Роман Ващук, колишній посол Канади в Україні

Відтоді, як Канада стала першою західною державою, яка визнала незалежність України у грудні 1991 року, відносини між нашими державами невпинно розвиваються. Свою непорушну підтримку Канада демонструвала не раз, але особливо – після початку російської агресії. Гуманітарна допомога, військова, політична та фінансова підтримка – протягом останніх 5 років Канада є ключовим партнером України на світовій арені. Увесь цей час канадську дипломатичну місію у Києві очолював Роман Ващук, який усім серцем вболівав за наш успіх. По завершенні своєї каденції він дав корисні поради не лише своїй наступниці, а й державі Україна, яка довгий час була його домом. 

ПРЯМІ “КОПІПАСТИ” З ІНШИХ КРАЇН В УКРАЇНІ НЕ ПРАЦЮЮТЬ 

- Пане посол, який спогад за весь час відрядження запам’ятався вам найбільше?

- На емоційному рівні – нагородження президентом захисників Донецького аеропорту три роки тому. Захід відбувався у досить замкнутому колі, але у ньому брали участь люди з канадської діаспори, які під час боїв допомагали бійцям та їхнім родинам. Деякі із цих нагород були передані родичам посмертно.

Я також запам’ятаю місії канадських лікарів, які працювали у Київському військовому госпіталі з пораненими під час Майдану й АТО. Це – дуже людські історії відновлення за допомогою пластичної хірургії кінцівок та – найдраматичніше – облич.

- Які поради дасте своїй наступниці на посаді посла Канади в Україні?

- Передам трохи досвіду, але забагато радити не буду, бо кожен мусить сам знайти ключ до ситуації. Усім канадцям, які приїздили щось робити в Україні, я завжди радив протерти очі, прочистити вуха й слухати, думати, дивитися – до того, як формулювати власні погляди чи давати поради. Україна не є абсолютно винятковою, але її унікальність полягає в сукупності різних факторів, тож прямі “копіпасти” з інших середовищ переважно не приймаються добре. Канадська допомога працювала, коли ми були партнерами й виконували роботу з великою дозою емпатії, розуміючи українські потреби, вразливість і потенціал.

- Чи має взагалі посол бути упередженим стосовно держави, в якій перебуває у відрядженні?

- Емпатія дійсно вимагає позитивного ставлення до країни, куди тебе відряджають. Утім, це не означає відмови від критичного сприйняття всього, що там кажуть чи роблять. Це одна із причин, чому дипломатичні призначення мають часові обмеження. З плином часу людина починає вважати більш реальним те середовище, в якому перебуває щодня, а не те, яке її надіслало та оплачує роботу. Тому в нас і відбувається ротація: аби нагадати – на кого ми працюємо.

Однак, як на мене, необхідно давати тій країні, куди тебе призначають, шанс довести правоту власного бачення. Це жодним чином не значить, що завжди треба все сприймати на віру, але залишатися відкритим до аргументів приймаючої сторони необхідно.

ВПЛИВ МВФ У ДЕЯКИХ ПИТАННЯХ – ВИЗНАЧАЛЬНИЙ

- Наступному канадському послу треба прочистити вуха, а що варто робити Україні, аби її краще розуміли?

- Усвідомити, що не можна виїхати лише на жалі та співчутті. Однак і не на бундючності й зарозумілості. Люди прагнуть бути пов’язаними з державою, якій дають шанс на успіх. Кожен хоче бути партнером успішного проекту! Тому не треба переносити внутрішню політичну боротьбу й бажання нашкодити опоненту на зовнішню діяльність. З країною, у якій всі лише вказують на негатив та роблять взаємні закиди, не стануть раптом всі обійматися. Конче необхідний позитивний зовнішній образ.

Я не закликаю пропагандистськи вибудовувати міфічні структури, але пропоную не забувати про реальні позитиви власної держави, презентуючи її назовні. Подекуди, слухаючи українців, я хотів попросити їх припинити бити себе по голові. По-перше, за таких умов людина не може тверезо мислити, а по-друге – іноземцям неприємно бути при цьому присутніми. Не треба зовсім втрачати самокритичності, але представляти себе найкорумпованішими, найгіршими, найбільш дисфункціональними – не допоможе досягти світового успіху.

- Канада дуже багато зробила для успішного реформування України. Покидаючи країну, чи впевнені ви, що шлях реформ – незворотний?

- Нічого у світі незворотного немає. Це одна з ілюзій, яку мають українці та іноземні партнери: ніби ми дійдемо до якогось пункту, перевалу, після якого все вже гарантовано. Досвід багатьох країн, у тому числі сусідів України, показує, що навіть у випадку розвинених та укорінених реформ є можливість комусь прийти до влади та розібрати їх на шматочки. Треба постійно стримувати ці поривання й просувати зміни, втілюючи їх так, аби люди відчули реальну користь. Усюди в світі, не лише в Україні, мешканці переважно бажають взаємовиключних речей. Вони хочуть, аби все довкола змінилося, але їхнє життя зазнало якнайменше змін. Зміни стомлюють та викликають стрес. Через це ми намагалися за змоги досягати так званих “швидких перемог”, які б довели, що цей стрес – виправданий.

Навряд чи сімейні лікарі захочуть повернення до старої системи, коли вони не отримували прямих виплат і не мали контролю над кількістю пацієнтів та методиками роботи з ними. Аби реформа укорінилася, критична маса людей повинна відчути покращення й бути готовою відстоювати ці зміни заради власних інтересів. У випадку медреформи, йдеться як про лікарів, так і про пацієнтів. Те саме стосується децентралізації. Об’єднані територіальні громади вже відчули переваги збільшеного ресурсу та змоги ухвалювати власні рішення, тож навряд чи віддадуть ці права.

- Такий підхід працює, якщо влада сама підтримує реформи, що відбувається далеко не завжди. Якими є найбільш ефективні способи впливу на офіційний Київ?

- У дуже фундаментальних питаннях впливають умови МВФ. На мою думку, загострення риторики щодо колишніх власників Приватбанку великою мірою зумовлено тим, що без категоричнішого ставлення програми МВФ може й не бути. Ідеться про 5,5 млрд доларів українських платників податків, які пішли на закриття діри, утвореної Приватбанком. Звісно, акціонери МВФ, у тому числі Канада, сказали: чому ми маємо позичати Україні гроші, якщо держава сама не хоче відібрати те, що було у неї вкрадено?

З іншого боку, не можна піддаватися наївній вірі у постійне зовнішнє втручання, ніби іноземні партнери повинні займатися кожною найдрібнішою українською реформою. Нам потрібно ставитися до України, як до дорослої держави, здатної самостійно ухвалювати рішення. Не треба інфантилізувати Україну. Небезпечно, коли держави-донори починають занадто опікуватися внутрішніми проблемами країни-реципієнта. Ми можемо сприяти певним процесам, але дуже шкідливо відбирати в українців, їх національної, регіональної чи місцевої влади право ухвалювати суверенні рішення щодо майбутнього. Це включає як право на ухвалення правильних рішень, так і право на помилки, з якими доведеться жити самим українцям. 

ГРАНТИ НЕ ЗАМІНІТЬ ГРОМАДЯНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВУ ПІДТРИМКИ ВСЕРЕДИНІ ДЕРЖАВИ 

- Що можете сказати з висоти власного досвіду про український недержавний сектор?

- Ми з ним активно співпрацюємо, він розвивається. Все ж хочу звернути увагу на небезпеку перепрофесіоналізації громадянського суспільства. До України я працював у Сербії, де велика частина громадянського суспільства відчувала більшу близькість до західних посольств, аніж до міст і сіл Сербії. Це – неправильний шлях розвитку. Українське громадянське суспільство мусить черпати підтримку – не лише моральну, а й ресурсну – від самих українців. Зовнішня допомога, горезвісні гранти є лише тимчасовою підмогою для того, що має стати внутрішньоукраїнським процесом.

- Наскільки українська влада відкрита до рекомендацій, порад?

- Була досить відкритою і залишається такою. Як за часів президента Порошенка, так і зараз ми маємо широкий доступ до міністрів, офісу президента, народних депутатів. Порівняно з іншими країнами, в Україні доступ до людей як у законодавчій, так і у виконавчій владі є відкритим.

- Чи готові можновладці почути, не лише слухати?

- Переважно так, але подекуди слух залежить від сукупності інтересів, а не лише фізіології.

- Наскільки, за словами канадських інвесторів, Україна відкрита для бізнесу?

- Протягом останніх двох років зацікавлення в Україні зросло. Найважливішим при цьому залишається послідовність у законодавчому полі та у виконанні обіцянок інвесторам. Українці купують усе більше автомобілів, частіше подорожують, тож логічним є інтерес канадців до українського страхувального бізнесу. Йдеться про страхування не лише транспортних засобів, а й життя, подорожей і т.і. – це все пов’язано між собою. Важливою сферою є також відновлювальна енергетика, але тут ми підходимо до запитання про зобов’язання й серйозність намірів. Якщо ви спершу запрошуєте інвестувати в “зелений тариф”, а під кінець кажете: знаєте, той тариф, який ми вам обіцяли, трохи зависокий, і ми думаємо його переглянути, дарма що банку ви обіцяли його постійність. Саме така дискусія зараз іде в Україні й – вона шкодить довірі інвесторів. Я розумію, що українці не хочуть переплачувати за електроенергію, але ціна невиконаних зобов’язань може бути вищою, аніж щомісячні комунальні витрати.

УКРАЇНА – СТРАТЕГІЧНО ВАЖЛИВА ДЛЯ КАНАДИ

- Мені часто доводиться чути, що Захід, нібито, стомився від України. Що Канада думає з цього приводу?

- Ми набираємося в Україні позитивної енергії, бачимо дуже багато творчих людей, помічаємо зростання, тож ознак втоми я в Канаді не бачу. От самі українці дійсно трохи були втомлені від України. Не треба займатися проекцією власної незадоволеності на інші країни. Утім, нині домінує соціальний оптимізм, тож ситуація може бути іншою.

- Чому Україна важлива для Канади?

- По-перше, як і Канада, Україна – держава середньої сили. Для нас критично важливо, аби такі країни не ставали жертвами зловживань зі сторони набагато сильніших сусідів та могли функціонувати у системі заснованого на правилах міжнародного порядку. У наших стратегічних інтересах та в дусі інвестицій ще з часів Другої світової війни в євроатлантичний простір – аби з Україною не коїлося те, що нині, тобто не відбувалося зовнішньої агресії та окупації Росією.

Звісно, є також фактор міцних міжособистісних зв’язків між Україною й Канадою та наявність української діаспори. Ми маємо як системний загальносвітовий інтерес до ситуації в Україні, так і внутрішню специфіку, що дає змогу краще розуміти Україну.

УКРАЇНІ ВАРТО ПІДГОТУВАТИСЯ ДО ПРИЙОМУ ІММІГРАНТІВ

- Україна швидко реформується, впроваджує потрібні зміни та навіть запроваджує подвійне громадянство. Чи не боїться Канада втратити свою чудову українську громаду, яка повернеться до України?

- Мені здається, Україні варто більше працювати над тим, аби бути готовою приймати людей. Нині Україна збудована як країна-експортер людей. Системи, націленої на те, аби до України хтось приїздив і працював, взагалі немає. Приміром, ми намагаємося фіналізувати Угоду про мобільність молоді. Вона має дати змогу молодим українцям приїздити до Канади, аби рік вчитися, працювати чи відпочивати. Відповідно, те саме мало б бути доступним канадській молоді в Україні. Поки що у наших розмовах із владними органами України не вдалося досягти спільного розуміння – як це забезпечити. Сподіваюся, оновлене МКМС зможе знайти цей спільний знаменник.

- Під час візиту президента Зеленського до Канади у липні цього року було погоджено прискорити роботу над угодою про мобільність молоді, утім самої угоди досі не укладено.

- Це мало би бути зроблено в 2020-му. Коли ми кілька років тому запустили пробний варіант угоди, то українці могли скористатися новою програмою сповна, а от надати дозвіл на роботу для канадців в України – змоги не було. Ця проблема потребує зміни ставлення й розуміння, що Україна повинна стати привабливою для підприємливих людей з усього світу. Як країна іммігрантів, Канада історично націлена на створення програм, які полегшують доступ до країни та дають змогу розвиватися у ній. У сучасному конкурентному світі Україні варто зайнятися тим само.

- Чому ви йдете у відставку, перебуваючи на піку кар’єри?

- Система забезпечення державних службовців у Канаді дає змогу мені це зробити. Після роботи в Україні я хочу дещо переформатувати те, чим і як займаюся. Подумаю кілька місяців, а далі буде видно.

- Коли Борис Єльцин йшов у відставку, то сказав: я стомився, я йду. Ви почуваєтеся так само?

- Ні, я йду, але не втомився. Йду, аби подумати, як надалі бути або комусь корисним, або собі цікавим.

Максим Наливайко, Оттава