Нобелівський лауреат Ольга Токарчук: Наближаються нові часи

Ми готуємося до великої битви за нову реальність, яку навіть не можемо усвідомити

Нещодавня стаття нобелівської лауреатки з літератури за 2018 рік, відомої польської письменниці Ольги Токарчук у німецькому виданні Frankfurter Allgemeine Zeitung викликала широку дискусію в публічному просторі. Для уникнення безпідставного виривання фрагментів цієї статті з контексту авторка виклала її повний текст польською мовою на своїй сторінці у Facebook. Укрінформ публікує переклад статті, оприлюдненої у соцмережі.

Ми сидимо вдома, читаємо книги й дивимося серіали, а в реальності ми готуємося до великої битви за нову реальність, яку ми навіть не можемо собі усвідомити…

З мого вікна бачу білу шовковицю – дерево, яке мене захоплює, і воно є однією з причин, чому я тут мешкаю. Шовковиця – дуже щедра рослина. Упродовж усієї весни й літа вона годує десятки пташиних сімей своїми солодкими і корисними плодами. Однак, зараз шовковиця не має листя, тому я бачу лише частину тихої вулиці, якою нечасто хтось проходить, йдучи у напрямку парку. Погода у Вроцлаві майже літня, світить сліпуче сонце, небо блакитне, а повітря чисте. Сьогодні під час прогулянки із собакою я побачила, як дві сороки проганяли від свого гнізда сову. Ми із совою подивилися одна одній в очі з відстані не більше метра. У мене таке враження, що звірі теж чекають на те, що станеться. Для мене вже тривалий час Світу було забагато. Забагато, зашвидко, заголосно.

У мене немає травми “замкненості”, я не потерпаю від того, що не зустрічаюся з людьми. Я не шкодую, що закрили кінотеатри, мені байдуже, що не працюють торговельні центри. Коли я почула, що запроваджують профілактичний карантин, то відчула щось на зразок полегшення і знаю, що багато людей відчувають щось подібне, хоча соромляться це визнати. Моя інтровертність, яка довго придушувалася і топталася під диктатом дуже активних екстравертів, стряхнулася і вийшла із шафи. Дивлюся через вікно на сусіда – ділового адвоката, якого ще донедавна бачила виїжджаючим вранці до суду з перекинутою через плече мантією. Зараз у мішкуватому спортивному костюмі він бореться з гіллякою в саду, певно взявся наводити порядки. Бачу кількох молодих людей, які вигулюють старого собаку, який від минулої зими ледве ходить. Його лапи дрижать, а вони терпляче його супроводжують, йдучи дуже повільним кроком. Сміттєвоз, галасуючи, забирає сміття.

Звичайно, життя продовжується, але в зовсім іншому ритмі. Я навела порядок у шафі й винесла прочитані газети до контейнера з папером. Пересадила квіти. Забрала велосипед із ремонту. Отримую задоволення від приготування їжі.

У пам’яті настирливо повертаються спогади з дитинства, коли було набагато більше часу і можна було його “марнувати”, годинами просиджуючи біля вікна і спостерігаючи за мурахами, лежачи під столом і уявляючи собі, що це арка, або читаючи енциклопедію.

Чи не означає це, що ми повернулися до нормального ритму життя? А може це не вірус порушив нормальний ритм, а навпаки – цей неспокійний світ до вірусу був ненормальним? Адже завдяки цьому вірус нам нагадав те, що ми пристрасно відкидали: що ми – крихкі істоти, збудовані з найделікатнішої матерії. Що ми вмираємо, що ми смертні. Що ми не відділені від світу своєю “людяністю” і винятковістю, а світ є свого роду великою павутиною, в якій ми застрягли, пов’язані з іншими істотами невидимими нитками залежності й впливів. Що ми залежні одні від одних, і незважаючи на те, з яких віддалених країн ми походимо, якою мовою говоримо і яким є колір нашої шкіри, ми так само хворіємо, так само боїмося і так само помираємо. Через нього (вірус – ред.) ми усвідомили, що незважаючи на те, наскільки ми відчуваємо себе слабкими і беззахисними у світлі загрози, навколо нас є ще слабші люди, які потребують допомоги. Він нам нагадав, наскільки делікатними є наші батьки і прабатьки і як сильно вони потребують нашої опіки. Він нам показав, що наша гарячкова рухливість загрожує світу. І викликав запитання, яке ми рідко наважувалися собі поставити: що ми насправді шукаємо? 

А тому страх перед хворобою завернув нас із закрученого шляху і з необхідності нагадав нам про існування гнізд, з яких ми походимо і в яких ми почуваємося у безпеці. І навіть, якщо б ми були хтозна якими великими мандрівниками, то в ситуації як нинішня ми завжди поспішатимемо до якогось дому. Таким чином, перед нами відкрилася сумна правда: у момент загрози повертається мислення в закритих і взаємовиключних категоріях народів і кордонів. У цей складний момент з’ясувалося, наскільки слабкою на практиці є ідея Європейської спільноти. ЄС, фактично, без боротьби програв цей матч, передаючи в часи кризи право приймати рішення національним державам. Закриття державних кордонів я вважаю найбільшою поразкою цього нещасного часу: повернулися старі егоїзми і категорії “свій” та “чужий”, тобто те, проти чого ми впродовж останніх років боролися з надією, що це вже більше ніколи не cтанеться. Страх перед вірусом автоматично викликав найпростіші атавістичні переконання, що винними є якісь чужаки, і це вони завжди звідкись приносять загрозу. В Європі вірус є “звідкись”, він не наш, він – чужий. У Польщі під підозрою опинилися усі, хто повертається з-за кордону.

Хвиля закриття кордонів, жахливі черги на прикордонних пунктах для багатьох молодих людей, очевидно, були шоком. Вірус нагадує: кордони існують і їм ніщо не загрожує.

Я побоююся, що цей вірус швидко нагадає нам про ще одну стару правду: наскільки ми нерівноправні. Одні з нас вилетять приватними літаками додому на острів чи перебуватимуть у затишку лісу, а другі залишаться у містах, щоб обслуговувати електростанції і системи водопостачання. Інші ризикуватимуть здоров’ям, працюючи в магазинах і лікарнях. Одні добре зароблять на епідемії, а інші втратять весь доробок свого життя. Криза, яка насувається, безперечно, підірве принципи, які здавалися нам стабільними, багато країн не впорається з нею і під загрозою їх розпаду формуватиметься новий лад, як це часто буває після криз. Ми сидимо вдома, читаємо книги й дивимося серіали, а в реальності ми готуємося до великої битви за нову реальність, яку ми навіть не можемо собі усвідомити, потрохи розуміючи, що ніщо вже не буде таким, як до цього. Через ситуацію примусового карантину і утримання сімей на казарменому становищі вдома ми можемо усвідомити те, що зовсім не хотіли б визнати: що сім’я нас втомлює, що шлюбні зв’язки вже давно згасли. Наші діти вийдуть з карантину залежними від Інтернету, а багато з нас усвідомить відсутність сенсу і марність ситуації, в якій механічно і за інерцією перебуває. А що, коли у нас зросте кількість вбивств, самогубств і психічних хвороб? На наших очах випаровується як дим цивілізаційна парадигма, яка формувала нас упродовж останніх 200 років: що ми є творцями, усе можемо і світ належить нам.

Наближаються нові часи. 

Переклав з польської мови Юрій Банахевич