Сирійське протистояння Туреччини, США та Росії: шахова партія чи гра без правил?
«Імперське» зміцнення Росії точно не в інтересах Туреччини
Великою шахівницею колись охрестив Збігнєв Бжезінський світову геополітику, відвівши головну роль США та геополітичній стратегії Вашингтона щодо «світового острова» Євразії. З часу виходу його книги у світ минуло більше 20 років, за які на геополітичній шаховій дошці була розіграна не одна партія, а рейтинг гросмейстерів та комбінації вражали не лише своєю заплутаністю, а й відвертою зухвалістю, характерною більше для гри без правил.
У проєкції світової «шахівниці» одна з основних партій нині розігрується в Сирії. США, Туреччина, Росія ніби і «грають» на одному полі, але часто кожна за своїми правилами. Навряд чи у цій партії в результаті можливий «вічний шах» - комбінація, яка у справжній шаховій грі веде до нічиєї.
ХТО КОМУ ШАХ, ХТО КОМУ МАТ
Сирійська територія, вщент знищена та випалена з часу початку війни у 2011 році, нещодавно ледь не перетворилася на арену прямого військового протистояння Росії та Туреччини. 19 серпня в результаті авіаудару літаків Асада та його російських союзників по колоні конвою ЗС Туреччини в Сирії, який рухався до турецького спостережного пункту в провінції Ідліб, загинули троє цивільних, ще 12 отримали поранення. В Анкарі заявили, що попереджали Москву про рух своєї колони. У небо було піднято турецькі винищувачі, а в Сирії активували системи ППО С-300. До війни лишився один крок, який, зрештою, не було зроблено.
Інцидент нагадав про події майже чотирирічної давнини - збиття російського Су-24 та кризу, що виникла у відносинах Анкари й Москви після цього. Тоді також до війни не дійшло, лише до фактично розриву відносин. Тому цього разу інцидент швидко звели, не нанівець, але до безпечної межі.
Очевидно, ні в Анкарі, ні в Москві поглиблювати протистояння були не налаштовані. І це при тому, що біля кордонів із Сирією Туреччина зосередила й продовжує підкріплювати потужні сили, готові в будь-який момент розпочати не те що повітряну, а й наземну операцію, неодноразово раніше анонсовану вищим військово-політичним керівництвом держави.
Втім, унаслідок атаки на конвой та пізніше захоплення силами Асада окремих районів, турецький спостережний пункт №9, куди й рухалася колона, опинився в облозі. Рятувати своїх в Анкарі вирішили дипломатичними методами.
МИСТЕЦТВО ПЕРЕМОВИН: ВМОВИТИ НЕМОЖЛИВО ВІДМОВИТИ
В Анкарі після атаки на конвой заявили, що очікують від Москви вжиття заходів для запобігання повторення подібних випадків і дотримання домовленостей, зокрема з Російською Федерацією в регіоні Ідліб. А 27 серпня президент Туреччини вилетів до Москви: і з Президентом РФ переговорити, і авіакосмічний салон МАКС-2019 відвідати. Приймали турецького лідера так, ніби й не було атаки на конвой, підкреслюючи важливість та стратегічне значення турецько-російської «дружби». Так це виглядало перед камерами. Про що ж йшлося на перемовинах віч-на-віч між двома президентами, традиційно лишилося поза офіційними повідомленнями для ЗМІ. Але те, що турецький лідер має дар переконувати, використовуючи слабкі та сильні сторони співрозмовника, це доведений факт. І тут варто згадати про ще одного «гросмейстера» сирійської шахівниці – Дональда Трампа та інші нюанси великої «шахової партії».
Так само терміново президент Туреччини зустрічався з Дональдом Трампом у Осаці наприкінці червня на полях саміту «великої двадцятки» для обговорення турецької угоди з РФ про постачання С-400. Зустріч відбувалася в момент, коли через С-400 між Вашингтоном та Анкарою не те що грім і блискавки, а торнадо пролітали. Чим завершилася зустріч, пам’ятаємо: президент США заявив, що почув Ердогана, що адміністрація Обами була несправедливою щодо відмови у постачанні Patriot й що так «бізнес не ведеться», лиш про санкції відповів нечітко – «питання обговорюється». Зустріч в Осаці відбулася накінці червня, перший етап постачання С-400 – наприкінці липня, після чого в Конгресі США вже не радять, а вимагають ввести санкції проти Туреччини, але американський лідер і у вус не дує – «питання обговорюється».
Щось схоже трапилося за закритими дверима і в Москві. Градус напруги спав, а на горизонті з’явилися нові перспективи співпраці – закупівля Анкарою у Москви Су-35 і Су-57, що, звичайно ж, неабияк напружило Вашингтон.
ПРЕЗИДЕНТ ЛЕТИТЬ В МОСКВУ, С-400 – В АНКАРУ
Загалом ситуація з F-35 в інформаційному полі нагадує те, як Туреччина просувала угоду про постачання С-400 з Росією: ви нам не даєте – ми знайдемо у інших. Але цього разу американці вже не зволікають із конкретними заявами. Але, знову ж таки, нічого конкретного не пропонують. Якщо у ситуації із С-400 була конкретна відмова у постачання систем ППО Patriot, а нині вже й відкликано пропозицію про їхню закупку, то із F-35 такої відмови немає: лише попередження. У Вашингтоні вже поставили Анкару перед вибором: або F-35, або С-400. Трохи дивна постановка питання, адже перша батарея С-400 вже в Туреччині, а постачання другої почалося 27 серпня. Хоча із цим теж не зовсім зрозуміло. Коли відбувалося постачання першої батареї, літаки із Росії на летовище Мюртед щодня прибували по кілька разів на добу, здійснивши приблизно 20 рейсів із 12 по 25 липня. А тут перший літак приземлився в той момент, коли президент Туреччини прилетів на перемовини в Москву. До Анкари прибув перший літак, а далі, ось вже четвертий день поспіль про постачання жодної новини. Що це було? Сигнал Вашингтона про те, що попри напруження в Сирії співпраця продовжується?
Чекати не стали. Вирішили обговорити. Одразу після візиту Ердогана в Москву, він зідзвонився із Трампом. За день до того в Анкарі офіційно приступив до виконання обов’язків новопризначений Посол США в Туреччині, посада якого була вакантною вже майже два роки. Це, безперечно, було позитивним сигналом у відносинах. Тим більше, що Девід Майкл Саттерфілд, який очолив американське диппредставництво в Туреччині, перебував уже деякий час в Анкарі та все чекав аудієнції у президента для вручення вірчих грамот.
За результатами телефонної розмови сторони декларували не менш позитивні сигнали: повідомили про готовність продовжувати спільні зусилля, спрямовані на захист мирного населення на північному заході Сирії та запобігання гуманітарних криз в Ідлібі. Ні слова конкретно про санкції, ні про зону безпеки на півночі Сирії, над створенням якої працюють представники ЗС обох країн у турецькій Шанлиурфі та по якій є неузгодження, хоча вже розпочато перші патрулювання. І це на фоні того, що американський Конгрес вимагає від президента введення санкцій проти Туреччини за постачання С-400. Хто кого дотисне - Трамп американських законодавців, чи навпаки, - стане відомо найближчим часом. А можливо, все-таки вагоме слово матиме Ердоган, який прагне отримати свої літаки попри постачання С-400 та вміє зацікавлювати та переконувати Трампа.
АНКАРА ХОЧЕ МАТИ ОСТАННЄ СЛОВО ЗА СОБОЮ
Постачанням російських С-400 Анкара чітко продемонструвала, що не хоче й не буде задовольнятися тим становищем, яке їй відводять на світовій арені, і в НАТО зокрема. Не хоче й не буде грати в гру «дати – не дати», як то було із системами Patriot. Тепер на кону F-35 проти Су-57. Переваги та недоліки саме цієї модифікації російських літаків у порівнянні з американськими – благодатна тема для обговорення турецьких експертів і журналістів у Туреччині впродовж останніх днів. Частина з них твердо схиляється до того, що у «сушок» є всі шанси, тим більше за умови передачі технологій. Але дилема в тому, що за F-35 вже сплачено – не багато, не мало - $1,4 млрд. Та й виключення Туреччини, країни-члена НАТО, другої в Альянсі за чисельністю збройних сил, із цього проекту підірве не лише міць організації, а й може поставити під загрозу функціонування системи глобальної безпеки в цілому. І сам факт принципу політики як бізнесу, яким здебільшого керується американський президент, підказує, що краще із Туреччиною цей «бізнес» розвивати, а не вбивати.
І Ердоган це розуміє, тому й дозволяє собі такі заяви на кшталт: якщо ми не зможемо домовитися по зоні безпеки в Сирії, Туреччина зробить це сама; якщо не відбудеться постачання F-35 – не виключається можливість купівлі російських винищувачів Су-35 і Су-57. Мовляв, думайте…
А ЩО Ж МОСКВА?
У Москви свої інтереси, і своя гра. Безперечно, співпраця із Туреччиною, зокрема у таких проектах як «Турецький потік», будівництво АЕС Аккую на сході Туреччини, договори на кшталт постачання С-400 та, можливо, Су-35 і Су-57, є перевагами для Кремля, додають як впевненості у собі, так і дозволяють реалізувати свої інтереси та набирати ваги на міжнародній арені. Економічний зиск?
Це як раз сумнівне питання. Бо якщо угода щодо С-400 вже принесла $1,2 млрд (загальна сума угоди $2,5 млрд), то «Турецький потік», перші постачання газу по якому в Москві планують почати до кінця цього року, по морському дну Росія прокладає власним коштом, називаючи вартість проекту на рівні $6-7 млрд. А от геополітична складова – то безцінно. З одного боку, Москва отримує деякі важелі впливу на Анкару через проекти, які реалізує і в яких Туреччина зацікавлена. З іншого боку, демонструє світові, що серйозні геополітичні гравці, незгодні з політикою Вашингтона, можуть знайти альтернативу - домовитися з Москвою на окремих умовах. Для кого і наскільки вигідних – питання обговорюване та риторичне. І ось чому.
ГРА «МИ ВАМ – ВИ НАМ» ТУРЕЧЧИНУ НЕ ВЛАШТОВУЄ
Скільки не домовляються Анкара та Москва, але на таке важливе для останньої кримське питання це жодного впливу не має. Навіть мінімальних поступок. Позиція Туреччини щодо територіальної цілісності України та незаконної анексії Криму Росією лишається незмінною – не визнавали, не визнаємо і ніколи не визнаємо. В останній із заяв також наголошувалося на тому, що відносини з РФ жодним чином не є альтернативою для відносин з Україною. Ну, і тут не можна не нагадати про те, що Туреччина – чи не єдина з країн, хто підтримав зацікавленість України в постачанні бойових БПЛА, а тепер вже й у спільній розробці високоточної зброї та аерокосмічних технологій.
«Така дяка за С-400», «хоч би вже так публічно не робив це», «ось така відповідь на дружбу» – писали деякі російські ЗМІ та коментатори в соцмережах, коли президент Ердоган на прес-конференції після зустрічі з Президентом Зеленським в Анкарі на початку серпня ще раз задекларував невизнання незаконної анексії Криму та підтримку України й кримськотатарського народу. Що тут сказати. Попри декларовані та прописані в угодах пункти, існує негласна частина, яку в Москві вже давно й успішно вибудовують за принципом: ми вам газ і зброю, ви нам – лояльність та закриті на деякі питання очі. Але у Туреччині на спроби розіграти цю комбінацію навіть уваги не звертають. Очевидно, знають чому.
"Україна, новий і важливий простір, на євразійській шахівниці є геополітичним центром, тому що саме її існування як незалежної держави допомагає трансформувати Росію", - писав Бжезінський. Він переконував ще й тому, що «без України Росія перестає бути євразійською імперією» і навпаки якщо Москва поверне собі контроль над Україною, її населенням, ресурсами та виходом до Чорного моря, то «Росія автоматично знову отримає ресурс перетворитися на потужну імперську державу, що розкинулося в Європі і в Азії». Навряд чи в Анкарі розділяють всі бачення Бжезинського чи керуються його працею в зовнішній політиці, але «імперське» зміцнення РФ точно не в її інтересах.
Ольга Будник, Анкара