що зацікавлений у максимальній дестабілізації на Західних Балканах – у Косово, Боснії й Герцеговині та в Македонії, що є частиною російської стратегії, спрямованої на фактичний розпад Євросоюзу. Проте, ця тема також заслуговує на окреме обговорення.

Процес врегулювання у Косово затьмарює фактор пролитої крові. Події, що відбулися у 1999 році, не є для мешканців Косова і Сербії сивою давниною. Величезна кількість учасників війни в Косово – як із сербського, так і з албанського боку – є невід’ємною частиною суспільства й не вагаються демонструвати власну активну позицію. Тож є очевидним, що саме пролита кров заважає примиренню та встановленню довіри між сторонами. Зрештою, подібні тенденції можна побачити й в інших пост-югославських країнах, що пережили збройні конфлікти в 90-х. Рани не загоїлися, і зараз доволі важко передбачати, яким буде подальше майбутнє співіснування Косова й Сербії, в якому форматі відбудеться бажане примирення.

У цьому контексті значну роль у косовському врегулювання відігравали і надалі відіграватимуть ЄС та ідея європейської інтеграції. Європейський Союз у політиці власного розширення має визначений пріоритет щодо поступового входження до Співтовариства всього регіону Західних Балкан, саме виходячи з історичної «вибуховості» цього регіону. У цьому і є сутність європейської «м'якої сили», яка намагається розширити довкола себе зону безпеки й стабільності не шляхом нарощування військової присутності, а за рахунок підвищення рівня життя населення сусідніх країн. Це виходить із логіки побудови всього Європейського Союзу, який уперше в європейській історії протиставив кривавому перерозподілу територій та зон впливу пріоритети економічного розвитку та спільного добробуту. Немає сумніву, що якщо Сербія і Косово, врешті, знайдуть шляхи до порозуміння, вони будуть знайдені в межах одного «великого» Європейського Союзу з його свободою руху людей і капіталів.

Власне, за всієї драматичності ситуації, яка складається нині довкола України, ми можемо шукати вихід із неї саме у цьому, європейському напрямі. Саме європейська інтеграція, яка є можливою реально за умови болючих змін та непопулярних реформ, може стати тим ключем, який дасть змогу остаточно відірватися від «пострадянської» пуповини, створити суспільство, стиль життя якого з усіма демократичними свободами, добробутом та омріяним верховенством права стане привабливим для наших північно-східних сусідів. Знищити нас вони вже не зможуть. Тож, доведеться змінюватися самим.

Саме тому приклад України є найбільшою загрозою для нинішнього кремлівського клептократичного режиму. Ця обставина обумовлює той шквал ненависті до усього українського, який російська пропаганда цвяхами забиває у голови пересічних росіян. Україна вистоїть, і стане «тригером» для фундаментальних змін у самій Росії, яка за визначенням не належить до африканської або азійської цивілізації. Але це, знову, тема іншої розмови.

Анатолій Демещук, Київ.

Перше фото: AFP