Зовнішня політика Кремля – шахи на додаток до блефу

Які висновки можна зробити з останніх самітів Путіна

Цього тижня у російського президента було дві поспіль, дуплетом, зустрічі на вищому рівні. У вівторок – з прем'єр-міністром Японії Сіндзо Абе, у середу – з президентом Туреччини Ердоганом. Перша рекламувалася ширше, друга – менше. Але результат фактично був приблизно однаковим: ділові переговори без будь-яких сенсацій, проривів.

Однак, якщо подивитися на ці зустрічі у більш широкому контексті – разом з усіма переговорами Путіна на вищому рівні за останній місяць, то можна знайти деякі нові риси в його зовнішньополітичних хитрощах.

ВСТУПНІ ДАНІ: ЗВИЧНІ ТАКТИКИ, СТРАТЕГІЇ, ПРИНЦИПИ

Починаючи з 2014 року, коли ВВП почав проводити агресивну політику проти України, захопивши Крим, запустивши «русскую весну», він застосовував кілька схожих тактик-стратегій на міжнародній арені (внутрішня політика відтоді йому зовсім не цікава – «не царское дело»).

Насамперед зазначимо основний принцип, застосовуваний ним: любов до несподіваних ходів, які не прораховуються стабільними західними країнами. Поки тамтешні політики та аналітики розбираються, «що це було» і як на це реагувати, він отримує тактичну перевагу, певну свободу рук. У цьому сенсі демократії з їхньою системою процедур, оглядкою на партнерів по коаліції, виборців, на першому етапі завжди поступаються диктаторам. Але до того часу, коли дія ефекту несподіванки нівелюється, диктатор вже робить наступний несподіваний хід.

Прикриттям захоплення Криму для Кремля мало стати захоплення українського Південно-Сходу. Але в результаті відсічі російської агресії це звелося до окупації шматка українського Донбасу. Тоді логіка подій вийшла іншою: Крим – Донбас – Сирія. Тобто, війна на Донбасі – для політико-дипломатичного прикриття окупації Криму; війна в Сирії – для переключення уваги з війни на Донбасі, що викликає втому. Сформувалася стратегія, яка складається з ланцюжка тактичних воєн. Тоді ж відразу була зазначена і безвихідність цієї стратегії. Тому що у нинішньої Росії просто немає ресурсів для ведення більшої кількості воєн.

Утім, відволікаючий маневр у випадку з Сирійською війною був не єдиним і, мабуть, не головним. Більше значення мало створення ще одного великого переговорного майданчика для спілкування/торгівлі з провідними країнами світу.

Інша тактика-стратегія Путіна, традиційна з 2014 року – підвищення ставок, блеф, шантаж. У той час як економічно потужний, стабільний Захід має багато можливостей і варіантів для впливу на Росію, та має вкрай обмежений простір для маневру. Це загроза розв'язати війну, аж до ядерного апокаліпсису. Недолік цього прийому також очевидний. Якщо опоненти перестають вірити у божевілля людини, який оголошує про готовність підірвати землю, шантаж перестає бути ефективним.

Ще одна стратегія – просування, зав'язування, нав'язування економічного співробітництва. Найперше – в енергетичній сфері: газ, нафта. Також – атомна енергетика – Росія займає перше місце в світі з будівництва АЕС за кордоном, в найрізноманітніших регіонах світу. До того ж дуже часто РФ сама ж видає кредит під будівництво, показуючи свою політичну, позаекономічну зацікавленість. Аналогічно з будівництвом газопроводів, у яких Росія бере більшу частину ризиків і витрат на себе. Ну і плюс торгівля зброєю.

Остання з найпомітніших стратегій – продукування переговорних майданчиків, неважливо якого типу і якого ступеня ефективності: БРІКС, ШОС (обидва видаються куди більш вигідними не для Росії, а для старшого партнера – Китаю), піднесення до небес G20, переформатування СНД в Євразес тощо.

ГРАФІК ЗУСТРІЧЕЙ ЗА МІСЯЦЬ З НЕВЕЛИКИМ

Подивимося графік путінських зустрічей за місяць.

25 і 29 грудня – з білоруським президентом Олександром Лукашенком у Москві.
27 грудня – Переговори з в. о. Прем'єр-міністра Вірменії Ніколом Пашиняном.
15 січня – зустріч у Москві з президентом Зімбабве Еммерсоном Мнангагвою.
17 січня – візит до Сербії. Зустріч з президентом країни Олександром Вучичем.
22 січня – зустріч з прем'єр-міністром Японії Сіндзо Абе у Москві.
23 січня – також у Москві зустріч з президентом Турецької Республіки Реджепом Тайіпом Ердоганом.
25 січня – Приїзд Пашиняна до Москви на засідання Євразес. Можлива зустріч з Путіним.

А тепер розглянемо сюжети цих зустрічей.

ЛУКАШЕНКО-ПУТІН. ЩОСЬ НОВЕНЬКЕ

Персональне спілкування Путіна і Лукашенка відбулося наприкінці минулого року. А потім кілька тижнів до початку нового 2019-го відбувалося заочне спілкування, яке підняло градус обговорення до надзвичайно високого, якого не бувало раніше.

Хоча початок був цілком традиційним. Росія заявила про «податковий маневр», тобто, простіше кажучи, про те, щоб припинити дотування Білорусі за допомогою занижених цін на енергоносії. Для Мінська це означає великі фінансові втрати, ризик для економічної, отже, і соціальної стабільності.

Олександр Григорович почав звичайні у таких випадках маневри – розмови про те, що для Кремля надійний партнер на західних рубежах означає більше, ніж якісь там гроші; міркування-погрози, що він може відправитися в західний дрейф; обіцянки, що Білорусь не здасться тощо. Москва теж могла звично відповісти про те, що це суто господарська економічна суперечка...

Однак цього разу реакція була іншою, явно завищеною. З Росії з різних джерел, як владних (починаючи з Путіна, Медведєва), так і інсайдерських неназваних, почали говорити про те, що пора провести більш глибоку інтеграцію Союзної держави Росії і Білорусі; про те, що можна зробити для початку єдину валюту. І далі – за принципом «чим далі від офіціозу, тим нахабніше»: мовляв, якщо не вистачає грошей платити, то Білорусь має товар, який Росія готова взяти – суверенітет; що Білорусь може увійти до складу Росії федеральним округом, а Лукашенко – стати віце-президентом; а якщо він почне чинити опір, то з ним і щось погане може статися...

Щільність і гучність цих розмов була такою, що викликала деяке здивування у багатьох спостерігачів. Навіщо це потрібно Путіну у 2019 році, коли ще й року не минуло після переобрання? Для того, щоб схилити опонента до ухвалення потрібного рішення, необов'язково було переходити на таку грубу фразеологію, вистачило б набагато меншого. Очікувати жорсткого пресингу Білорусі у політичних цілях варто було б ближче до виборів-2024. А до того – берегти РБ, як жертву на заклання, методично звужуючи простір для маневру, роблячи ситуацію безвихідною чисто економічними методами.

Однак запитань стане менше, якщо згадати один з найважливіших принципів шахової стратегії, сформульований Зіґбертом Таррашем: «Загроза сильніше за її здійснення» (щоправда, деякі приписують фразу Німцовичу). Дивіться, Кремль ще нічого не зробив для поглинання Білорусі, він лише озвучив можливість цього.

Але вже лише цим перетворив загрозу на частку політичної реальності Європи, світу, тобто отримавши ефект приблизно такий самий, як від початку нової війни в тактичному ланцюжку воєн. Але БЕЗ війни, отже – дешевше і з меншим ризиком. Тепер цією віртуальною реальністю можна торгувати – на внутрішньому ура-патріотичному ринку. І на зовнішньому: «Как вы меня убедите не поглощать Беларусь в рамках Союзного государства?».

Гаррі Каспаров у своїй відомій книзі «Шахматы как модель жизни» коментує принцип загрози так: «Атаку необязательно доводить до логического завершения, чтобы оказать разрушительное воздействие на позицию соперника».

І справді, тепер, після цієї загрози, поки лише загрози, позиція Лукашенка значно погіршилася. Розуміючи це, він, окрім своїх звичайних розмов і жестів, здається, зробив якісь конкретні дії – створив при уряді РБ робочу групу, яка повинна розробляти план "структурних реформ" під кредити МВФ і за участю фахівців з МВФ. Але це теж ризиковано, оскільки при деякому зниженні рівня життя (під час реформ) і одночасному розв'язанні Росією інформаційної війни, Кремль може інспірувати у Білорусі хвилювання. Націонал-демократичні сили вже пропонують Лукашенку відключити російське ТБ, але на такі різкі кроки він поки не наважується.

Тому ситуація залишається у завислому стані...

АБЕ–ПУТІН. СТАРЕ ЯК НОВЕ

А ось, здавалося б, зовсім інша історія, але, як побачимо далі, у певному сенсі подібна до білоруської.

Переговори з Японією про укладання мирного договору. Судячи з того, як "збудилася" і досі не відходить японська сторона, їй дали якісь обнадійливі сигнали. Але що ж у підсумку останніх більш ніж тригодинних переговорів Путіна і Абе? Не дуже багато. Домовилися протидіяти наркотрафіку, а також організувати новий чартерний рейс для колишніх жителів південної частини Курильських островів, щоб ті змогли відвідати могили предків. Ще домовилися збільшити товарообіг між двома країнами в півтора рази, до $30 млрд. Останнє – найсуттєвіше. Якщо дійсно буде реалізовано, тим більше – в умовах наростаючих санкцій і на зло їм.

Спочатку тут теж говорили – ну навіщо Путіну зараз пожвавлення старих безнадійних переговорів з Японією про мирний договір? Адже в декларації 1956 року зазначено: у разі підписання мирного договору мова йде про передачу Японії острова Шикотан і групи островів Хабомаї. А у нинішній Росії з її роздутим імперським его втрата території сприймуть в багнети – незважаючи навіть на включений на повну потужність зомбоящик. Путін же стабільно заявляє, що Москва у своїх переговорах дотримується договору 1956 року. Так навіщо це?

А давайте згадану у минулій главі шахову формулу модифікуємо таким чином: «Обіцянка дії важливіша за її реалізацію». Отже, Кремль поманив Токіо, немов морквиною, радянсько-японською декларацією 1956 року. А далі – справа техніки. Шахрайська московська дипломатія наполягає на своєму баченні статті 9 Декларації: «СССР, идя навстречу пожеланиям Японии и учитывая интересы японского государства, соглашается на передачу Японии островов Хабомаи и острова Сикотан с тем, однако, что фактическая передача этих островов Японии будет произведена после заключения Мирного Договора между СССР и Японией».

У російському трактуванні Японія повинна визнати російський суверенітет над усіма Південними Курилами, підписати мирний договір. А вже потім Росія передасть Японії Шикотан і Хабомаї. А якщо не передасть? А суверенітет-то вже визнаний. Японія, однак, побоюється бути ошуканою, що природно, коли ведеш переговори з таким партнером.

У подібній ситуації переговори можуть тривати безкінечно. Однак сам факт їхнього проведення для Кремля вже надзвичайно вигідний. Оскільки це регулярні, зацікавлені, статусні зустрічі з одним з членів «Великої сімки», це постійний виторг економічних преференцій у однієї з провідних економік світу. Тобто, поступове дипломатичне прив'язування до себе одного з провідних світових гравців.

Ці зустрічі також можна непогано продавати на внутрішній арені: «Вы боялись, мы отдадим острова по Декларации, подписанной дурачком Хрущевым? Нет-нет, не бойтесь – не отдадим». І на зовнішній: «Мы постоянно общаемся с Японией. И довольно близки к заключению соглашения. Мы договороспособны! Не слушайте Украину, не бойтесь нас».

Цікаво, що у згаданій раніше книзі Гаррі Каспаров вказав на спорідненість принципу «Загроза сильніше за її здійснення» зі старою приказкою з Уолл-стріт: «Покупай слухи, продавай новости». Далі Гаррі Кімович розшифровує це так: «Ожидаемое событие может оказывать более мощное действие, чем само событие». Не правда, ці формулювання непогано описують резони Кремля у переговорах з Сіндзо Абе.

Хто знає, може в Адміністрації президента РФ цю книгу почитують у пошуках нових ідей.

МОДИФІКАЦІЇ ІНШИХ СТРАТЕГІЙ

Розглянемо інші путінські зустрічі з точки зору того, як вони розширюють для Кремля можливості дипломатичного, зовнішньополітичного маневру.

Скажімо, спілкування з президентом Зімбабве. Багато хто взагалі не звернув на нього уваги або поставився з іронією. А дарма. Переговори були закриті для преси. Але відомо, що за їхніми підсумками був підписаний пакет з 8 документів, половина яких стосувалася спільного проекту з освоєння платинового родовища "Дарвендейл" російсько-зімбабвійською компанією "Грейт Дайк Інвестмент".

Росія, як і Зімбабве, не найбільш відкрита країна. Тому судити про прибутковість проекту важко. Найімовірніше, він буде побудований за звичним принципом, витрати – за рахунок держави, доходи – для наближених олігархів. Але навіть не це головне, важливіше інше: слідом за Лівією і Центральноафриканською республікою Росія намагається закріпитися у Зімбабве. Вимальовується ціла вісь " Північ – Центр – Південь. Але навіщо?

Радянський Союз ішов у Африку, щоб робити соціалістичні революції. Китай йде в Африку, щоб робити гроші. Росія – для понтів, точніше для створення нових майданчиків, щоб торгуватися з іншими світовими гравцями. І при цьому бажано, щоб ці майданчики були як мінімум самоокупними (те, що поки неможливо у Сирії). Для цього створюються спільні підприємства. А якщо щось буде понад самоокупність - піде до кишень ближнього кола ВВП.

Що там далі? Переговори Путіна у Сербії. Мі-мі-мі в організації цього візиту зашкалювало. Цуценя в подарунок, громадяни вздовж траси, які захоплено вітають ВВП. Таким чином, перша функція подібного візиту терапевтична: «Боже, как меня любят!». А друга... Наступного дня Путін зібрав у Кремлі Раду безпеки. Ось порядок денний: «Обсуждались итоги переговоров, состоявшихся во время визита Президента России в Сербию, затрагивалась, в частности, косовская проблематика».

Про що це говорить. Росія програла свої партії на Балканах, скрізь, аж до Чорногорії і Македонії. І саме тому буде намагатися прив'язати до себе Сербію, не дати хоча б їй піти шляхом євроінтеграції. У цьому сенсі порушення косовського питання було б для Москви просто рятівним. Схожа ситуація з приводу переговорів з Ніколом Пашиняном. Вірменський реформатор сидить на гачку, зірватися з якого неможливо. І це карабахська проблема.

Виходить, що участь Кремля у переговорах щодо заморожених конфліктів – ще один цінний ресурс, який у разі необхідності можна підживити, підкинувши дровенят. У косівській історії Москву свого часу вдалося нейтралізувати. Але вона може спробувати і тут взяти реванш...

Пізно ввечері в середу закінчилися переговори з Ердоганом і делегацією, яка приїхала з ним (вона була велика і представницька: міністри як силового блоку, так і економічного). Відповідно переговори були щодо багатьох тем. Але головним підсумком заявлено: проведення у лютому тристороннього саміту з сирійського питання у складі: Туреччина, Іран, РФ. Для Анкари це життєво важливо, оскільки Сирія межує з їхньою країною. Для Росії – піарівськи важливо, оскільки є ще один постійно діючий майданчик для переговорів. Отже – мелькання в інфополі. Майданчик, з якого можна буде і далі купувати чутки, а продавати новини.

Кажуть, паразитичні організми дуже живучі, і в складних умовах проявляють високу пристосованість. Нинішній кремлівський режим – безумовно, паразитичний. Опинившись у складній ситуації, в наростаючій ізоляції, з обмеженим набором можливостей, він проявляє спритність. А залишившись у живих, штовхається ліктями, щоб розширити простір для маневру.

Раніше Путіна з його схильністю до блефу порівнювали з гравцем в покер. Тепер, здається, життя змушує його освоювати принципи шахової гри. Не виключено, що за допомогою книг самого Каспарова.

Утім, покерного блефу, а то і перевертання дошки у дусі гри в «чапаєва», це теж не відміняє. Просто треба враховувати, що тактика ВВП стає більш різноманітною.

Олег Кудрін, Рига