Дев’ять вражень американців від “Донбасу” Сергія Лозниці

Після прем’єрного показу фільму в Нью-Йорку кореспондент Укрінформу поспілкувався з глядачами

Вибірка, звісно, нерепрезентативна для Сполучених Штатів загалом. Все-таки, у Музеї рухомого зображення, де відбувався показ, збираються здебільшого знавці кіно, документалісти, режисери, митці. Що, з іншого боку, має підвищувати, а не знижувати цікавість до їхніх думок, які, до того ж, відбивають і загальні тенденції.

Враження від фільму іноді кардинально різняться. Як виявилося, дехто перебуває під впливом російського телебачення у тій чи іншій формі, дехто, навпаки, – глибоко співчуває і симпатизує Україні. Дехто не може повірити, що зображене у фільмі відбувається насправді (хоча більшість сцен є точним відтворенням реальних відео), а дехто – навіть проводить паралелі з сучасним політичним кліматом у США.

Олівія, глядачка:

- Мені не сподобалося. Фільм видався мені поверхневим і однобоким. Саме тому я питала режисера – чи справді він дивився реальний відеоматеріал подій, готуючи сцени фільму? Він так і не відповів прямо. Загалом, все доведене до крайнощів. Наприклад, коли людей змушують роздягатися. Або коли військового б’ють палицями. Мене цікавило, чи справді я можу власноруч знайти всі ці відео на YouTube і подивитися їх. У мене залишилося відчуття, що цей фільм мав дуже конкретний меседж, який він прагнув донести. Показати гротескно людей у східній Україні. Показати, що ці люди перетворюються на монстрів. Прив’язують одні одних до стовпів, б’ють одне одного. А потім оце весілля, яке було дуже бридким... Тут ніхто нічого не знає про східну або західну Україну, а фільм дві години показує лише одну сторону. До речі, стрічку профінансувала українська кіноасоціація (вірогідно, йдеться про Держкіно - ред.), чи як вона називається. І вони хочуть донести, що люди у східній Україні погані. Дві години фільму дивишся на цих гротескних людей-монстрів. Не кажу, що це неправда, а лише звертаю увагу, що ми не бачимо іншу сторону. Зовсім.

Самара, кінодокументалістка:

- Мені дуже сподобалося! Я дивилася фільм як документаліст, тому вирішувала власну дилему між спогляданням і особистим ставленням до подій на екрані. Я бачила й інші фільми про цей регіон. Але ця стрічка, на мою думку, досягає значно більше за інші у намаганні пояснити всю складність існування у просторі, який зазнає зсуву дійсності. Незвично дивитися фільм, який одночасно викликає глибоке гуманістичне почуття співстраждання, але й відбиває найменше бажання, наприклад, відвідати це місце. Вибачте. Просто це настільки страшно! Важко уявити, що це відбувається у наш час.

Мів, глядачка

- Я вже вдруге дивлюся цей фільм. Мушу зізнатися, цього разу він мені сподобався ще більше. Я побачила набагато більше деталей, які спочатку не помітила. Я вивчала в університеті російську мову і геополітичні проблеми простору колишнього Радянського Союзу. На мою думку, тим, хто вивчає цю частину світу, “Донбас” просто-таки обов’язковий до перегляду. Так, він дуже політичний. Я от щойно казала своєму хлопцеві, що цей фільм дуже заангажований. Він дуже проукраїнський, антикремлівський. Причому я не кажу «антиросійський», а саме «антикремлівський». І я вважаю, що позиція режисера правильна, я її розділяю. Але він доводить її до крайньої межі.

Бред Говард і Олівія Хемпсон, глядачі:

- Класний фільм. Особливо сподобалося, як режисер зобразив вплив російської дезінформації у Донбасі. Як «Новоросія», Луганськ, Донецьк приховують те, що насправді відбувається. Він потрапив просто «в яблучко» із цим німецьким журналістом, який намагається взяти інтерв’ю у сепаратистів, але поруч присутні російські військові, які кажуть: «Ой, мене не фотографуйте». А потім вони висмикують звідкись першого-ліпшого карикатурного «козака», який вдає з себе командира. Те, що режисер обрав відео найбільш сумних сцен конфлікту і перетворив їх на такі театральні дійства, – неперевершено. Я буду рекомендувати цей фільм усім друзям. Так, в Америці не висвітлюється на достатньому рівні ситуація у східній Україні. Та й у нас, звісно, зараз вистачає своїх проблем. Хоча, ви знаєте, у фільмі також є одна дуже цікава паралель. Адже «Новоросія» обрала символом прапор конфедератів. Показати, що вони, мовляв, «повстанці». Проте асоціація із цим прапором у США дуже негативна. Репресії, рабство, громадянська війна, у якій загинули кілька сотень тисяч американців. Вони хочуть, щоб це асоціювалося з ними?

Олівія Хемпсон:

- Мені сподобалася стилістика фільму і переплетення історій. Але мене шокувала остання сцена. Коли вони всіх розстріляли. Я цього не очікувала.

Ноа, глядач:

- Мені сподобався цей фільм за його чесність. Він допоміг мені побачити щось, про що я не мав гадки раніше. Режисерська робота дуже вдумлива. Цей фільм вийшов дуже темним, проте водночас – не страшним і не сумним. І він, до речі, дуже гуманний, як на мене. Хоч зображує важкі теми і насильство, а у кожній миті видно людей. Це вражаюче. Стрічка зображує, як камера здатна маніпулювати людьми, як вони діють під впливом політики і медіа. Ми все це спостерігаємо нині й у Сполучених Штатах, і в Європі, й у Росії, і в Україні. Режисерові вдалося, на мою думку, вивести цей фільм у набагато ширший за саму лише Україну контекст. І тому його меседж буде знаходити відгук у міжнародної аудиторії. Бо це правда. Якщо чесно, я взагалі не думаю, що це фільм про Україну. Це лише місце дії, у якому можна спостерігати ці глобальні явища.

Девід Гласс і Марія Ліселла, глядачі:

- Мені здалося, що поза чудовою роботою оператора, і всією цією технікою, у своїй суті – це чистісінька пропаганда. Про «Новоросію» і людей Донбасу показане все погане, все найжахливіше, що можна вигадати. Жодного балансу, жодних людей, які би, наприклад, зупиняли цей натовп, який бив прив’язаного до стовпа чоловіка. З самого початку, коли я побачив титр, на якому було написано «Окупована територія України», а не “Сепаратистська Україна”, я відразу зрозумів, що цей фільм зображує все з однієї сторони. Але я готовий був це прийняти, якби був хоч якийсь баланс. Спроба зрозуміти, що відбувалося, з урахуванням багатьох сторін. Історичної перспективи. Там стільки уваги приділено цьому прапору конфедератів, але жодної згадки – про фашистські символи з українського боку.

Марія Ліселла:

- Якби був баланс різної поведінки героїв, я би повірила цьому фільму більше. А так там всі схибнуті. Фільм не змушує вас відчути жодної симпатії до українців. Їхня точка зору не донесена, як на мене. У протистоянні України, Криму, Росії, я не відчула після цього фільму жодної симпатії. Всі якісь жахливі й однакові. У моєму будинку живуть українці, до речі. Як не дивно, вони за Путіна.

Карл Гудмен, виконавчий директор Музею рухомого зображення:

- Це спустошуючий фільм. Але й очі відвести неможливо. Є певна іронія у тому, що зрежисований фільм, у якому грають актори, виглядає надзвичайно правдиво. Я знайшов у цій картині правду і красу. Тому я радий, що ми саме ним відкрили фестиваль «Перший погляд». Як громадянин США скажу, що сцени, які ми побачили сьогодні на екрані – не настільки вже й далекі для розуміння американців, наскільки це могло бути раніше. Тоталітаризм перестав бути абстрактним поняттям для нас. Зважаючи на нинішній стан Сполучених Штатів, людям нині легше відчути, що означає жити у тоталітарному середовищі. Це, звісно ж, не одне й те саме, але деякі речі схожі. Включно із, наприклад, тим, як нині використовуються деякі ЗМІ: як інструмент, як зброя.

Ми рідко показуємо кіно про сучасність, проте деякі картини виходять тоді, коли їх мають побачити. Цей фільм – із таких. Він, безсумнівно, відбувається зараз. Він важливий також з історичної точки зору, і у ньому є дещо універсальне. Якщо ми покажемо його за десять років, ми все одно побачимо у ньому правду. Завдяки ньому я особисто також розумію, скільки мені треба ще дізнатися про регіон і про те, що відбувається на окупованій території. Адже ЗМІ спрощують картинку, перетворюють її на карикатуру. Є і мораль. Росіяни вчинили дуже, дуже погану річ. А ми у США, на жаль, не робимо нічого, аби це зупинити. І у Грузії багато років тому сталося подібне. Загальна картина полягає у тому, шо є вторгнення і є окупація території людьми, які хочуть воскресити Радянський Союз.

Георгій Тихий, Нью-Йорк
Фото автора