Новий президент Бразилії: в компанії «поганих хлопців» поповнення

Жаір Болсонару говорить, що думає. Якщо він те саме і робитиме, то у Південної Америки та світу буде багато проблем…

Все ж таки є події, коли обставини – час, учасники, їх характери та гріхи – мають більше значення, ніж сама подія. От і президентські вибори у Бразилії недарма сталися напередодні такого дивного свята, як Геловін. Поки що переможець – Жаір Болсонару – справляє якесь теж дивне враження… прибульця з минулого, що має вести тепер країну у майбутнє. Відверто кажучи – достатньо незвичне усвідомлення. Але – і це важливіше – бразильські вибори знаменують початок експансії правого популізму і на Південну Америку. Втім, треба зазначити, прийшов він вслід за теж популізмом – але лівим.

Отже, у другому турі президентських виборів у країні, «де багато диких мавп», 28 жовтня перемогу із 55,13 % голосів отримав Жаір Болсонару, кандидат від Соціал-ліберальної партії. Його суперником був Фердінанду Аддад (набрав 44,87 % голосів) від колишньої правлячої Партії трудящих. Констатуємо: все відбулося у демократичний спосіб, увесь світ та сторона, яка програла, результати визнали. Але – це, без перебільшення, тектонічний зсув у бразильський, та й в континентальній політиці. Чому?

Латиноамериканський політичний маятник: від диктатури крізь «соціалізм» - до власних «Трампів»?

Переможець, пан Болсонару, є вихідцем із військових кіл, мав відповідну кар’єру у ВПС Бразилії, але дослужився тільки до капітана, а в 1986 році втрапив у скандал, коли дав інтерв’ю, де поскаржився на низьку зарплатню та погане матеріальне забезпечення армії. Треба враховувати обставини моменту: Бразилія тільки-но позбулася військової диктатури, яка авторитарно та недемократично керувала країною з 1964 року. Публічні вислови щодо незадовільного стану армії тоді вважалися ледве не злочинними: Болсонару потрапив під суд та був покараний 15 добами арешту. Після чого - звільнився з армії та почав політичну кар’єру. І робив він це екстравагантно, адже за 20 років змінив більше десятка політичних партій, шукаючи не партію сумісну із його поглядами, а партію для впровадження власних поглядів. А от саме вони заслуговують на окрему розмову.

Якщо прислухатися до висловлювань пана Болсонару, то складеться враження, що ми говоримо із людиною приблизно 50-х років минулого століття. Він не соромиться зневажливо та образливо говорити про: жінок, людей із іншим кольором шкіри та «неправильним» етнічним походженням, відмінними від нього релігійними та світськими поглядами, нетрадиційною сексуальною орієнтацією, пацифістів, соціалістів, комуністів та лібералів. Ну, без перебільшення – така собі реінкарнація сенатора Маккарті, що також вважав, що усе зло від комунізму та лібералів із неграми. А от ще такий промовистий факт: під час дискусії у парламенті депутат Марія ду Росаріо назвала Болсонару «ґвалтівником» (не пояснюючи при цьому, що конкретно вона має на увазі) – Болсонару не став подавати до суду чи вимагати спростування – а просто відповів, що така опонентка «не достойна навіть того, щоб бути ним зґвалтованою». Усе, що не подобається цьому політику – наприклад, темношкірі активісти – «тварини, яким пора до зоопарку» тощо. Додамо до цього, що Болсонару – перший з нинішніх провідних бразильських політиків, що схвально висловлюється про період військової диктатури 1964–1985 років, що є ознакою дуже поганого тону в бразильських верхах. І саме оця відверто агресивна, сексистська з расистським не душком, а духом риторика знайшла відгук серед мільйонів бразильців. Чому?

А тому, що політичне життя в Бразилії, як і на всьому південноамериканському континенті, розвивається за непередбачуваною траєкторією. Майже скрізь - із 60-х років минулого століття - там панували військові диктаторські режими, що принципово відкидали демократію як засіб управління державою, а зі своїми опонентами – зухвало та показово розправлялися з репресіями, тортурами та вбивствами. Найбільш «розкрученою» постаттю з цього ряду є, звісно, чилійський диктатор Аугусто Піночет, найбільш все ж таки цивілізованою – аргентинський генерал Хуан Перон, найбільш одіозною – парагвайський генерал Стресснер. Усі ці режими рано чи пізно пійшли в небуття різними шляхами. Так чи інакше на теренах континенту розвивалася демократія. А з «нульових» років почався різкий «лівий поворот», головними фронтменами якого стали президенти Уго Чавес у Венесуелі, Ево Моралес в Болівії, подружжя Кіршнерів в Аргентині, Лула да Сільва та Ділма Русеф у Бразилії, Хосе Мухіка в Уругваї та Мішель Бачелет в Чілі. Виходили соціалістичні перетворення у всіх також по-різному: Чавес та Моралес були радикалами і привели свої країни до перманентної кризи, Кіршнери та Бачелет – найбільш поміркованими та пов’язаними із реальністю оточуючого світу капіталізму, а Мухіка – став моральним авторитетом нація, що дійсно жив у невеличкому будиночку в передмісті, а більшу частину своєї президентської зарплатні віддавав на допомогу дітям та бідним.

На такому тлі керманичі Бразилії «нульових» з лівої Партії трудящих – Лулу да Сільва та Ділма Русеф можуть вважатися такими собі «середняками». Вони не оголошували «націоналізацій», не виганяли долар та американські корпорації з країни, а от підйом економіки та якісну зміну соціальних стандартів забезпечити змогли. Лулу да Сільва – це цілковите відтворення у житті героїв безсмертної книжки Нобелівського лауреата Жоржи Амаду «Генерали піщаних кар’єрів», що пройшов усі поневіряння долі та «зробив себе сам» (до речі, одним з наставників молодого Лули у політиці й був всесвітньо відомий письменник), а також створив ту саму Партію трудящих, Русеф – учасниця підпільного спротиву військовій диктатурі, що зазнала тортур та ув’язнення у 70-х роках. Але знаходження да Сільви та Русеф при владі з 2003 по 2016 роки закінчилося грандіозним скандалом. Виявилося, що президенти були залучені до корупційної схеми, коли будівельні фірми отримували замовлення для нафтової компанії, а «відкати» йшли в тому числі у виборчій фонд Партії трудящих. У підсумку – Русеф у серпні 2016-го відправили у відставку через імпічмент, а да Сільву – засудили до 12 (!) років ув’язнення, не дивлячись ані на заслуги минулого, ані – високий рейтинг серед виборців. Тимчасовим главою держави став віце-президент Мішел Темер. До речі, Партія трудящих намагалася висунути да Сільву в президенти знову – там теж можна після «двох термінів поспіль» - але факт судимості завадив. Дублер ж Фернанду Аддад просто не «витягнув» складної кампанії на несприятливому скандальному тлі, залишеному попередниками.

І от – відповідь з іншого боку. З кіл, для яких часи військової диктатури - час розквіту бразильської економіки, а демократичні процедури – зайві «витребеньки», які спотворюють реальний історичний процес. До речі, своїм прикладом серед політиків сучасності переможець Болсонару вважає Дональда Трампа. І цей фактор робить підсумки президентських виборів в Бразилії дійсно етапними.

Хто виграє боротьбу за «поганого хлопця»?

Перемога Болсонару має неабияке значення не тільки для Бразилії. Дуже цікавою стала реакція сусідів по континенту: наприклад, із перемогою одними з перших поздоровили президенти Венесуели Ніколас Мадуро та Ево Моралес, що якраз відносяться до тих самих радикально лівих політиків, із якими усе життя завзято боровся Болсонару. Про що це свідчить?

А про те, що Бразилія – найбільша економіка усього континенту Південної Америки, вона входить у 20-ку світових економік, країна є членом БРІКС. І от останній факт починає грати дуже цікавими кольорами. Тому що утворений він був Китаєм, Індією, Росією, Бразилією та Південною Африкою дванадцять років тому саме для протистояння американський економічній експансії, та спробі створити альтернативний фінансовий та економічний центр впливу. Чи вдалося – судити важко, адже створювався союз у часи, коли при владі в Бразилії та Індії були ліві, а Росія не перебувала під санкціями. Але головну задачу БРІКС – створення нової резервної валюти поки що не вирішено. Та, судячи з усього – і не буде.

Тепер можна очікувати чого завгодно. Наприклад, той самий Трамп цілком може підбити Болсонару на вихід з БРІКС та відновлення тісної континентальної панамериканської співпраці. І такий удар буде співставним з виходом Британії з ЄС. А якщо риторика Болсонару та його захоплення Трампом швидко повернуться на 180 градусів – адже у «поганих хлопців» в політиці є різні «гуртки по інтересах». Один із них очолює Володимир Путін, який також любить потеревенити про традиційні цінності, може, не в таких екстравагантних формах, як Болсонару, але ж… І от чому б такого діяча не «перевербувати» на свій бік? Разом до компанії з Асадом, Роухані та Мадуро? І оці поздоровлення від Мадуро та Моралеса, яких Путін повністю контролює – пробні кулі – як відреагує та чи піде на контакт «старий солдат»? Проте, є й більш прозаїчне пояснення – і Венесуелі, і Болівії потрібні кредити задля латання кричущих прогалин в бюджетах, що спустошені внаслідок «революційних» експериментів в економіці протягом останніх півтора десятка років.

Перемога Жаіра Болсонару – це початок реальної боротьби між «великими гравцями» за вплив на Бразилію. І новий очільник держави в цьому процесі, скоріш за все, буде грати роль не статиста, а «джокера». Проте, не факт, що Болсонару вдасться керувати без перешкод – до парламенту Бразилії на виборах на початку жовтня пройшли представники 30 (!) партій, та коаліція там склалася поки що на чолі із Партією трудящих.

Ні, це ніякий не «правий ренесанс» – тому що «правий ренесанс» - це Тереза Мей, Реджеп Ердоган, Анждей Дуда, як би ми до них не ставилися... А Болсонару – це ренесанс популістів. Які ще самі не знають, як їм доведеться завершувати власні експерименти, за якими нічого нема, крім «вірності традиційним цінностям».

Олександр Севастьянов, кандидат історичних наук